— Я не навчаюся,— випалила Ранвей.

— Взагалі-то, навчаюсь тут я,— розповів Вінсон.— Вступив майже два роки тому, але ігнорував усі свої заняття. Хоча й досі маю читацького квитка.

— Ну, приємного читання, народ,— побажав я, відходячи.

— Це спрацювало,— сказала Ранвей.— Та штука з тарілкою їжі.

Я повернувся назад.

— Справді?

— Так,— підтвердила вона.— Ласун був задоволений, мабуть. Він зник. Дякую.

— Про що це ви таке говорите? — запитав Вінсон зі здивованим обличчям десятирічного малого.

Це одна з речей, які я найбільше любив у Вінсоні: його обличчя було настільки щире, що там не було де приховати почуття. Усе, що він думав чи відчував, відображалося на його обличчі. Він був власною чесністю.

— Розповім тобі пізніше,— мовила Ранвей, махаючи на прощання.

— А ці двоє теж купують і продають годинники? — поцікавився Абдулла, коли ми продовжили прогулянку по стадіону в напрямку університету.

— Ми знову до цього повернулись?

Абдулла хмикнув. На світі насправді є ще люди, які хмикають. І як виявилось, я кількох таких знаю. Моя теорія полягає в тому, що хмикальники мають трохи більшу дрібочку ДНК ведмедя, ніж решта.

— У мене твоя зброя,— пробурчав він.— Скажи, куди її надіслати.

— Я знаю чоловіка, який її прибереже за десять відсотків. Я надам тобі деталі. Дякую, Абдулло. Повідомиш, скільки все це коштує.

— Зброя — це подарунок,— ображено сказав він.

— Пробач, брате, звісно. Збіса приємно. І до речі про зброю, у мене призначено зустріч з Вікрантом — моїм майстром ножів, на причалі Сассуна. Я можу ще щось для тебе зробити?

Ми підійшли до склепінчастого проходу, що вів з університету на вулицю, але Абдулла зупинив мене до того, як я приєднався до натовпу студентів, які виходили крізь арку.

— Є дещо,— почав Абдулла, але знову стулив рота, важко дихаючи крізь носа.— Санджай заборонив нам сприяти тобі чи контактувати з тобою з будь-якої іншої причини, крім справ компанії.

— Розумію.

— Ти розумієш, що це означає?

— Я... гадаю.

— Це означає, що наша наступна відкрита зустріч відбудеться лише по смерті Санджая.

— Що?

— Не хвилюйся і не бійся,— сказав він, міцно мене обіймаючи, а потім тримаючи на відстані витягнутих рук, наче масивний одвірок.— За тобою наглядають.

— Це ти не помилився.

— Ні. Я маю на увазі, що найняв декого, щоб тимчасово наглядали за тобою,— терпляче мовив він.

— Ти таке зробив? Хто вони?

— Велосипедні вбивці.

— Ти заплатив навіженим маніякам, щоб вони мене захищали?

— Так.

— Це дуже дбайливо. І дорого. Маніяки дешево не обходяться.

— Ти не помиляєшся. Я взяв трохи грошей зі скарбу Халеда, щоб це оплатити.

— Як на це відреагував Халед?

— Він погодився. Мені здається, що єдиний спосіб виманити його назад у Бомбей для зустрічі зі своїм істинним призначенням — це перенести той скарб у місто по частинах.

— Ти жартуєш, правда?

Він окинув мене поглядом з голови до ніг, надзвичайно ображений.

— Я ніколи не жартую.

— Жартуєш, справді,— розсміявся я.— Ти лише не знаєш, що робиш це. Ти кумедний хлопець, Абдулло.

— Справді? — скривився він.

— Ти найняв навіжених маніяків для мого захисту. Ти кумедний хлопець, Абдулло. Лайза завжди сміялася, коли ви зустрічалися, пам’ятаєш?

Лайза.

Він задивився на гральне поле, аж м’язи на щелепі заграли, хоча очі залишились ідеально спокійні. Студенти університету грали в крикет, буцали футбольного м’яча, сиділи групками, робили кульбіти і просто танцювали.

Лайза.

— Ти був її братом-рахі,— мовив я.— Вона ніколи мені цього не казала.

— Ідуть великі зміни,— сказав Абдулла, переводячи на мене погляд.— Наступна наша зустріч може відбутися на моєму похороні. Поцілуй мене, як брат, і молися, щоб Аллах простив мої гріхи.

Він поцілував мене в щоку, прошепотів прощання і граційно шмигнув у потік студентів, що лилися крізь арку.

Поля, оточені довгою гостроверхою огорожею, здавалися великою зеленою сіткою, яку накинуло сонце, щоб зловити блискучі молоді уми. Мої очі шукали Вінсона і Ранвей у дальньому кутку парку, але їх там не було.

Коли я дістався свого мотоцикла, то Абдулла вже зник. Це було опівдні, й він не схотів пояснювати, чому зі мною зустрічався. Тоді я не відав, коли і як ми знову зустрінемось.

Я повернувся до району причалу Сассуна й до крамниці сталі Вікранта. Я показав відомому виробнику ножів дві частини меча, якого заповів мені Хадербгай.

Система переговорів у Вікранта була така: почати з найдешевшого рішення, продати тобі його, а потім викрити в ньому якийсь фатальний недолік. Це, звісно ж, вело до наступного найдешевшого рішення і наступного важкого продажу, наступного фатального недоліку, наступного рішення і наступного фатального недоліку.

Упродовж років я намагався зразу вивести Вікранта на дуже дороге рішення з відсутністю фатальних недоліків, але, на жаль, це було неможливо.

— Вікранте, невже нам знову потрібно проходити всі етапи? Може, ти просто зараз зробиш мені люкс-пропозицію? Мені справді начхати, скільки все це коштуватиме. І це дійсно нервує, чоловіче.

— Як і все інше в житті,— заявив майстер ножів,— є вдалий спосіб і невдалий спосіб дратувати.

— Га?

— Справді. Я от, наприклад, професійно дратую. Ця моя особливість — невід’ємна моя частина. Але ти — ти дратуєш без усіляких на те причин.

— Ні, не дратую.

— Ти навіть зараз мене дратуєш, поки ми розмовляємо.

— Іди до біса, Вікранте. Ти полагодиш меча чи ні?

Він почав пильно обдивлятися меча, намагаючись не посміхатися.

— Я зроблю це,— вирішив він.— Але лише якщо сам усе вирішуватиму. Руків’я має фатальний недолік. Третьосортне рішення.

— Чудово. Починай.

— Ні,— заявив він, тримаючи меча в руках.— Ти мусиш зрозуміти. Якщо я відремонтую його на власний розсуд, то ця зброя ніколи не зламається і перетвориться на супутника Часу, але цей меч уже не буде тим мечем, який пращури Хадербгая несли в битву. Він буде інакшим на вигляд та інакшим на дотик. Його душа буде іншою.

— Розумію.

— Ти хочеш зберегти історію,— запитав майстер ножів, дозволивши собі посмішку,— чи хочеш, щоб історія зберегла тебе?

— Потішний ти чоловік, Вікранте. Я хочу зберегти меча. Це неначе довіра, і я не можу бути певним, що хтось наступний відремонтує його, якщо зброя знову зламається. Вікранте, зроби люксову версію. Нехай він буде вічним, і перероби, але не показуй, поки не закінчиш, гаразд? Це мене засмучує.

— Меч чи віра?

— І те, і те.

— Тгик, Шантараме.

— Гаразд. І дякую за повідомлення про Лайзу, яке ти надіслав Дідьє. Багато означало.

— Вона була гарною дівчиною,— зітхнув він, махаючи на прощання.— Відійшла в краще місце, друже.

— Краще місце,— посміхнувся я, роздумуючи про те, що ми вважаємо кращим будь-яке життя, окрім нашого.

Я уникав кращих місць і увесь день зустрічався з валютниками й вуличними продавцями, від фонтана Флори, Пойнту і до мангрових заростей Колаба-Бек-Бей.

Я слухав усі гангстерські плітки, які переповідали китайці по всій території, занотовував усі числа й оцінки міняйл, порівнював їх із записами Дідьє, дізнався, ким були основні хижаки, які ресторани нас впускали, а які не хотіли й бачити, як часто копи вимагали грошей, кому можна було довіряти, скільки коштував кожен квадратний фут чорного ринку Колаби.

Криміналітет, звісно ж, платить, інакше ніхто б цього не робив. Криміналітет зазвичай платить швидше, а може й краще за Волл-Стріт. Але на Волл-Стріт є копи. І копи були моєю останньою зупинкою на шляху до нетрищ, щоб відвідати Діву з Навіном.

Блискавичний Диліп вказав на стілець, коли я зайшов до його кабінету.

— Навіть не думай сідати на бісовий стілець,— сказав він.— Чого тобі в біса треба?

Він мене оглядав, згадуючи останнє побиття і сподіваючись побачити кульгавість.

— Блискавичний-джі,— ввічливо почав я.— Я лише хочу дізнатися, чи ще й досі можу давати хабарі тобі, тепер, коли став фрілансером, чи треба буде йти до молодшого інспектора Патила. Ти мені підходиш більше, бо молодший інспектор Патил може бути справжньою скалкою в дупі. Але якщо ти йому це скажеш, то я все заперечуватиму.