— Ти здивуєшся, дізнавшись, скільки знаменитостей переховується в нетрищах з нами. Одного разу тут ховався гравець у крикет. Я не можу повідомити його ім’я, та коли ми разом грали, він розповів...

— Закрийся, Джонні!

З будинку вийшла Сита — дружина Джонні, її червоно-золоте сарі вітрилами маяло навколо стрункої фігури.

— Ти навіть не знаєш, про що я розповідав,— мовив Джонні, образившись.

— Усе одно закрийся,— відрізала Сита.— І дай спокій бідній дівчині.

До неї приєдналися ще дві жінки і повели Діву до зарезервованої для неї хатини, за кілька кроків від нас. Навін і Дідьє пішли слідом. Я глянув на Джонні.

— Ти йдеш, Джонні?

— Я... я дам Ситі хвилинку,— сказав він.

— Проблеми в раю? — запитав я, розтуляючи свого великого рота.

— Ти й половини всього не знаєш,— зізнався він, запускаючи руку у своє густе каштанове волосся.— Сита зводить мене з глузду.

— Слухай, я скручу для Діви кілька косяків. Гадаю, що вони пригодяться їй більше, ніж ковдри, якщо вона сьогодні тут спатиме. Чому б нам не посидіти всередині, а я візьмуся до справи, поки ми перекинемося кількома словами.

Ми погомоніли. За півгодини я дізнався про Ситу більше, ніж будь-який чоловік має знати про дружину іншого чоловіка. Я намагався перейти на її бік, аби було правильніше, але Джонні розплакався, тож довелося про це забути.

Після цього я був лише за Джонні. Його страждання вимірювалося «пунктами сердитої дружини», кожен з яких супроводжувався буркотливим описом. Зрештою все зійшло до однієї речі.

— Контрацепція,— повідомив я, скручуючи косяки для кращої адаптації Діви в нетрищах.

— Про що це ти?

— Вона хоче ще одну дитину, а ти ні. Контрацепція.

— Я саме використовую контрацепцію,— зізнався він, некомфортно соваючись на своєму стільці.— У нас уже шість місяців не було сексу.

— Це не контрацепція, Джонні, це непорозуміння. Не дивно, що Сита така примхлива.

— Сита вірить, що секс існує для зачаття дітей. Я вважаю, що секс — для зачаття дітей, а інколи й для кохання. Вона не вживатиме контрацептивів. Коли я спробував згадати про презервативи, то вона обізвала мене збоченцем.

— Це трохи різко.

— Що ж мені робити? Ти ж бачиш яка вона вродлива, на?

Ситу назвали на честь доброї жертовної богині, й більшість часу вона поводилася відповідно до свого імені. Але в неї і темперамент був ще той, а на додачу був язик, який усе це й оформлював. Ми трохи про це подумали, поки згортали косяки для Діви.

— Ти можеш вчинити правильно,— запропонував я,— і все обговорити.

— Не...безпечно,— сказав він.— А що ще я можу?

— Можеш вчинити по-чоловічому.

— По-чоловічому? — здивувався він, підозріло косячись.

— По-чоловічому — це все проігнорувати і сподіватися, що вона капітулює раніше за тебе.

— Я оберу чоловічий вчинок,— вирішив Джонні, відбиваючи собі долоню.— Це набагато безпечніше за правду.

— Я б не був таким певним,— заперечив я, збираючи скручені косяки.— Жінки володіють екстрасенсорним відьомським лячним даром спілкування з мерцями, даром знати всі твої думки. Тож рано чи пізно ти все одно зробиш усе, як хочуть вони.

— Ну звісно,— просичав він.— Саме так жінки показують чоловікам, де раки зимують.

— І як же це?

— Змушуючи чоловіків тимчасово перетворюватися на жінок.

Це жорстоко — те, що вони роблять, змушуючи нас говорити про все. Це лячно, а чоловіки важко реагують на лячне. Це викликає у них бажання відбиватися.

— До речі про лячне: ходімо дізнаємось, як там справи у Діви.

Діву оточили дівчатка, які вже давно мали спати, і розпитували її про увесь одяг на тілі і в наплічнику Навіна.

Джонні з Ситою застелили земляну підлогу блакитною цератою, а згори на неї постелили клаптикові ковдри. У кутку стояла глиняна матка[116], наповнена водою і з алюмінієвою тарілкою зверху, а ще була перекинута склянка.

Це був глечик для Діви з добовим раціоном води на день — усе, що в неї буде для пиття, готування і миття тарілок. Ще в кутку стояла гасова скороварка з двома конфорками. Металева шафка на високих ніжках розмістила дві металеві каструлі, трохи харчів і картонну коробку молока.

На шафці стояв ще й гасовий ліхтар. Тьмяне світло, здавалось, осявало лише обличчя і кутки. Окрім вихору пластикових квітів, що звисали з бамбукових підпорок, у хатинці більше нічого не було.

Стіни були з плетеної очеретяної циновки, а дірки та тріщини позатикали клаптями газет. Дах зробили зі звичайного шматка поліетилену, настеленого на бамбукову раму хатини.

Чорний поліетиленовий дах був настільки низько, що мені доводилося трохи пригинатись. Я багато часу прожив у вологій спекоті хатини, подібної на цю. Я знав, що неприємно спекотний день на вулицях міста перетворювався на пекло в невеличкій хижі, кожен подих давався важко, а піт крапав, неначе дощ зі знесиленого листя.

Я глянув на дівчину — Бомбейську Діву, яка сиділа на клаптикових ковдрах і теревенила з дівчатками.

Я не збрехав: я і справді призвичаївся до життя у нетрищах, але лише після того, як ситуація настільки погіршилася, що неможливо вже було витерпіти й хвилини заюрмлених вуличок, безперервного шуму, недостатності води, полчищ щурів і постійного фонового гулу голодної і смертельно пораненої надії.

Я не зізнався Діві, що ліпші дні настануть лише після найгіршого. І я не міг знати, що той найгірший день настане для Діви буквально через двадцять чотири години.

— Я приніс тобі трохи припасів,— сказав я, нагинаючись, щоб віддати їй купку скручених косяків і чверть пляшки місцевого рому.

— Чоловік зі смаком і розбірливістю,— посміхнулася вона, приймаючи подарунки.— Присядь, Шантараме, приєднайся до нас. Дівчата саме збираються пояснити, чию потрібно цілувати дупу, щоб тут бодай випорожнитися.

— Маю відкласти цю розмову, Діво,— усміхнувсь я,— але я залишуся з Навіном і Дідьє, принаймні поки ти не заснеш, тож буду неподалік. Я можу тобі ще щось дістати?

— Ні, чоловіче,— мовила вона.— Хіба що ти зможеш привезти сюди мого батька.

— Це буде своєрідним відхиленням від завдання,— знову посміхнувся я.— Але тільки-но ситуація з твоїм батьком владнається, я певен, що Навін знову зведе вас.

— Сподіваюся,— сказала вона.— Коли я вперше поглянула на цих сухорлявих дівчаток, то гадала, що вони зможуть продати свою дієту для схуднення за мільйони, щонайменше моїм друзям. Але потім я усвідомила, що вони просто голодують. Що тут у біса відбувається?

— Вітаю на тому боці.

— Ну, якщо я зостануся тут на тиждень, то цього буде більш ніж достатньо, щоб усе змінити,— вирішила вона.

Поки Діва говорила, одна з дівчаток перекладала її англійські слова на хінді. Усі дівчата почали аплодувати і скандували. Діва тріумфувала.

— Бачиш? Революція вже почалася.

В її очах ще й досі палав пустотливий заколотницький вогник, але на обличчі виднівся страх, що заповз у її серце.

Вона була розумною дівчиною. Вона розуміла, що ми з Навіном і Дідьє не наполягали на чомусь настільки драматичному, як тиждень у нетрищах, якби не боялися, що на вулицях міста буде навіть гірше.

Я знав, що їй бракувало пещеної розкоші родинного маєтку — іншої домівки вона ніколи не знала. Навін розповідав, що будинок повен друзів, їжі, напоїв, розваг і прислуги. І можливо, Діва частково відчувала, що батько покинув її, передавши під опіку Навіна.

Я спостерігав, як вона, припасувавши на обличчя тверду непохитну посмішку, спілкувалася з дівчатками. Вона переживала за свого батька, і це було очевидно,— можливо, більше, ніж переживала за себе. І вона була сама, у чужому світі, іноземна туристка в місті, де колись народилася.

Я пішов до сусідньої хатини і всівся на потертому синьому килимку біля Дідьє і Навіна. Вони грали в покер.

— Ліне, зіграєш партію? — запропонував Дідьє.

— Не думаю, Дідьє. Сьогодні я не дуже зосереджений. Не зможу достатньо налаштуватися, щоб грати на твоєму рівні.