Я миттю розвернувся. То був Данда з заюшеними кров’ю зубами, очима й вухом. А я знову був без засобу після гоління.

Він сліпо вдарив, намагаючись мене вирубати. Але промазав. Я влучив кулаком йому в рану, де буквально на волосині теліпався надірваний клапоть вуха. Данда закричав, і пішов дощ. Несподіваний дощ пролився й обляпав нас.

Данда втік, хапаючись за голову, а дощ фарбував його сорочку в червоне. Повернувшись, я побачив як Конкенон розмахнувся ногою на іншого скорпіона-втікача. Чолов’яга залементував і приєднався до Данди, утікаючи в напрямку стоянки для таксі.

Тим часом, отямившись від дощу, почав стогнати Гануман. Він зіп’явся навколішки, похитуючись устав на ноги й усвідомив, що опинився сам. Він на мить завагався.

Я подивився на Конкенона. Ірландець шкірився, зціпивши зуби.

— Милий Боже,— прошепотів він.— Будь ласка, нехай цей чоловік буде занадто тупим для втечі.

Гануман похитнувся вбік і пошкутильгав за друзями.

Мій ніж лежав під дощем, продовжуючи стікати кров’ю на асфальт. Трохи далі по дорозі скорпіони запхалися до таксі й помчали геть. Я підняв ножа, витер його, склав і запхав до піхов.

— До біса добра бійка! — заявив Конкенон, ляскаючи мене по плечу.— Давай наберемося.

Я не хотів, але був йому винен навіть більше.

— Давай.

Неподалік від нас, під великим деревом, була крамниця чаю. Я заховав мотоцикла під кроною дерева. Попрохавши ганчірку у власника крамниці, я витер мотоцикла. Розібравшись із цим, я знову повернувся на дорогу.

— Куди ти в біса йдеш?

— Я повернуся за хвилину.

— Ми тут збираємося цивілізовано випити чашку довбаного чаю, ти, варваре австралійський.

— Я повернуся за хвилину.

Покинуті мотоцикли скорпіонів і досі валялися на узбіччі, розливаючи пальне й оливу. Я підняв їх, поставив на бокові стійки біля муру і повернувся до Конкенона, якраз коли принесли чаю.

— На твоє щастя, я вчасно нагодився,— мовив він, сьорбаючи гарячий напій зі склянки.

— У мене все було під контролем.

— Дідька лисого,— розсміявся він.

Я поглянув на нього. Що правда, то правда.

— Дідька лисого,— я теж розреготався.— Ти дійсно навіжений ірландський виродок. Що ти тут узагалі робив?

— Неподалік звідси розташована моя улюблена крамниця гашишу,— повідомив він, показуючи пальцем у бік Кафф-Парейду.— Але хтось викинув чолов’ягу з вікна сусіднього будинку, і він приземлився на дах крамниці. І на Сяйливого Пателя, власника.

— І не кажи.

— Хоча, з позитивного боку, ще одним постраждалим був сумнозвісний співак, завдяки чому я добре заощадив. Я часто йому платив. Це було єдиним способом його заткнути. Тож про що я?

— Ти розповідав мені про те, що ти тут робив.

— Справді. То ти думаєш, що я слідкував за тобою? Я правий? — запитав Конкенон.— Ти, мабуть, трохи зависокої про себе думки, хлопче. Я був тут просто, щоб купити гашишу.

— Ага.

Спливло трохи часу. Нас огорнула дивовижна задумлива тиша, і ми думали зовсім в різних напрямках.

— Чому ти мені допоміг?

Він поглянув на мене якось ображено.

— І чому б у біса одному білому чоловікові не допомогти іншому білому чоловікові у бісовому поганському місці, такому як оце?

— Ну от, ти знову за своє.

— Гаразд, гаразд,— випалив він, поклавши руку мені на коліно, щоб заспокоїти.— Я знаю, що в тебе м’яке серце. Я знаю, що ти з жалісливих. Це й приваблює до тебе, й ось воно. Ти навіть співчуваєш мотоциклам, нехай Бог над тобою змилується. Але тобі не до вподоби пряма розмова. Тобі не подобається, коли людина називає чорномазого варваром, а голубого — педиком.

— Гадаю, ми закінчили, Конкеноне.

— Вислухай мене, друже. Я знаю, що ображаю твої почуття. Я це розумію. Справді. Мені це у тобі не подобається, і я це не поважаю. Не брехатиму. Неможливо поважати доброту. Не зовсім. Ти розумієш, про що я. Ти провів деякий час за стіною, на тому боці, як і я. Але ти співчутливий чоловік, навіть попри те, що ми з тобою схожі більше, аніж тобі здається.

— Конкеноне...

— Зачекай. Я не закінчив. Співчуття — це дуже дивна річ. Воно йде з глибини твого буття. Оточуючі впізнають його з першого погляду, бо таке неможливо підробити. Я знаю. Я намагався. У мене вийшло жахливо. Мені було непереливки після тих спроб. Тож довелося знову стати щирою байдужою сволотою — тільки для того, щоб мені покращало. Розумієш, навіть бути байдужою сволотою — це щиро, а мене тягне до щирості, навіть якщо мені це не подобається. Розумієш, що я маю на увазі?

— Ти зовсім мене не знаєш,— сказав я, зустрівшись із ним поглядом.

— Ну, якраз тут ти й помиляєшся,— посміхнувся він.— Знаєш, я вже довгий час живу в Бомбеї. За кілька днів після приїзду, в нарко-притоні, я почув твоє ім’я під час розмови про сумнівні типи людей. Потім я знову його чув, раз за разом. Спочатку я подумав, що хлопці обговорювали двох різних іноземців, доки не усвідомив, що Лін і Шантарам — це один і той самий невихований мерзотник. Ти.

— То ти таки за мною стежив.

— Я цього не сказав. Я мав на увазі, що ти мене заінтригував. Я почав розпитувати. Поставив собі за ціль познайомитися з твоїми знайомими і бізнес-партнерами. Навіть познайомитися з твоєю дівчиною.

— Що?

— Вона не розповіла тобі про наше знайомство?

Він вишкірився. Мені зовсім не подобався той оскал.

— Цікаво, чому вона тобі не розповіла? Може, я їй подобаюся.

— Про що ти в біса говориш?

— Нічого такого,— повідав він.— Я зустрівся з нею на художній виставці.

Мої зведені брови обурили його.

— А що такого? Думаєш, якщо я великий шматок північно-ірландського лайна, то мене не може цікавити мистецтво? У цьому справа?

— Ближче до суті.

— Це і є суть, хлопче. Я зустрів Лайзу — це ж її ім’я, правильно? — на виставці. Ми поговорили, і це все.

— Навіщо?

— Дивись, я навіть не знав, чия вона дівчина, доки один з її друзів не згадав твоє ім’я, і, так би мовити, я склав докупи факти. Клянуся.

— Тримайся від неї подалі, Конкеноне.

— Чому? Гадаю, вона мене вподобала. Між нами промайнула невеличка іскра. Лайза мені точно сподобалася. Рано чи пізно тобі доведеться її відпустити, але я певен, що ти й так про це знаєш, хіба ні?

— Досить,— відрізав я, піднімаючись.

— Почекай! — попросив він, встаючи зі мною та обережно торкаючись моєї руки.— Прошу. Я не хочу з тобою лаятися, чоловіче. Я не... я хочу... я не намагаюся тебе засмутити. Просто я такий. Знаю, що це не зовсім нормально. Справді. Але я не вмію бути інакшим. Це те, про що я казав раніше. Навіть якщо тобі щось не подобається, ти маєш усвідомлювати, що це щиро. Саме так і виявляється моя щирість. Я насправді не хочу ранити твої почуття. А просто хочу поговорити.

Я опирався, втупившись у нього і намагаючись прочитати вираз в його очах. Зіниці були крихітні, немов вістря шпильки, що зникає у крижаній блакиті припливу. Я відвів погляд.

Біля мотоциклів банди скорпіонів, що стояли неподалік, на дорозі зупинилася вантажівка інспектора дорожнього руху. Вистрибнувши з кузова, команда вантажників підволокла мотоцикли до машини, а потім затягла їх усередину, складаючи біля інших, які були також конфісковані за незаконну стоянку.

Конкенон простежив за моїм поглядом.

— Якби я не нагодився вчасно,— тихо мовив він,— то зараз могли б вантажити до кузова того автомобіля твоє мертве тіло.

Він мав рацію. Він мені не подобався, і я був певен, що він божевільний. Але він приєднався якраз тоді, коли було потрібно, і врятував мене.

Я знову сів. Конкенон замовив ще чаю. Його товсті пальці швидко скрутили невеликого косяка.

— Приєднаєшся до мене?

Я взяв самокрутку і затягнувся, щоб розкурити того косяка, а Конкенон тримав сірник у ліхтарі складених долонь. Після кількох затяжок я передав самокрутку йому.

— Помітивши, як ти завжди миттєво ображаєшся, і зриваєшся з місця, і намагаєшся зі мною побитись або кудись утекти, я маю одразу викласти всю інформацію,— заявив він, видихаючи стовп сіро-блакитного диму.