— Неси алкоголю, ти, дурню! — гаркнув Дідьє.— У мене комендантська година.

— А в мене ціле життя,— заявив Солоденький, човгаючи геть.

— Маю віддати тобі належне, Дідьє,— сказав я.— Ти повернув усе в норму. Я ніколи не бачив Солоденького похмурішим.

— А що таке належне,— оживився Дідьє,— як не те, що тобі доводиться віддавати, та ще й з відсотками.

— Лін тепер неозброєний, Дідьє, голий перед світом,— розповіла Карла.— Він сьогодні зранку викинув ножі в море.

— Море викине їх назад,— мовив Дідьє.— Море не може змиритися з тим, що ми виповзли на сушу. Запам’ятай мої слова, Ліне. Море — це ревнива жінка без чарівливості.

До нашого столика підійшов чоловік з посилкою в руках. Це був Вікрант — виробник ножів, і на секунду я відчув докір сумління через те, що його чудово зроблені інструменти — мої ножі — опинилися на дні мілкого моря.

— Привіт, Карло,— сказав він.— Я шукав тебе, Ліне. Твій меч уже готовий.

Він розгорнув ситцеву тканину, демонструючи меча Хадербгая. Його полатали золотими заклепками; заклепки були забиті й в очі двох драконів, що сходились у хвості.

Це була чудова робота, але боляче було згадувати меча. Я забув його за рік гір і спалених маєтків, і мене пекло, що таке сталося.

— Як я й казав,— нагадав Дідьє.— Море — це ревнива жінка. Дідьє ніколи не помиляється.

— Ти можеш забрати хлопчика від меча,— жартувала Карла,— але ніколи не забереш меча від хлопчика.

— Чудова робота,— зауважив я.— Скільки я тобі винен, Вікранте?

— Це була справжня праця любові,— розповів він, відходячи.— За мій рахунок. Не вбий ним нікого. Бувай, Карло.

— Бувай, Вікранте.

Принесли напої, і ми вже збиралися виголосити тост, але я зупинив його піднятою рукою.

— Погляньте на оту дівчину,— сказав я.

— Ліне, не дуже галантно робити зауваження про іншу жінку, коли твоя жінка...

— Просто добре придивися, Дідьє.

— Гадаєш, це вона? — запитала Карла.

— О так.

— Хто? — зажадав Дідьє.

— Карлеша,— пояснила Карла.— Це Олегова Карлеша.

— Це правда!

Дівчина була висока і трохи нагадувала Карлу: чорне волосся і зелені очі. Вона була одягнена в тісні чорні джинси, чорну мотоциклетну футболку й ковбойські чоботи.

— Карлеша,— пробурмотіла Карла.— Непоганий стиль.

— Солоденький,— покликав я, й офіціант поплентався до столика.— Ти ще маєш фото, яке дав Олег?

Він ображено перевірив кишені й дістав пом’яте фото. Ми підняли його на рівень обличчя дівчини, яка сиділа за п’ять столиків.

— Зателефонуй Олегу й отримай свою нагороду,— порадив я.— Отам сидить дівчина, на яку він чекав.

Він повитріщався на світлину, глянув на дівчину і кинувся до телефону.

— Ми вже закінчуємо? — запитав я.

— Ти не хочеш залишитись і побачити возз’єднання Олега з Карлешою? — дражнила Карла.

— Я стомився бути невільним спільником Долі,— оголосив я.

— Я мушу побачити возз’єднання,— заявив Дідьє.— І не зрушу з цього місця, доки не засвідчу все власними очима.

— Гаразд,— сказав я, готуючись піти.

До нашого столика підійшов чоловік. Він був низький, худорлявий, темношкірий і впевнений.

— Пробачте,— мовив він,— ви той, кого називають Шантарамом?

— А хто хоче знати? — гаркнув Дідьє.

— Мене звати Татіф, і я маю дещо обговорити з паном Шантарамом.

— Обговорюйте,— запропонувала Карла, махаючи на мене.

— Я чув, що ви будь-що зробите за гроші,— почав Татіф.

— Це надзвичайно образлива заява, Татіфе,— посміхнулася Карла.

— Однозначно,— погодився Дідьє.— А скільки грошей?

Я підніс руку, щоб зупинити аукціон.

— Краще призначмо зустріч, Татіфе,— сказав я.— Повертайся сюди завтра о третій. Ми поговоримо.

— Дякую,— мовив він.— Усім доброї ночі.

Він прошмигнув поміж столиками і вийшов на вулицю.

— Ти навіть не уявляєш, що в нього на думці, у цього, цього Татіфа,— попередив Дідьє.

— Мені сподобався його вигляд. А тобі хіба ні?

— Мені теж,— приєдналася Карла.— І гадаю, ми його ще побачимо.

— Однозначно ні,— надувся Дідьє.— Ви що — не бачили його черевиків?

— Звісно,— згадав я.— Військові напівчоботи, по боках білі від солі, а ще сіль на краях його жакета. Я б сказав, що він нещодавно багато часу перебував біля морської води.

— Я маю на увазі стиль, Ліне,— зітхнув Дідьє.— Це просто огидно. Я бачив таксидермію з більшим смаком.

— Бувай, Дідьє,— мовила Карла, підводячись.— Побачимось на відкритті.

Ми з Карлою їхали заюрмленою нічною набережною і за кілька кварталів від кав’ярні «Любов&віра» побачили навіть більший натовп, який розливався на тротуар і розбризкувався на дорогу. Ми припаркувалися і трохи посиділи на мотоциклі.

Вивіска над дверима демонструвала символи усіх релігій і була написана на хінді, маратхі й англійською, а ще підсвічувалася колом магнолієвих вогників.

Вуличне вікно обрамлював темно-червоний німб вогників франджипані, а всередині відвідувачі пили еспресо, доки Вінсон з Ранвей працювали на італійській кавовій машині, й пара піднімалася мало не в промислових масштабах.

Біля вигнутого шинкваса на п’ятнадцять місць було лише троє вільних стільців. Ранвей зарезервувала їх для нас, але я ще не був готовий зайти до того куточка любові, який вони створили.

Мої думки були про дівчину з Норвегії: от щойно вона була в медальйоні, а вже за годину — в затінку Долі. Я дивився на неї: у вікні любові й віри вона усміхалася, поринувши у власну щасливу вічність. Вінсон обмінявся з нею швидким поглядом, мерщій усміхнувся і радісно почав теревенити з відвідувачем.

Я не хотів заходити всередину. У тому, чим вони стали разом, була чистота, і я не хотів втручатися.

— Я залишуся тут на хвилинку,— сказав я, стоячи біля мотоцикла.— Ти можеш заходити. Я буду за хвилину.

— Завжди разом,— нагадала Карла, знову сідаючи на мотоцикла і запалюючи косяк.

До нас приєднався Дідьє, заспокійливо приклавши руку до задиханих грудей.

— Що сталося? — запитала Карла.

Дідьє витягнув руку, щоб зупинити її, та віддихався.

— Чи... чи... чи моє місце й досі там зарезервоване? — хапав повітря Дідьє.

— По центру,— заспокоїв я.— Що було з Олегом і Карлешою?

— Олег залетів усередину,— відповів Дідьє, поки його серце сповільнювалося до медично прийнятних показників,— і просто підняв її, неначе мішок цибулі, й пішов у ніч.

— І ти за ним не пішов? — поцікавилася Карла, розсміявшись.

— Ну звісно, пішов,— обурився Дідьє.— Дідьє — детектив «Бюро втраченого кохання», як-не-як.

— Куди вони рушили? — хотів я знати.

— Він зник,— просичав Дідьє,— у лімузині Рендалла. А він дратівливий, той Рендалл.

— У найкращому можливому сенсі,— мовила Карла.— Уперед, Дідьє. Заціни тусовку.

— Ну, тоді виходить, саме Дідьє має підняти прапора любові й віри,— сказав Дідьє, перекидаючи свого шарфа через плече.— Ми живемо в час якнайширше-розтуленого-рота. Дивіться, як я верещатиму й горлатиму за нас трьох.

Він розгладив піджак, перетнув тротуар і увірвався всередину. Сів біля молодого бізнесмена, трохи підштовхнувши свою вродливу жертву. Бізнесмену це сподобалось, і він почав радісну розмову.

Ми сіли і почали мовчки спостерігати за гучним успішним відкриттям, а потім Карла притулилася до мене.

— Мені до вподоби мотоциклетна розмова,— мовила вона.— Навіть якщо ми просто пліч-о-пліч.

— Мені теж.

— Хочеш дізнатися, хто став новим мовчазним партнером Кавіти Синг? — стиха запитала вона.

— А мене це налякає?

— Мабуть,— відповіла вона.

— Добре. Розповідай.

— Мадам Жу,— сказала Карла.

— А це як сталося?

— Мадам Жу хотіла шантажувати своїх колишніх клієнтів і повернутися до Бомбея. Доля і трохи сторонньої допомоги привели її до Кавіти. Жу має книжку, де записані усі її клієнти та всі їхні сексуальні смаки. Я б не проти таке прочитати, коли вона вже їм буде непотрібна.