— Ранвей в ашрамі,— без заохочення почав Вінсон.— І в цьому є моя провина. Я настільки в неї закоханий, що перетворив дівчину на святу, розумієте? І не думаю, що для такого є екзорцизм навпаки.

— Я точно знаю, що ти маєш на увазі,— мовив Рендалл.— Але краще б не знав.

Ми з Карлою побажали всім на добраніч. Я схопив одного зі згорнутих килимів, полотняне покривало, шматок мотузки і свого наплічника з необхідними припасами. Карла несла дві ковдри та власну сумку з базовими речами. Підсвічуючи собі смолоскипами, ми підійшли до пагорба, лякаючись стрибаючих тіней, аж тут стежка раптом повернула.

— Ти ледь не пристрелила тінь, правда ж? — запитав я, примостившись біля Карли на вузькій стежці, а смолоскип у Карли в руці відкидав кола ясності на темні полотна нічного лісу.

— Це ти потягнувся по ножа,— нагадала вона, підсовуючись ближче.

Я використав мотузку, щоб змайструвати досить непоганий прихисток. «Коли мотузка правильна,— колись розповів мені один президент об’єднання далекобійників,— і достатньої довжини, далекобійник може зробити майже все».

У моєму далекобійному наметі ми розмовляли, цілувалися, розглянули кожне запитання й кожну відповідь, почуті під час дискусії.

— Ви, хлопці, узагалі цього не доганяєте,— сонно мовила Карла, коли ми разом пробігли крізь долину ідей.

— Ми, хлопці?

— Ви, хлопці.

— Чого не доганяємо?

— Істини,— пояснила вона.

— Якої істини?

— Великої істини.

— Про що?

— У тім-то й річ,— сказала Карла, а її очі сяяли зеленими дзеркалами.

— У чому річ?

— Ви, чоловіки, одержимі істиною,— уточнила Карла.— Але істина не настільки велика штука. Істина — це стриманість після трьох коктейлів.

— Мені не потрібно пити,— посміхнувсь я,— щоб не стримуватися біля тебе.

Ми цілувались, і кохалися, і продовжували теревенити, і сварилися, повертаючись до початку, аж доки не поснули, а розмите сяйво півмісяця заполонило небо.

Раптом я прокинувся, відчувши, що ми не самі. Я повільно підвів голову і помітив Ідриса спиною до нас. Він стояв на краєчку пагорба, за кілька метрів, і милувався на срібну чашу місяця.

Я глянув на Карлу. Вона і досі спала поруч, одягнувши мою футболку як нічну сорочку.

— Я радий, що ти мене бачиш,— не обертаючись сказав Ідрис.

— Я завжди радий вас бачити, Ідрисе,— прошепотів я.— Я б підвівся, але не одягнений для такого.

Він захихотів, зіпершись на свою патерицю і дивлячись на зірки.

— Я дуже щасливий, що ви з Карлою з’явилися тут,— зізнався він.— І хочу запевнити, що ви можете залишатися, скільки побажаєте.

— Дякую,— мовив я.

Карла прокинулася і помітила Ідриса.

— Ідрисе,— почала вона, сідаючи.— Прошу, присядьте і влаштовуйтеся зручніше.

— Мені завжди зручно, Карло, хай де я є,— радісно мовив він, досі не розвертаючись до нас.— І щось підказує, що для вас двох це правило також діє, правда ж?

— Ми можемо вам щось запропонувати? — спитала Карла, тручи очі.— Води чи соку?

— Від такої пропозиції,— мовив Ідрис,— я вже отримую поживу.

— Ми одягнемось і приєднаємося до вас,— запропонував я.— Я можу зробити вам на вогні чашку чаю.

— Я піду через хвилину чи дві,— відповів він.— Але маю сказати дещо вам обом, і мій розум не дозволяє це проігнорувати, тож вибачаюся за втручання.

— Це ми втрутилися у ваш світ,— наполягала Карла.

Він знову розсміявся.

— Карло, ти бажала приєднатися сьогодні до мене,— почав він,— під час допиту інквізиторів?

— Так, Ідрисе,— хихотіла вона.— Запишіть мене наступного разу.

— Згода,— відповів він, подумки вже покидаючи нас.— Ви двоє готові отримати мої настанови?

— Так,— непевно прошепотіла Карла.

— Ви обоє маєте відмовитися від насильства і, хай що станеться, жити мирно.

— Важко жити без насильства в такому світі, Ідрисе,— зауважила Карла.

— Насильство, тиранія, придушення, несправедливість — це все гори на мапі життєвої подорожі,— сказав Ідрис.— Життя — це зустріч з цими горами. Найбезпечніший спосіб подолати гору — це обійти її. Але якщо обрати цей шлях, то він стане всім твоїм життям, бо коли починаєш обходити, то це стає вічним колом, і одна з цих гір перетворюється на вашу долю. Тож єдиний шлях — угору, до чогось поза колом, а щоб отримати хороший краєвид і побачити нові гори, потрібно залізти на гору і спуститися з її вершини. Та коли йдеться про гори, то жоден відрізок маршруту не такий небезпечний, як уже пройдений.

— Що це означає? — запитав я.

— Я хвилююся через вас,— відповів він.— Часто хвилююся. Краєвид з верхівки після небезпечного підйому — це те, чого неможливо досягнути, якщо обрати безпечніший шлях по колу, але він несе більше ризиків. А ви маєте покладатись одне на одного і допомагати одне одному більше, ніж досі. Ви почали підніматися у тіні гори, обоє.

— А ви залізли на всі свої гори, Ідрисе? — поцікавилася Карла.

— Колись я був одружений,— тихо і повільно зізнався він.— Дуже давно. І моя дружина, нехай її душа живе в щасті, була моїм постійним компаньйоном під час духовним пошуків, як і ви одне для одного. Я був би ніким без тих речей, які ми віднайшли разом. А тепер я сам підіймаюсь у тіні гори.

— Ви ніколи не самі, Ідрисе,— запевнила Карла.— Усі, хто вас знає, носять усередині якусь часточку вас.

Він стиха розсміявся.

— Ти нагадуєш її мені, Карло. А ти, Ліне, нагадуєш мене самого в іншому житті. Знаєте, я не завжди був пацифістом. Ніколи не відмовляйтеся від свого кохання одне до одного. Ніколи не зупиняйте пошуки миру всередині себе.

Він мовчки розвернувся і попрямував назад до табору.

Повернулися нічні звуки, і десь далеко пробив дзвін на залізничній станції. Карла мовчала, вдивляючись у листяні тіні, в яких зник Ідрис.

— Нам з тобою потрібно попрацювати над деякими речами, якщо хочемо зробити все правильно,— мовила вона, повертаючись до мене, а очі зеленіли під місячним світлом.— Я хочу бодай раз зробити все правильно.

— А я гадав, у нас уже й так усе правильно.

— Ми лише почали,— посміхнулася вона, сонно потягуючись і підсовуючись ближче.— Кілька отаких місяців тут — і ми все зробимо правильно.

Вона раптом відсунулась і почала ритись у своїх речах, аж поки не знайшла листа, якого зберігала для мене.

— Це найбільш вдалий час для листа в тіні гори,— вирішила вона, віддаючи мені листа і знову зручненько вмощуючись поряд.

Вона прегарно позіхнула, заплющила очі й заснула. Я розгорнув листа на одну сторінку. Він був від Близнюка Джорджа. Я прочитав його у полум’ї смолоскипа.

Я відклав листа і міцно обійняв Карлу, поки вона глибоко не заснула в моїх обіймах, але сам я досить довго не міг стулити очей.

Я думав про чоловіків, які зібралися навколо вогню: Анкіта і Вінсона, Дідьє і Рендалла, які втратили своє кохання, але знову його знайшли, обмінюючись оповідками, кинутими в полум’я як підношення — по одному поліну за раз.

Я думав про Абдуллу, який ніколи не втрачав своєї віри, але майже завжди був сам. Я побачив у темній алеї спогадів Вікрама, такого ж самотнього у час смерті, як і половину свого наркоманського життя.

Я думав про Навіна, знаючи, що він був закоханий у Діву Девнані, але спостерігав за нею крізь стіну шпичаків під назвою «пристойне суспільство».

Я думав про Ахмеда з «Будинку стилю», який повторював під час кожного небезпечного гоління, що все своє життя пристрасно кохав одну-єдину жінку, але їхні родини роз’єднали закоханих, і Ахмед не бачив її з дев’ятнадцяти років.