— І це вторгнення теж нестерпне, пане Леві. Потрібно підтримувати порядок. Правила мають виконуватися.
— На жаль, так,— відповів Дідьє.— Але кохання — бідний господар, і навіть бідніший раб.
— Чи можу я розповісти вам дещо про бідних? — мовив Вішну, підвівшись, щоб наповнити наші келихи, але зиркаючи на мене.
— Залюбки,— вирішив Дідьє, пихкаючи сигарою.
— Якщо збудуєш гарний будинок,— почав Вішну, повертаючись на місце,— вони проломлять підлогу, щоб сидіти на землі. Якщо побудуєш його міцнішим, то вони наносять землі ззовні, щоб усе-таки сидіти на ній. Я маю будівельну фірму. Я знаю. А що думаєш ти, Шантараме?
Що ж я думав? «У тебе — манія величі, й ти закінчиш жорстокою смертю».
— Я думаю, що ти здаєшся людиною, яка ненавидить бідних.
— Та ну,— запротестував він.— Усі ненавидять бідних. Навіть бідні ненавидять бідних. Я хотів донести, що дехто народжений, щоб вести, а більшість народжена, щоб слідувати. Ти зробив великий крок у правильному напрямку.
— Який крок?
— Залишити санджайську компанію. Тепер зосталося зробити один маленький крок між нами. Якщо ти приєднаєшся до мене і розповіси все, що знаєш про санджайську компанію, то будеш ватажком, а не послідовником. І я зроблю тебе заможнішим, ніж можливо уявити.
Я підвівся.
— Я прошу пробачення за це несподіване втручання. Якби я знав, що тут твоя родина, то ніколи б не прийшов. Чи дозволять твої люди нам піти, не розбурхавши всіх нагорі?
— Мої люди ? — розсміявся Вішну.
— Твої люди.
— Мої люди вас не зачеплять,— сказав він.— Даю слово.
Я розвернувся до дверей, але він мене зупинив жестом.
— Ірландець — не єдиний, хто знає,— повідомив він.
Я знову до нього обернувся. Дідьє стояв біля мене.
— Там був водій,— провадив він.— Мій водій. Чорне авто було одним з моїх.
— Твоїх?
— Ірландець позичив його тієї ночі. Його підстрелили за день до того, наскільки я розумію, але він усе одно наполіг на прогулянці. Я дозволив йому позичити мого водія.
— Де я можу знайти цього водія?
— Він нічого тобі не розповість,— заявив Вішну.
— Він може,— вичавив я крізь зціплені зуби.
— Він мертвий. Але він розповів мені все, що знав, перед смертю.
— Чого ти хочеш, Вішну?
— Ти знаєш, чого я хочу. Я хочу зупинити санджайську компанію в її бажанні заполонити вулиці Бомбея зброєю і підривниками з Пакистану.
— Ну, це вже перебільшення...— почав я, але він перебив мене, встаючи з-за столу і ставлячи руки в боки.
— Ти не можеш заперечувати, бо це відбувається повсюди,— обурився він, підіймаючи голос до крику, бо дійшов до гарячої теми.— Гроші від арабів, підготовка в Пакистані, армія, що вже почала діяти на тому кінці світу. Вони от-от захоплять першу країну — Афганістан. Це буде не остання країна, захоплена ісламською армією, перш ніж усе вщухне. Якщо ти нездатен зрозуміти, що це все означає, то ти — ідіот.
— Тепер уже ти турбуєш свою дружину. Я не хочу вести політичні дебати з тобою, Вішну. Я хочу ірландця.
— Забудь про мою дружину, вилупку, і забудь про ірландця. Скажи мені, що ти про все це думаєш. Ви обоє живете туї досить довго, щоб відчути любов Матінки Індії. На якому ви боці?
Я глянув на Дідьє. Той знизав плечима.
— Справжня боротьба,— відповів я,— точиться між мусульманами — сунітами і шиїтами. Мусульмани вбивають сотню чи більше інших мусульман на одного не-мусульманина: одна мечеть і один базар за раз. Ми поки що не граємо в цьому матчі. Ми маємо залишатися осторонь. І нам точно не треба бомбардувати ці країни чи вдиратися до них, доки вони врегульовують там сімейну сварку. І взагалі, немає чого туди лізти.
— Ми, індуси, якраз граємо в цьому матчі,— серйозно мовив він, розмахуючи руками.— Кашмір. Саме тому вони завдають ударів знову і знову. Вони хочуть бачити Кашмір незалежним ісламським штатом. Яка твоя думка щодо Кашміру?
— Кашмір — це війна, яку ніхто не може виграти. Скрізь на його території мають бути блакитні шоломи Об’єднаних Націй, захищаючи людей, доки все не вирішиться.
— А чи почувався б ти так само, якби це був штат на території твоєї країни?
— У цьому є сенс,— зауважив Дідьє, хитаючи сигарою.
Я подивився на нього, а потім знову на Вішну.
— У мене немає країни. І дівчини теж більше немає. Ти знаєш щось, що може допомогти знайти чоловіка, який її вбив?
Вішну розреготався і зиркнув на годинника на стіні. До мене запізно дійшло, що він тягнув час.
Позаду відчинилися двері, й зайшов Блискавичний Диліп. Шестеро копів заполонили кімнату. Двоє з них схопили мене. Двоє інших схопили Дідьє.
Блискавичний Диліп став переді мною, його пузо випирало з сорочки.
— Я шукав тебе, Шантараме,— сказав він.— У мене є неприємні запитання для тебе.
Я глянув на Вішну. Він посміхався. Блискавичний Диліп почав штовхати нас до виходу.
— Почекай! — скомандував Вішну, вказуючи на Дідьє.— Мені потрібен пан Леві. У нас є невирішені питання.
— Ажарур! — відреагував Блискавичний Диліп.
Копи відпустили Дідьє. Той глянув на мене, запитуючи очима, чи потрібно боротись і померти просто тут. Я заперечливо похитав головою, і він подарував мені криву напівпосмішку, надсилаючи хоробрість у прерію мого серця, де вже гасав страх. Усе було нормально. Ми обоє вже відвідували домівку Блискавичного Диліпа і обоє знали, чого чекати: чобіт і кийка, і виснаження було єдиним милосердям.
Розділ 40
Копи виволокли і виштовхали мене з будинку. Скорпіони глумилися і збиткувалися, стоячи на сходах. Данда дав мені копняка, перш ніж зачинити двері.
Вісім рук і кілька чобіт штовхнули мене долілиць на підлогу джипу. Вони просто прилетіли до відділка Колаби, викинули мене з джипу, кілька разів потопталися, а потім поволокли на бруковане подвір’я.
Оминули кілька кімнат, де проходили звичайні допити, і потягнули мене до підвального приміщення, де проводилися незвичайні допити.
Я зіп’явся на ноги й опирався арешту. Також спромігся на кілька хороших ударів і сам. Їм це було не до вподоби. Вони дали мені прочуханки і запхали в одну з широких темних камер.
У камері було четверо переляканих чоловіків, і я був одним з них. Інших трьох прикували разом у дальньому кутку, і вони сиділи навпочіпки. Їхні обличчя були брудні, а сорочки роздерті. Здавалося, що вони там уже давно.
Копи прикували мене до вхідних ґрат. Досить низько, щоб я мусив скрутитися м’ячиком і стати навколішки. Бах! Удар прийшов нізвідки. Вітаю, Блискавичний. Удар ногою, рукою, кийком, удар рукою, ногою, ногою, кийком, удар рукою, рукою, кийком. «Ти так само бив і Карлу, боягузе,— подумав я, знаходячи зображення, до якого можна було прикипіти уявою.— Твоя карма чекає на тебе. Твоя карма чекає на тебе». Потім усе зупинилося, неначе останній грім, і чути було, як гроза відкочується вдалечінь.
Вирішивши, що це вже безпечно, я ризикнув зиркнути на Блискавичного Диліпа. Він втупився у трьох чоловіків, загнаних у куток. Важко дихав. Його обличчя сяяло неправильною радістю.
Мені дійшло. Я був на закуску. Хлопці в кутку були головною стравою.
Мені пощастило. Ніяких зламаних кісток чи тріщин, руки й ноги досі працюють. Могло бути й гірше, а таки вже бувало гірше.
Коли Блискавичний Диліп почав працювати над закутими чоловіками, то двоє копів звільнили мене і відвели до кабінету чергового сержанта, щоб вирішити, скільки моїх грошей треба залишити собі. Вони, звісно, забрали все, усі гроші пішли, щоб викупити назад мій одяг, особисті речі й ножі. Вони жбурнули мої речі на дорогу, а потім і мене туди викинули в самому лише спідньому.
Я стояв на безлюдній нічній вулиці біля острівця безпеки, підбираючи свій одяг по одній речі за раз, поки не одягнувся. Отак довго я просто стояв там, дивлячись на поліційний відділок, як інколи трапляється,— через оту впертість, яка народжена від несправедливості.
З моїх ран просто серед флуоресцентної вулиці цебеніла кров. Було чути крики нових жертв Блискавичного Диліпа. Повільно й ритмічно проблисковий вогник на розі вулиці вихлюпував на мене червоне світло. Я не міг відвести погляду від місця, де лунали зойки.