Треба було переключитися: я знав, що кожна година з нами означала, що коли Джаґат повертатиметься до міста, на дорогах ставатиме дедалі більше транспорту. Карла, мабуть, подумала те саме, бо привела мене до тями.
— Ти перевіряв, як там Дідьє? — запитала вона в молодого роніна.
— Джарур,— запевнив молодий вуличний солдат, спльовуючи.— Він досі зависає в «Леопольді» й усе гаразд... А ті типи, Зодіаки,— за мить сказав він,— мільйонери, вони повернулись у місто.
— Де?
— Готель «Магеш»,— розповів він.— Я не можу перевірити те місце зсередини. Не народжений з правильним штрих-кодом для сканера, розумієш?
— Коли щось дізнаєшся, дай знати.
— Звісно. Агов, а ти знаєш, чому люди так наглядали за тими двома іноземцями, коли вони жили на вулиці? — замислився він.
— Вони хороші хлопці? — припустив я.
— Цього недосить,— наполягала Карла, завжди зацікавлена внутрішнім сонцем.
— Їх називали Зодіаками Джорджами,— здався Джаґат.— Саме тому. В Індії це начебто дуже серйозна річ, розумієте? Це неначе назватися Кармою абощо. Хай куди йшли, вони завдяки цим іменам носили з собою зодіак. Коли ти годував їх, то годував зодіак. Коли пропонував їм прихисток, то пропонував захист зодіаку. Коли захищав їх від хуліганів, то захищав зодіак від негативних енергій. А робити підношення планетам, що скеровують нас і збивають зі шляху, дуже важливо. Тепер у місті багацько людей, баба, які сумують, бо проґавили шанс запропонувати щось Зодіакам, а тепер вони такі заможні, що нічого не потребують.
Індія. Час вимірюється збігами, а логіка — протиріччями. Джаґат зіштовхнув мене з карниза рівноваги, якого, як здавалося, я домігся в Індії. Але такий шок приходив щодня і щоразу трусив гілку. Світ, у якому я жив, але не народився, сипав дивними квітами з кожного дерева, яке надавало прихисток.
— Це чарівна історія, Джаґате,— сказала Карла.
— Справді? — здивувався він, приховуючи скромність за серйозністю.
— Так. Дякую, що поділився нею.
Джаґат, чиє ім’я означає «світ», зашарівся і відвів погляд, інстинктивно тягнучись до ножа в себе на поясі.
— Слухай, друже,— обернувся до мене він, а пошрамоване молоде обличчя розповідало однакові історії кожним поглядом.— Я почуваюсь якось некомфортно, забираючи всі гроші з твоїх оборудок.
— Ти виконуєш усю роботу,— нагадав я.— Чому ж не забирати всі гроші? Це я тобі заборгував, бо ти тримаєш усе на плаву. Джаґате, я добряче тобі винен за це.
— Пішов ти, чоловіче,— розсміявся він.— Я щотижня відкладаю для тебе двадцять п’ять відсотків, подобається це тобі чи ні, гаразд?
— Круто, джаван,— погодивсь я, використовуючи слово, що на хінді означало «солдат».— Згода.
— Тож коли повернешся з цього лячного місця, переповненого тиграми і святими, то вони чекатимуть на тебе.
— Коли повернуся до твого лячного місця, переповненого бізнесменами й копами,— сказав я,— то збіса буду радий їх отримати.
— Їдьмо з Джаґатом до траси і назад,— запропонувала Карла.
— Хороша ідея. Джаґате, хочеш проїхатися разом, чи на це вже немає часу?
— Проїдьмося неквапливо, баба.
— Клёво! — мовила Карла.
— Це що таке? Олег учив тебе російської? — запитав я, знімаючи мотоцикла з підставки.
— Спросите его,— захихотіла вона.
— А це означає?
— Запитайте його.
— Так і зроблю,— запевнив я, а вона вже заливалася сміхом.
Мотоцикл — це заздрісний метал. Мотоцикл, який тебе любить, завжди знає, коли навіть думка промайне про інший транспорт. А коли знає, то не заведеться. Й оскільки я дивився на мотоцикла Джаґата, мій не завівся, навіть після трьох спроб.
Джаґат вибивав на своєму сталевому коні повільне стакато мотоциклетної музики. «350сс» з однопоршневим двигуном співає, неначе барабан, що везе тебе з місця на місце, якщо тільки дозволиш йому грати власну мелодію.
Я знову спробував ножним стартером, але у відповідь почув лише сміховинний кашель.
Карла нагнулась, обіймаючи бак мого мотоцикла, й руками обхопила одну з ручок.
— Подорож з гори й назад справді піде тобі на користь, маленький,— звернулася до мотоцикла вона.— Проїдьмося.
Я спробував ще раз — і він завівся, на секунду — хизуючись — заклинивши дросельну заслінку.
Ми разом з Джаґатом покотилися з гори безлюдною лісовою дорогою аж до початку вельми рішучого шосе. Тут ми попрощались і повернули назад.
Ми їхали крізь вечірній ліс, що переходив від денної сміливості до нічної хитрості. Птахи поверталися на сідала, комахи злітали після перепочинку, а кажани, ширококрилі, неначе орли, прокидалися перед банкетом.
Ми їхали довгою дорогою до печер настільки повільно, наскільки дозволяв мотоцикл. Їхали крізь м’який вітер у сутінках, що ховали й показували небо. Молода ніч була ясна. Прокинулися перші зорі й заходилися протирати очі. Далека листяна пожежа наповнила повітря ароматами. А ми були двома щасливими втікачами, разом і на волі.
Розділ 82
Ми досягай гірської стоянки щасливі й вільні — й заскочили там Конкенона. Він сидів на багажнику червоного «понтіака» в білій сорочці. Мені кортіло зробити її одного кольору з автомобілем.
— Тримайся, люба,— сказав я Карлі, нахиляючи мотоцикла, щоб зупинитися. Тоді розвернувся і спустився схилом кількасот метрів, перш ніж знову зупинитися.
— Ти що робиш?
— Отам дупласте дерево,— мовив я.— Почекай на мене.
— Ховатися? — запитала вона, обурившись, неначе я попросив здати кров для мадам Жу.
— Просто почекай. Поки я повернуся.
— Ти здурів?
— Це Конкенон стоїть там.
— Це Конкенон? — здивувалася вона, бо її завжди інтригували інтригуючі люди.
— Почекай тут, Карло,— попросив я.— Я незабаром повернуся.
— Повторюю, ти здурів? Це у мене є пістолет, пам’ятаєш? І я краще стріляю. І я гадала, що ми в цьому разом, невіддільні.
Це було складне рішення. Коли твій ворог безжалісний, то програш починається там, де закінчується милосердя. Але Карла була хороброю і напевне могла вистояти у будь-якій бійці.
— Гаразд,— неохоче погодився я.— Але не ризикуй з цим типом. Б’ється він не гірше, ніж говорить.
— Тепер я просто мушу з ним познайомитися,— сказала вона.— Спробуймо справимо враження, Шантараме.
Ми поїхали назад на парковку, і там я повільно поставив мотоцикла на бокову опору. Ми з Карлою пішли, коли мотоцикл іще пихкав, і віддаль між Конкеноном і мною невпинно скорочувалася. Я добряче розбігся на останньому кроці та в стрибку влупив Конкенону.
— Що за біс? — вичавив він, тримаючись за голову.
Він скотився з багажника і почав танцювати навколо мене, прицілюючись кулаками. Я рухався за ним, але Конкенон добре захищався, швидко відстрибуючи.
Він відтіснив мене від Карли. У нього десь могли зачаїтися друзі. Я повільно відійшов назад, ставши біля неї.
— Що ти робиш аж тут, Конкеноне? Де твої посіпаки?
— Я приїхав сам, хлопче,— мовив він.— А це більше, ніж я можу сказати про тебе.
Він вишкірився до Карли, махаючи їй.
— Привіт,— сказав він.
Карла вийняла з сумки пістолета і націлила на нього.
— Якщо маєш зброю,— попередила вона,— викинь.
— Я ніколи не ношу з собою пістолета, міс,— відповів Конкенон.
— Добре, бо я його ношу завжди. Якщо поворухнешся, я влучу двічі ще до того, як ти подолаєш половину відстані між нами.
— Зрозуміло,— оскалився він.
— Не дуже розумно було тут з’являтися,— зауважила вона.— У цьому лісі водяться тигри. Це добрий спосіб позбутися тіла.
— Якби я був певен, що можу стати на коліно,— вишкірився Конкенон,— і при цьому не отримати в незахищену голову від вашого хлопця, то так би і вчинив, міс Карло. Це честь. Мене звати Конкенон.
— Мій хлопець дуже засмутився,— пояснила вона,— коли я спалила твого листа і не розповіла про його зміст. Я чекала такого шансу, тож добре, що ти його подарував. Перекажи його вголос, зараз, дивлячись йому в очі, якщо, звісно, маєш мужність.