— Дякую, Карло,— сказала Діва.— Я вільна жінка, якраз із цієї хвилини. Якби вже зайшло сонце, то я б пила шампанське. Я можу пити коктейлі увесь день, але якщо торкнуся шампанського, то IQ падає на двадцять пунктів, а це вже тупість, яку можна притримати у резерві до вечора. А тим часом, за свободу для жінок!

— За свободу для жінок! — підняла келиха Карла.

Діва на деякий час замовкла. Карла повернула її назад до розмови.

— Наскільки все було погано?

— Вони всі хотіли контролю,— розповіла Діва, крутячи в руках свій келих.— Вони не могли цього витерпіти — жінка з владою, вони б усі залюбки лизали чоботи чоловікові.

— Вони це тобі показали? — запитала Карла.

— Я бачила це в їхніх очах, під час кожної зустрічі. І до мене завжди доходив шепіт від чоловіків, які зраджували чоловіків. Влада в моїх руках для них була оголошенням війни. Ці паразити, яким батько дозволив кишіти в компаніях, ці чоловіки, які дивилися в інший бік, коли чорна каса нас мало не знищила, вони почали ставати нестерпними. Навіть загрозливими. Ти ж розумієш, що я маю на увазі, Карло?

— Таких чоловіків потрібно чавити або викидати,— порадила Карла.— Ти могла розчавити їх, Діво, бо батько дав тобі таку владу. Чому ти відступаєш?

— Тато дуже захоплювався енергетичними ринками. Це все, що нам залишилося, доки будівельна компанія розплачується з боргами, а ті ринки ще й досі приносять непогані доходи. Я б не ставила на нафту й вугілля, а він поставив і замкнув мене в колесі, в якому бігають тисячі людей. Я просто не можу від цього відмовитись.

— То ти ще й досі у грі? — уточнила Карла.

— Я віддаю кермо, але сказала новим менеджерам, що за кожен рік, коли вони працюватимуть чистіше і краще, вони отримуватимуть назад по одному траншу своїх акцій.

— Які в тебе плани? — поцікавивсь я.

— Я залишила одну компанію і ввела карантин на її продаж. Я залишила об’єднану модельну агенцію і весільний салон, той, про який колись розповідала. Я додала туди послуги з весільних порад і перейменувала. Збираюся цим керувати.

— О,— усвідомив я,— то дівчата в офісі — це моделі, які чекають на своє завдання.

— Можна й так сказати,— відповіла Діва, обертаючись до Карли.— Знаю, що ми це обговорювали давно, Карло, але я сподівалася, що ти ще й досі зацікавлена. Я б дуже хотіла попрацювати з твоїми ідеями з приводу цього. Що скажеш?

— Мені подобалося, коли це була просто ідея,— зізналася Карла.— І я радію, дивлячись, як ти втілюєш її в життя. Розраховуй на нас, поки ми в місті. Обговорімо це наступного тижня в нас, за вечерею, згода?

— Так,— неясно відповіла Діва, переводячи очі на заквітчане зображення батька.

Ми дозволили їй трохи подумати, обоє були згодні чекати, поки закінчиться той транс.

— А знаєте, чому я наполягала, щоб усі називали мене Дівою? — згодом запитала вона, продовжуючи дивитися на фото.— Я була на вечірці й пішла до ванної, а там почула, як власні друзі обзивають мене позаочі. Тривія Дівія,— казали вони. Тривія Дівія. І знаєте що? Вони мали рацію. Я такою і була. Я була тривіальною. Тож я змінила своє ім’я на Діву тієї ж ночі й усіх змусила так мене називати. Але це вперше я почуваюся нетривіальною, якщо є таке слово.

— Важливою — оце правильне слово, Діво,— мовила Карла.

Молода спадкоємиця повернула обличчя до Карли і посміхнулася, стиха хихочучи.

— Тепер усе добре,— запевнила вона, піднімаючись із крісла, щоб потягнутися й позіхнути.

Ми теж підвелися, і вона провела нас до високих дверей свого офісу.

— Дуже рада, що ти звільнилася,— сказала Карла, обіймаючи її перед виходом.— Літай високо, маленька пташечко.

Ми вільно покотили на мотоциклі, не розганяючись і думаючи про різне. Я думав про бідну багату дівчинку, яка жила в нетрищах і роздала людям цілий статок. Карла думала про щось інше.

— Усі вони — першокласні колишні дівчата на виклик,— через плече гукнула мені вона.

— Що?

— Вони — колишні дівчата на виклик.

— Хто?

— Гарненькі дівчата в офісі, які дуже гарно нічого не робили. Вони всі — колишні дівчата на виклик. Доміни, узагалі-то. Фахівці з фетишу. Діва найняла їх для фетиш-вечірки, але після неї запропонувала їм роботу. Вони всі погодилися. Вони не працюють на Діву моделями. Вони керують шлюбно-весільною агенцією.

— Вони мають добре впоратися,— вирішив я.— Чому ти не розповіла мені, коли постала ця тема?

— Зупини мотоцикла,— попросила вона, відхиляючись від мене.

Я заїхав на смугу виїзду, біля автобусної зупинки.

— Ти серйозно запитуєш,— обурилась Карла, дихаючи мені на шию,— чому я не розповіла, що ми йдемо на карнавал колишніх дівчат на виклик?

— Ну...

Я знову вирулив на дорогу і трохи проїхав, але потім знову зупинився, бо посеред дорожнього роздільника сидів Олег, граючи на гітарі. Ми під’їхали до нього.

— Що це ти робиш, Олежка? — запитала Карла, посміхаючись жменею ферзів.

— Граю на гітарі, Карло,— блиснув російською посмішкою той.

Карла ніжно притиснула палець мені до плеча, і двигун стихнув.

— Чому тут? — поцікавилася Карла.

— Акустика просто ідеальна,— повідомив Олег, неквапливо посміхаючись.— Море позаду мене, а будівлі...

— Що ти граєш? — запитала Карла.

— Ця пісня називається «Let the Day Begin» гурту «The Call». Цей чоловік, Майкл Він, він неначе святий рок-н-ролу. Я його обожнюю. Хочете, зіграю для вас?

— Ще побачимось, Олежка,— сказав я, знову газуючи.

— А чому б тобі не заскочити до нас,— запропонувала Карла.

— Справді? — водночас вихопилось у нас з Олегом.

— Ми підвеземо тебе додому,— мовила вона.— Бо саме їдемо в напрямку Донгрі.

Олег заліз позаду Карли. Ми поїхали, і вона обхопила мене ногами на паливному баці. Вона прихилилася до Олега, який повісив гітару на спину.

Ми проїхали повз групку транспортних копів, які чекали на переході, щоб звалити одну чи кілька зебр на вулиці джунглів.

— Вікару нака,— мовив на маратхі я.— Не питайте.

Розділ 89

З часу пожежі в маєтку Хадербгая Карла не навідувалася на парфумерний базар в Донгрі, та й узагалі в той район. Але вона змішувала власні парфуми і потребувала особливих ароматів. Коли вона нарешті готова була повернутися на сторінку, яку перегорнула не читаючи, ми вплелися ниткою в щільно тканий килим трафіку, щоб доїхати до однієї улюбленої крамниці біля Мугаммед-Алі-роуд.

Великий Алі, один з трьох кузенів-братів на ім’я Алі в його родині, а також двоє інших — Сумний Алі та Розважливий Алі, привітали нас у крамниці та всадовили на подушки.

— Я наллю вам чаю, пані Карла,— сказав Розважливий Алі.

— Минуло так багато часу,— мовив Сумний Алі.— Ми сумували за вами.

— Я підготую вашу особисту добірку, пані Карло,— пообіцяв Великий Алі.

Ми пили чай, поки Карла вивчала свої особливі есенції та слухала історії про рідкісні парфуми, привезені з рідкісного куточка вишуканого світу.

Коли ми вже зібрались виходити, дебелий перестарілий торговець, одягнений у біле, запитав, чи може бодай раз понюхати власні парфуми Карли. Карла погодилася, простягаючи свій тоненький зап’ясток, і її долоня нагадувала листок під час дощу.

Торговці парфумами всі професійно вдихнули по кілька разів, а потім сумнівно похитали головами.

— Колись,— сказав Великий Алі, коли ми виходили,— я розгадаю ваш букет.

— Не втрачай надії,— підбадьорила Карла.

Ми знову вийшли на вулицю, прямуючи до мотоцикла, а Карлині невеличкі пляшечки дорогоцінних ароматів та олій тихо бряжчали в чорній вельветовій сумці. Ступивши кілька кроків, ми побачили двох чоловіків, яких знали зі старих часів у компанії Хадербгая. Вони переходили дорогу неподалік.

Салар і Азім були вуличними хлопцями, які роками перебували на найнижчому рівні поблажливості компанії. Доки улюблені сини помирали, ці досить довго протрималися на мілині, щоб одержати вищі позиції в новій компанії Халеда, яка відчайдушно намагалася знайти заміну своїм полеглим солдатам.