— Довіритися тобі? Я вже довірилася, а ти втратив моє бісове авто! А ти знаєш, як далеко може пройти чи пробігти дівчина в цих туфлях? Саме для цього створені лімузини, ідіоте, для бісових черевиків! Де моя чотирьохколісна коробка для взуття, Навіне?

— А ми можемо поговорити про це не на центральній вулиці? Трохи далі, за перехрестям, є провулок.

— Ти, мабуть...

— Будь ласка, міс Діво,— втрутився Дідьє.— Ви, напевно, маєте розуміти, що сюди не прийшли б троє чоловіків і не звернулися б до вас, якби не хвилювалися і не вважали це доцільним.

Вона подивилася на кожного з нас, а потім кинулась геть. Заскочила у провулок — і зупинилася на половині шляху, притулившися спиною до стіни.

Одну ногу вона підняла, щоб обіперти об стіну. На дівчині була елегантна жовта спідниця, біла блузка з високим коміром і босоніжки з ремінцем на щиколотці. Її спідниця мала боковий розріз, який завдяки позі демонстрував короткі гарні ноги. Вона була з дівчат, які уміють позувати, вона позувала для всіх журналів у країні.

Я глянув на Навіна. Він вивчав її очима кохання: пристрасті, позбавленої жадання. «Ми, круті хлопці, западаємо швидко і западаємо круто»,— сказав одного разу Дідьє. І не було жодного сумніву, що Навін Едеїр — індійський ірландець — був крутим хлопцем, який уже падає.

Навін дозволив Діві перебіситися. Вона була вперта і горда. Він знав, що мав бути брутально чесний, щоб отримати шанс переконати її в небезпеках, які чекали попереду.

Їй відкрилися всі кручені угоди, що опиняються під ногами гангстера, брудного політика чи копа, який на нього полює. Діва опустила ногу зі стіни і випросталася, готуючись.

— Загроза дуже реальна, міс Діво,— ніжно мовив Дідьє.— Ми всі обміркували цю справу і дійшли висновку, що ваша безпека під загрозою.

— Це погані хлопці,— сказав Навін.— А твій батько оточений хорошими хлопцями, яким не довіряє. Гадаю, що саме тому захищати тебе він доручив мені, наказав не повертатися до маєтку.

— Матусю,— тихенько застогнала вона, гукаючи привида.

— Я рекомендую поїхати, міс Діво,— порадив Дідьє.— Негайно і далеко. Для мене буде за честь усе організувати. Лін може надати фальшиві документи. Грошей достатньо. Ви будете в безпеці, доки проблема не вирішиться.

— Я не поїду, доки мій татко тут,— набурмосилася вона.— А якщо він потрапить до в’язниці? Я буду йому потрібна. Незважаючи на те, що ще доведеться робити, я не полишу Бомбей, доки він тут.

— Альтернативою є переховування тут, у нетрищах неподалік,— розповів Навін.— Саме це я й намагався тобі донести.

— Нетрища? Спочатку ви розповідаєте, що мій батько став шахраєм і що інші шахраї намагаються його вбити, тож можуть мене викрасти або вбити, а це вже далеко не вперше, і тепер...

— Усе... усе дуже погано,— мовив Навін.— Маю на увазі, що вже казав це тобі, Діво. Я й сам переляканий. Прошу, послухай нас.

— Я жив там, Діво,— розповів я.— У нетрищах ти будеш у безпеці, й це має бути ненадовго.

— Нетрища? — повторила вона, знову намагаючись завестися, але опору залишилося небагато.

— У тебе є хтось близький, кому можна довірити своє життя? — запитав Дідьє.

Худенька світська левиця здригнулася, неначе він її шокував більше за промахи батька чи небезпеку для власного життя. Діва відступила на півкроку, а потім узяла себе в руки.

— У мене є лише далекі родичі, але нікого близького. Моя мама була єдиною дитиною, як і я, а татів брат помер два роки тому. Після маминої смерті залишилися лише ми з батьком. Я нікуди не поїду.

— Переховування в цьому місці, міс Діво, не буде приємним,— мовив Дідьє.— Люди там цивілізовані, але умови примітивні. Ви бажаєте обдумати все ще раз?

— Я не їду.

— Я ж казав,— мовив Навін, поправляючи наплічника.

Вони ще розмовляли, а я відійшов, щоб перевірити кінець провулку.

Вулиця в кінці провулку вела до білих арок і круглих вікон Всесвітнього торгового центру, а потім до нетрищ, які розпочиналися трохи далі.

Усе було тихо. Жителі тротуарів уже влаштувалися на сон. Шалені собаки, жадаючи приходу своєї години влади, смикалися, стрибали й гавкали. Переді мною прошмигнув майже порожній автобус. Його боки прикрашали кіноафіші, неначе герби — бойових слонів.

Вуличні ліхтарі освітлювали вхід у нетрища в кінці вулиці. Я знав, яке важке життя в нетрищах. А ще знав, яка щедра винагорода. Нетрища мов медуза: чуйна ніша спільної справи, плетиво любові й загального страждання, що зачіпає кожне життя.

До мене повільно підійшла Діва разом з Навіном і Дідьє. Навін обійняв її. Вона не відсахнулася.

Можливо, він розповів, що наплічник, з якого кепкувала дівчина, був напханий її речами, швидко зібраними в номері «Магешу». Можливо, коли для Діви закрилися інші кохання, вона нарешті відкрилась для Навіна.

Вона вийшла на світло, і я помітив, що дівчина таки перелякалася.

— Усе буде гаразд, мала,— сказав я, змушуючи її глянути мені в очі.— На тебе чекає крута прогулянка з сусідами.

— Я чула, що район дуже поліпшився після твого переїзду,— мовила вона, але вельми невпевнено.— То скажи мені, жителю нетрищ, чи я маю про щось знати?

— Що більше ти там призвичаїшся,— порадив я, коли ми підійшли до широкої дороги біля відкритої вбиральні, яка вела до нетрищ,— то буде краще.

— Саме це сказав психолог,— пробурмотіла вона,— перш ніж я засудила його за сексуальні домагання.

— У нетрищах ніхто не домагається, там дарують любов,— запевнив я.— Але до цього теж потрібно звикнути.

— Я готова,— сказала хоробра налякана світська левиця.— Сьогодні прийму всю можливу любов.

Розділ 48

Дорога була важка: пильна земля і каміння. Праворуч була натягнута сітка, яка відмежовувала сяйливі вітрини, у яких демонстрували товари Всесвітнього торгового центру. Ліворуч було широке поле, де жінки й діти випорожнялися посеред бур’янів, хащ і куп фекалій.

У темряві присіла якась жінка, захована колючими чагарниками. Кілька дітей присіли в кам’янистій траві біля дороги. Коли поруч проходила Діва, то діти усміхалися і віталися: «Привіт! Як тебе звати?»

Коли дорога почала спускатися до моря, ми вперше побачили нетрища: розідрану мантію, накинуту на шматочок узбережжя, що лежить біля сяйливих веж багатіїв, які розташувалися на тому боці маленької затоки.

— Дідько б його вхопив! — вичавила Діва.

Пічні нетрища неначе застрягли у власних темних віках. Світло в будинках з’являлося лише від гасових ламп з ґнотом. Там не було ні електрики, ні проточної води. Пацюки щоночі чорними хвилями металися у провулках, поглинаючи купи сміття, яке залишалося їм, неначе темні пожертви.

Запах гасу, і майже спаленої гірчичної олії, і пахощів, і солоного вітру з моря неподалік, і мила відчайдушної чистоти, і чесного поту, і коней, кіз, собак, котів, мавп і змій,— усі ці аромати атакували Діву, коли ми в світлі смолоскипа пробиралися до будинку Джонні Сигара.

Діва аж витріщила очі, але губи були рішуче стиснені. Вона трималася за Навіна, але її босоніжки на високих підборах упевнено торували шлях по нерівній землі.

Джонні Сигар уже чекав на нас, одягнений у найкращий храмовий одяг.

— Вітаю, Дану,— мовив він, складаючи руки разом і вклоняючись Діві.— Мене звати Джонні Сигар. Сподіваюся, ти не проти, якщо я називатиму тебе Дану. Я всім розповів, що ти моя кузина Дану, яка приїхала з Лондона.

— Гаразд,— невпевнено погодилася Діва.

— Щоб усе було спокійно,— додав Джонні,— я сказав їм, що ти трохи навіжена. Це має пояснити твій запальний темперамент.

— Мій запальний темперамент?

— Ну, Шантарам розповідав...

— Шантарам, так?

— А також я розповів усім, що тебе розшукують деякі люди, бо ти дещо в них поцупила, тож ми маємо зберігати все в таємниці.

— Гаразд... мабуть.

— О так. Тут для крадіїв найбезпечніше місце, після будівлі парламенту.

— Це підбадьорює,— відповіла Діва, посміхаючись.— Гадаю.