— Що тебе бентежить, хлопче?
— Це може зачекати до ранку,— запевнив він, розмішуючи вогонь.
— Зараз саме час. Що сталося?
— Я хвилююся за неї,— зізнався він, зиркаючи на дівчат у шезлонгах: чувся лише їхній сміх.
— За Карлу?
— Ні,— насупився він.— За Діву.
— У чому проблема?
— Її батько вплутався в дуже погану компанію. Я маю на увазі надзвичайно поганих хлопців. Це довгі капіталовкладення, а в них короткий терпець.
— Зачекай-но. Мукеш Девнані — один з найбагатших людей Бомбея.
— Він десь набрав достобіса інвестицій. Хотів одразу ж після затвердження проекту перейти від будівництва бізнес-центрів до будівництва цілих містечок і міст. Єдині люди, які мали достатньо грошей на здійснення цієї мрії...
— ...були хлопці з коротким терпцем. А тепер вони хочуть отримати назад свої кошти, та ще й з відсотками.
— Саме так. Дивно, що і Ранджит теж у це втрутився.
— Ранджит? Як?
— У своїх газетах він ініціював кампанію проти одного з нових міст, яке зібрався побудувати Мукеш. Страшні історії змусили уряд змінити свою думку і скасувати ліцензії Мукеша. Увесь задум почав розвалюватись. Усе настільки погіршилося, що коли в маєток приїхали копи, ми не знали, чи то було для його захисту, чи для арешту.
— Він має все компенсувати, Навіне, навіть якщо це призведе до банкрутства.
— Саме це і я казав. Йому казав, шанобливо, звісно. Але там є якась заковика. Я не знаю, яка саме. Тепер я лише інколи можу потрапити до маєтку в Джугу. Я зрозумів це після кількох спроб покопирсатись у його кабінеті. Думаю, що Діва... думаю, що це лише питання часу, коли її викрадуть. Її мати померла шість років тому. Вона — його єдина дитина. Єдина спадкоємиця. Для його ворогів це гарний спосіб нашкодити. Це проста логіка, у викривленому розумінні. Я хвилююся, чоловіче.
— Ти справді переконаний, що все так погано?
— Так. Я... трохи панікую. На це неможливо вплинути, а я дуже турбуюся за цю дівчину, навіть якщо переконаний, що її батько — мудило.
— Вивези її з міста.
— Я намагався. Вона знає, що в батька якісь проблеми. Вона не поїде.
— Ти міг би її десь тимчасово заховати.
— Як? Де? Вона ж зірка, друже. Я витрачаю більше часу, тікаючи від преси, ніж від поганців. І вона все це обожнює. Я мусив заборонити телефон. Вона телефонувала папараці й розповідала, де буде. Вона з усіма ними на «ти». Вона пригощає їх напоями. Вона стала хрещеною матір’ю для дитини одного з них.
Я розреготався, але потім помітив, що Навіну не до сміху.
— Дівчина вважає обачністю все, окрім повітряної реклами, якою вона користувалася на своє вісімнадцятиріччя. Діва сама розповіла. Тож хай куди вона потрапить, буде те саме.
— Ти можеш заховати її в нетрищах,— запропонував я.— Якщо дівчина на таке погодиться. Одного разу я ховався там цілих вісімнадцять місяців, і це одне з найбезпечніших місць у моєму житті.
— А її там прихистять?
— Голова нетрищ — мій друг. І він обожнює вечірки. Чоловік закохається в Діву. Але це не для всіх, і Діва однозначно не всі.
— А ти не жартуєш, ну, про нетрища?
— Хіба що ти можеш запропонувати краще місце для переховування Діви від бомбейської шаленої юрби? Але ніяких обіцянок. Спочатку я маю поговорити про все зі своїм другом.
Навін знову глянув на дівчат. Карла з Дівою реготалися, прикриваючи ротики й носики, аби приглушити звуки.
Вони щось пили. Це було щось добре.
— Слухай, Навіне, якщо ти ще вважатимеш цю ідею вдалою після мого повернення з гори, я запитаю про це Джонні Сигара. Згода?
— Я не певен, як можна подати цю ідею Діві, але згода. Прошу тебе, Ліне, зроби це. Я б хотів отримати будь-які доступні варіанти, якщо все піде шкереберть з її батьком.
— Звісно, Навіне. Дізнаймося, що саме п’ють наші дівчата.
Ми ще довгенько разом розмовляли — четверо друзів, об’єднані страхом, так само як і вірою; приятельством, так само як і дружбою.
Під час першої ж перерви в наших веселих теревенях ми з Карлою побажали молоді доброї ночі, згребли кілька ковдр, трохи води та їжі й, присвічуючи смолоскипом, попрямували до місця Силвано.
Я влаштував для нас затишне кубельце, використавши дві ковдри як тоненькі стінки і пом’якшивши землю рештою. Ми вмостилися напівсидячи, спираючись на лікті. Я відкрив контейнер з їжею, а там були холодні смажені шкоди, ананас, кеш’ю і пиріжки з сочевицею, кілька жменьок горіхів і бенгальський заварний крем у маленьких глиняних горщичках.
Карла знову закрила контейнер і витрусила сумочку, висипавши на ковдру дві фляги, портсигар і золоту запальничку з невеличким годинником, умонтованим у задню стінку. Стрілки годинника показували двадцять три хвилини по півночі.
— Годинник на твоїй запальничці зупинився,— мовив я,— тягнучись по нього.
— Не звертай уваги,— мерщій порадила вона.— Мені так подобається.
— Карло, я повернуся за тиждень, і...
— Дозволь мені сказати першій...
— Гаразд.
— Я інвестую частину грошей у бізнес Дідьє і Навіна. Вони збираються збільшувати детективну справу, і я гадаю, на них чекає успіх.
— Гаразд, але я взагалі-то думав про франшизу на чорному ринку. У мене є знайомі, я можу купити їхнє фінансування, а може й відданість. Я можу нас непогано забезпечити.
— У мене є кошти.
— І ти маєш залишити їх собі.
— Не відомо, скільки ще часу ми будемо в Бомбеї,— зауважила вона, відпиваючи з фляги й передаючи її мені.— Насолоджуймося цією поїздкою, поки можемо, і зробімо її якомога безпечнішою.
— Детективний бізнес не входить до десятки найбезпечніших професій. Я певен, що і в сотні його теж немає.
— Шантараме, це все одно краще, ніж злочин і кара.
Злочин і кара. Як часто впродовж останніх кількох днів я чув чи подумки промовляв цю фразу, яка є відлунням сміху Долі? Скільки треба тих разів?
— Карло, я не бачу себе в цьому рівнянні.
— Ти — мовчазний партнер,— пояснила вона.— Як і я.
— Справді?
— Що мовчазніший, то краще.
— Мовчазний?
— Ти спілкуватимешся з людьми, до яких не зможуть достукатися Дідьє з Навіном. Якщо нам доведеться з ними спілкуватися, то хто це зробить краще за тебе чи мене? Чому не ми обоє?
— Карло,— посміхнувсь я, жадаючи зняти її одяг разом зі своїм і припинити цю розмову.— Я не можу перейти від вчинення злочинів до їхнього розкриття. Мої таланти лежать у галузі лиходійства.
— Ми будемо спеціалізуватися,— сказала Карла, роблячи ще один ковток,— на зниклих особах.
— Карло,— засміявсь я.— Ми з тобою і є зниклими особами.
Вона приєдналася до мене.
— Справи, на яких поставили хрест копи,— розтовкмачила вона.
— Якщо копи ставлять хрест, то, мабуть, для цього є вагома причина.
Вона вибрала косяк з портсигара і запалила його.
— Не обов’язково. Інколи вони хочуть лише викинути справу, та ще й таку, яка могла б вирішитись. А інколи їм платять, щоб дивилися в інший бік. Чоловіки-втікачі, зниклі наречені, марнотратні сини. Ми станемо останньою соломинкою для втраченого кохання.
— Карло, я не бачу в цьому особливих прибутків. Здається, що я стану твоїм утриманцем.
— Прибутків дійсно не буде. Не одразу. Справа коштуватиме більше, аніж приноситиме грошей. Але особиста охорона й розшук ще розквітнуть у цій країні. Це вдала ставка. І на щастя, в мене є достатньо фішок, щоб довго грати в цю гру. Якщо це тебе турбує, то веди підрахунки; розрахуєшся, коли справи підуть угору.
— До речі про зниклих осіб, є якась інформація про Ранджита?
— Ще ні. Промайнула чутка, що його помітили на яхті десь біля Мальдів. Я намагаюся її підтвердити. Наразі головування за дорученням від нього перетворило мене на серйозного гравця. Добре, що він був паршивим босом, а я — ні. Мені в пошуках допомагає уся його інформаційна імперія. Іронічно, еге ж?
— Ти ще мешкаєш у «Таджі»?
— Так. Там принаймні зараз безпечно. У них добра охорона внизу, а я організувала ще кращу охорону нагорі.