— Ти бачилася з Дідьє?

— Він зависає зі мною. Його дуже налякали метальники кислоти. Ти ж знаєш, який він марнославний.

— Він не вважає це марнославством. Він вважає це гарним смаком, а я думаю, що ми обоє маємо рацію.

— Так чи так,— сказала вона,— я усуну цю жінку з переліку моїх перешкод.

Карла все відсунула вбік і лягла на ковдру, заклавши одну руку за голову.

— Тож, Шантараме, тепер ти дізнався про мої плани, станеш учасником?

Доля веде тебе до бажаних речей, а Час обирає найбільш невдалу мить. Чи міг я брати участь у її плані детективного агентства, що займатиметься пошуками втраченого кохання? Ні. Я не міг працювати з копами і не міг нікого їм здавати, що робило мене нікчемним детективом.

Карла про це знала. Вона бачила це в моїх очах і в моєму диханні — у важких подихах неспокою, бо наші шляхи розходились у різні боки від гори.

— Не думай зараз,— попросила вона.— Завтра дуже схоже на тебе. Ніколи не приходить вчасно.

Вітер у місячному сяйві малював на її шкірі мереживо з листяних тіней. Кохання присутнє в усіх минулих життях, щоразу як ми кохаємо і втрачаємо одне одного: зоряне сяйво на сонному обличчі. Тієї ночі на моєму небі не було зірок, не було світла, яке б могло стати орієнтиром у морі того, ким ми були і не були. Але мені було байдуже. Карла заснула в моїх обіймах, і я вже плив додому.

Частина VIII

Розділ 46

Я не приєднався до Карли, Навіна і Дідьє та їхнього «Бюро втраченого кохання». Назвіть мене впертим. Навін так і робив. Назвіть мене навіженим. Дідьє так і робив. Назвіть мене вільною душею. Карла так не робила. Вона взагалі зі мною не розмовляла. І навіть не відповідала на листи, але сама надіслала звісточку з Навіном, щоб я тримався подалі, доки вона не охолоне. Натомість розпаливсь я і придбав у Дідьє його злочинне портфоліо, присвячене чорному ринку. Він став законослухняним бізнесменом — партнером у «Бюро втраченого кохання», за двоє дверей від моїх, і вирішив повернутися спиною до чорного бізнесу. Я відмовився від його афер з наркотою та дівчатками за викликом і зосередився на операціях з валютою. Потрібен був час, аби розібратися з усіма деталями. Я купував білі гроші, які стали чорними, знову перетворював їх на білі завдяки чорному банку і отримував невеличку щотижневу націнку на високому щоденному грошовому обороті: пан або пропав. Це було неначе на фондовому ринку, тільки без обману й корупції.

Коли Карла нарешті відповіла, по обіді другого дня після повернення з гори, я погнав на зустріч з нею до дамби в Джугу, де кілька тижнів тому ми згадували Лайзу, нашу спільну втрачену любов.

І поки вечірні пішоходи оминали нас, щасливо усміхаючись, і сонце почало зникати за обрієм, Карла голосила й запевняла, що не образилася на мене, просто її турбували Ранджит і Лайза.

— Що Ранджит робив тієї ночі з Лайзою? Що робила з ним вона? Відколи я повернулася до Бомбея, то тільки й думаю про це,— плакала в мене на грудях вона, і ми отак стояли, поки вона не заспокоїлася.— От чому я цього не розумію, Шантараме?

Карла завжди була на два кроки попереду будь-якого розумника. Таємниця жерла її, коли для мене це був лише дрібний гнів; це була мов піщана буря для неї, а для мене — пісок у пісковому годиннику з нашкрябаним на ньому іменем Ранджита. Я мав порадити їй усе відпустити, як колись порадила мені вона.

— Ми його знайдемо,— запевнив я.— Коли це станеться, ми про все дізнаємось. А доти нам потрібно полишити ці думки, бо подуріємо. Ну, принаймні більше, ніж зараз.

Вона посміхнулася.

— Щось не клеїться,— сказала вона.— Дещо, про що я маю знати, але не знаю. Ось воно, просто в мене перед носом. Але ти маєш рацію: якщо я не відпущу, то це зведе мене з глузду.

Яскраво-червоний захід сонця, остання благодать світила, змив недоліки й помилки з кожного обличчя і постаті на променаді: океан надвечірнього світла демонстрував лише прекрасні речі всередині нас.

Ніжні подихи вітру ганялись один за одним уздовж дамби, граючись спідницями й сорочками людей на дорозі. Почали блимати перші автомобільні фари.

Після кожного авто на Карлиному обличчі з’являлися бліді тіні пальмового листя, промальовуючи точний вигин від шиї до вуст. Карла.

— То це твоя гордість не дозволяє тобі приєднатися до Дідьє, Навіна і мене? — запитала вона, і до мене обернулося суворіше око.

— Ні.

— Знаєш, гординя — це єдиний гріх, який ми не можемо в собі розгледіти.

— Я не гордовитий.

— У дідька, ти не гордовитий! Але це добре. Мені подобаються гордовиті чоловіки. Такі жінки мені теж до вподоби. Але це не повинно зараз тебе зупиняти. Ми можемо все влаштувати.

— Як, Карло?

— Може, ми залишимося тут на тиждень, гаразд, а може, і на три роки. Бізнес може почати працювати через три місяці. У наступні п’ятдесят років безпека стане серйозним питанням в Індії. Кажу тобі. У мене було два роки для вивчення таких речей з найкращими радниками Ранджита.

— Ти це серйозно, правда ж?

— Я завжди серйозна, коли йдеться про кохання.

— Кохання? — вишкіривсь я, неначе ідіот.

— Будь уважний,— тицьнула в мене вона.— Я розповідаю про бізнес.

— Гаразд. Уважно слухаю.

— Гроші не потечуть від заможних до жебраків. Вони потечуть від жебраків до заможних як ніколи швидко, і там вони й залишаться. Це настільки обурливо-нечесно, що особиста безпека однозначно не втратить привабливості. Бачиш?

— Трохи дивно. А як щодо детективної агенції?

— Ми — бюро, а не агенція. Ми займаємося лише одним типом справ. Втраченим коханням. Ми не шпигуємо, не підглядаємо, не слідкуємо. Ми шукаємо Втрачене Кохання. Це і є наша перепустка до ширшої зони безпеки. Ми почнемо рости, і швидко.

— Як?

— Якщо хочемо рости, то необхідно потоваришувати з усіма головними гравцями. Якщо дорогою ми знайдемо і для них втрачене кохання, то вони потім не зрадять. До того ж ми зможемо дізнатися, де танцюють усі скелети.

— Ти справді все продумала.

— Може, більше не констатуватимеш фактів?

— Дивись, я розумію твою логіку і бачу суть...

— Справді? Це ідея чиста і правильна. А на твоєму боці арени я не бачу правоти.

— Правота? Ми зараз говоримо про те, що правильно?

— Знаєш, хай що буде — такі цікаві речі, як успіх, і невдача, і веселощі,— для мене головним є те, що це буде правильно і матиме вплив, або я відстала від реалій.

— Шукати втрачене кохання?

— А тобі краще втрачати знайдене кохання?

Вона ляснула мене цими словами, бо вирішила, що я не сприйняв її серйозно, але воно боліло.

— Це про мене? Про нас?

— Це не я відмовляюся від усього цього, Шантараме.

— Карло, я твій. Але ти знаєш, що я не можу співпрацювати з копами.

— Ти можеш триматися осторонь від цієї частини роботи.

— Від передачі людей поліції чи надання свідчень у суді? Від цього мені триматися осторонь?

— З поліцією спілкуватиметься Дідьє. Сказав, що мріє про бесіду з копами, коли він не лежатиме на підлозі.

— Тут не лише про це йдеться. Карло, для мене забагато стоїть на кону. Мене розшукують скрізь, окрім цього місця, і це лише тому, що я знаю як відкупитись. Я не переступаю межі. Копи не чіпають лише тому, що я не торгую наркотиками чи дівчатами, нікого не обманюю, не б’юся ні з ким, хто на це не заслуговує, тримаю рота на замку, коли вони гамселять мене, і регулярно їм плачу, та ще й добре.

— Рай,— сказала Карла, й одна її брова підстрибнула, неначе та пересмішниця на гілці.

— Вони мене терплять. Але це може змінитися, а потім доведеться тікати, і швидко. Ти ж знаєш. Я не можу займатися нічим серйозним, та й тобі не треба. Я гадав, що ти це усвідомлюєш.

— Я ж казала, що стала мовчазним партнером,— мовила вона, і ферзі раптово блиснули на мене.— Але я завжди можу віднайти свій голос, якщо ти не забажаєш приєднатися.