Я зиркнув на Конкенона, бажаючи, що він звалив, але натомість він заговорив.
— А знаєш, мертві вміють танцювати,— розповів він.
Я перевів погляд на Деніса за кермом катафалка.
— Денісе, те певен, що здатен зараз кермувати? — запитав я, намагаючись заткнути Конкенона.
— Я мушу кермувати,— проспівав Деніс, а його буркотливий голос пролетів відлунням у катафалку.— Конкенон недостатньо обкурений, щоб вести катафалка.
— Мертві вміють танцювати,— повторив Конкенон, радісно посміхаючись.— Вони справді вміють, знаєш.
— І не кажи,— мовила Карла, нахиляючись до мене.
— А я кажу,— вишкірився Конкенон.— Я багато чого вивчив на цій роботі. Вона стала справжньою школою. Зазвичай я ішов, поки люди ще сіпалися, і ніколи не озирався.
— Конкеноне,— втрутився Деніс.— Ти нищиш мій кайф, чоловіче.
— Я лише веду розмову, Денісе. Лише тому, що ми трунарі, не означає, що ми не можемо бути товариськими.
— Правда,— погодився Деніс.— Але як ти очікуєш, щоб я тестував цей новий катафалк, якщо немає кайфу?
— Я лише кажу,— наполягав Конкенон,— вони смикаються, ці трупи, вже по смерті: разі — і починають труситися на столі. Одне тіло, яке вчора в нас опинилося, танцювало краще, ніж я. Але я ніколи не обирав танці, якщо відверто, коли натомість можна битися або цілуватися.
— Запали наступний чилум,— скомандував Деніс, заводячи катафалка.— Якщо тобі по барабану на мій кайф, то послухай манекена. Він просто волає.
Вони від’їхали, а гасло компанії повільно пропливало повз нас, наклеєне на довгі вікна катафалка: «Мир у спокої».
— А оце вже цікава команда.
— Шлюб, укладений у Лімбі[164],— вирішив я.— Але манекен здався приємним хлопцем.
Розділ 88
Діва Девнані запросила нас на зустріч у своєму корпоративному офісі. Він містився на Ворлі-Сіфейс, який нагадував велику посмішку з будівель, що сяяла з широкого вигнутого бульвару, звернута до моря. Будівля Діви нагадувала верхню палубу океанського лайнера з високими півкруглими вікнами, на повному ходу, а суцільний балкон був як леєр.
Коли двері ліфта зачинились, я запропонував Карлі свою флягу. Карла зробила ковток і віддала її назад. Ліфтер зиркнув на мене. Я запропонував флягу йому, і він теж зробив ковток, наливаючи ром собі в рота, не торкаючись губ. Передав флягу назад, хитаючи головою.
— Благослови всіх, Боже,— сказав він.
— До речі про всіх,— мовила Карла,— і тебе хай теж благословить Бог.
Двері відчинилися перед мармурово-скляною прерією з кількома дуже привабливими дівчатами у дуже вузьких спідницях, які паслися за столами розваги.
Поки Карла спілкувалася з секретаркою, я крутився навколо сталево-скляних столів, зазираючи дівчатам через плече. Дівчата слухали музику в навушниках, грали у відеоігри й читали журнали.
Одна з дівчат, перегортаючи сторінку, підвела погляд. Вони стишила звук на своєму плеєрі.
— Я можу вам чимось допомогти? — запитала вона, блискаючи лютими очима.
— Я... знаєш... я буду отам,— сказав я, задкуючи.
Секретарка відвела нас до алькову навпроти дверей офісу Діви, і ми сіли на м’яких стільцях. Там стояв столик з діловими газетами і журналами, на ньому — газована вода у карафі та трохи арахісу, насипаного у бронзовий зліпок людської руки.
Долоня з арахісом привернула мою увагу, коли ми сідали. Я вказав на неї, намагаючись зрозуміти натяк.
— Це так ми тобі заплатимо? — прошепотів я Карлі.— Чи, може, це те, що сталося з останнім хлопцем, який попросив надбавки?
— Біднякам не випадає перебирати,— сказала Карла.
— Збіса добре,— посміхнувсь я, подумки аплодуючи.
Біля нас з’явилася висока гарненька дівчина.
— Я можу принести вам кави? — запитала вона.
— Може, пізніше, з Дівою,— відмовилася Карла.— Дякую.
Дівчина пішла, і я обернувся до Карли.
— Там досить дивно, на рецепції.
— Мармурова плитка — якось замало для дивного.
— Ні, я про дівчат. Вони нічого не роблять.
— Що ти маєш на увазі — вони нічого не роблять?
— Там просто джайв неробства.
— І? Може, це просто тихий день.
— Карло, ну ж бо. Там сім дуже вродливих дівчат, і жодна з них нічим не займається. Це якось дивно.
— Якось дивно, що ти їх порахував,— посміхнулася вона.
— Я...
Відчинилися двері Дівиного офісу. Це відбулось якраз за хвилину до нашої зустрічі. Звідти висипала купка бізнесменів, одягнених у однакові костюми та з однаковим виглядом ситої амбіції.
— Пунктуальність — це час крадіїв,— згадала Карла, перевіряючи годинника і підводячись. Діва підійшла до офісних дверей, тримаючи руки на стегнах.
— Проходьте,— запросила вона, розцілувавши Карлу в обидві щоки.— Я так за вами скучила! Дякую, що прийшли.
Вона плюхнулась у величезне крісло за кришкою чорного великого рояля, яку вона вкоротила і перетворила на стіл.
На цьому роялі-столі була світлина її батька у срібній рамці. Над фотографією нависали квіти, розливаючи жовті барви на лаковану чорноту. На таці у формі павичевого хвоста курилися пахощі.
Це була велика кімната, але перед столом стояло всього два крісла. Усі ті бізнесмени з порожніми очима стояли під час зустрічі з Дівою. «Жорстка дівчина,— подумав я,— але хто може їй дорікнути?»
— Це було щось,— почала Діва.— Я можу запропонувати вам випити, люди? Лише Бог знає, як це потрібно мені.
Вона натиснула кнопку на консолі, й за секунду відчинилися двері. Дуже гарненька дівчина перетнула велику кімнату, ступаючи слизькою підлогою на неймовірних підборах. Зупинилася біля стола, змахнувши короткою спідницею і напруживши довгі ноги.
— Мартіні,— звернулася до неї Діва,— хочу познайомити тебе з міс Карлою та паном Шантарамом.
Карла помахала. Я підвівся, поклав праву руки на груди і вклонився. Це найбільш ввічливий спосіб привітатися з будь-якою жінкою в Індії, бо багато жінок не люблять тиснути руки. Мартіні нахилила до мене голову, і я знову сів.
— Я буду «Мангеттен»,— замовила Діва.— А ти, Карло?
— Подвійну горілку з двома шматочками льоду, будь ласка.
— Лаймову содову для мене.
Мартіні розвернулася на підборах п’ятдесятого калібру і повільно рушила геть, неначе жирафа у скляному зоопарку.
— Я так розумію, вам цікаво, чому я призначила цю зустріч,— мовила Діва, здивувавши мене, бо я про це й не думав.
— Мені цікаво,— сказала Карла,— але не це. Ти перейдеш до справи, коли треба буде, так? То як ти, Діво? Ми не бачилися багато тижнів.
— Я добре,— посміхнулася Діва, випростуючись у кріслі, що для її невеличкого тіла було як півліжка.— Я стомлена, але працюю над цим. Сьогодні я все продала. Практично все. Це була остання зустріч у довгій вервечці зустрічей, які я мала вчора й сьогодні.
— Як ти могла все продати? — запитала Карла.
— Усі ті чоловіки, які лише керують компаніями у моєму портфелі, отримують транші акцій як бонуси. Я сказала, що як продам свій портфель одразу, то їхні акції стануть нічого не варті. Але якщо вони повернуть ці акції мені, то зможуть забирати собі компанії та керувати ними, призначаючи власну раду директорів і виписуючи собі жирненькі бонуси, не витративши при цьому і долара, а я піду у відставку.
— Розумний хід,— вирішила Карла.— Як головний акціонер, ти можеш використати проти них щорічні загальні збори. Але пропускатимеш повсякденні. Це неначе напиватися без похмілля.
— Отож-бо,— підтвердила Діва, саме коли Мартіні повернулася з напоями.
— У тебе є косяк? — поцікавилась Діва.
— Так,— водночас озвалися Карла і Мартіні, одразу ж розвернувшись одна до одної.
Мені цей момент здався напруженим. Але мовчазні сутички між вродливими жінками — це жіночі магічні трюки, швидкі й непомітні — чоловічим очам та інстинктам не встежити. Я не міг бути певним, що там відбувалося, тож усім посміхався.
Карла дістала з сумочки тоненького косяка і передала його Діві. Мартіні гнівно стріляла очима: одні ноги і ніяких кишень; вона розвернулась, і оборки на її спідниці запінилися, мов хвилі навколо рифу.
164
Лімб в католицизмі — місце перебування душ, що не потрапили в рай, пекло або чистилище.