— Усе готово,— розповів він.— Вішну чекає на тебе. У нас небагато часу. Нам потрібно більше зброї, більше магазинів.

Він почав шукати таксі.

— Я не беру зброї. І ти не йдеш, Дідьє.

— Ліне! — обурився він, тупаючи ногою.— Якщо відмовиш мені в цій пригоді, то я плюну на твою могилу. І коли Дідьє таке каже, то це вже викарбувано на камені.

— Моя могила? І чому я завжди помираю перед тобою?

— І танцюватиму на ній, немов Нурієв[108].

— Ти танцюватимеш на моїй могилі?

— Немов Нурієв.

— Гаразд. Ти їдеш.

— Може, прихопимо з собою кілька компаньйонів?

— Кого? — запитав я, заводячи двигуна.

— Влучне зауваження,— подумав він, продовжуючи шукати таксі.

— Залазь.

— Вибач?

— Залазь на мотоцикла, Дідьє. Я не хочу розраховувати на таксі, якщо нам доведеться швидко вшиватися з того місця. Залазь.

— Але, Ліне, ти ж знаєш про мою мотоциклетну істерію.

— Залазь на мотоцикла, Дідьє.

— Якби авта перекидалися, поки ми з них вилазимо, то я б і ними не користувався. Це істерія і правила фізики разом, зрозумій.

— Дідьє, у тебе немає мотоциклетної істерії. Ти боїшся мотоциклів.

— Справді? — заінтриговано запитав він.

— Без сумнівів.

— Страх мотоциклів. Ти певен?

— Цього непотрібно соромитися. Чимало моїх друзів бояться мотоциклів. Але це нічого. Від цього є ліки.

— Справді?

— Залазь на мотоцикла, Дідьє.

Розділ 39

Я припаркувався за квартал від маєтку і чекав на тихій бічній вулиці. Місячне сяйво писало вірші на дорозі, пробиваючись крізь дерева. Сухоребра чорна кішка пробігла перед нами крізь пасма світла й тіні, шукаючи безпечного прихистку.

— Дякую тобі, Доле,— сказав Дідьє.— Чорна кішка. Ну, звісно.

Ми підійшли до воріт. Я зупинився, оглядаючи довгу вулицю. Автомобілі проїжджали, але загалом усе було тихо.

— Дідьє, ти певен, що хочеш цього?

— Як ти смієш! — обурився Дідьє.

— Гаразд. Гаразд. Пробач.

Я відчинив ворота і попрямував до дверей. Я вже збирався натиснути на дзвінок, але Дідьє зупинив мене. Посміхнувся, зупинився, а потім сам подзвонив.

До дверей підійшов чоловік. Двері було прикрашено вітражним склом і матовими панелями. Крізь скло я побачив, що то був дебелий чоловік, здоровань, який повільно наближався, спираючись на ціпок. Гануман. Він відчинив двері, побачив мене і вищирився.

— Знову ти,— мовив він.

— Розкажи мені про Пакистан,— заявив я.

Він схопив моє плече, неначе це був грейпфрут, і штовхнув мене в коридор. У кінці коридору з’явилися його прихвосні зі скаженими очима і спортивною статурою. Горлорізи вийшли на сходи. Гануман штовхнув мене в напрямку дверей в кінці холу.

— Мадачудг! Багінчудг! Ганду! Слала! — лаялися вслід вони, жадаючи кинутися на мене.

Усі пістолети на світі — це побажання смерті, а всі хлопці були озброєні, тож бажали нам смерті. Я перелякався, бо не очікував на зброю, а злочинці в принципі не дотримуються правил.

Найближче до мене в коридорі стояв великий волохатий чолов’яга. Він повільно підняв улюбленця публіки — вкорочений дробовик дванадцятого калібру — і спрямував його на мене. Гануман мене обшукав. Задовольнившись відсутністю пістолета, він задер мені сорочку на спині, щоб показати іншим наявність двох ножів, а потім її відпустив, ледь не позіхаючи. Тоді розвернувся до Дідьє, але той зупинив його піднятою рукою. Вийняв з кишені пістолета і передав його Гануману.

Неподалік мене трохи прочинилися двері. Вішну вийшов у хол і став біля своїх людей.

— Ти не просто витираєш ноги об вхідний килимок,— спокійно заявив він.— Ти його пропалюєш. Заходь, поки не спровокував бунту.

Він повернувся до кімнати. Гануман штурхонув мене вперед, і ми приєдналися до Вішну в його кабінеті.

Там був письмовий стіл з червоного дерева, два м’які гостьові крісла і ряд дерев’яних стільців за ними. Політичні й релігійні плакати займали своє місце на стінах, але там не було жодної книжки. Екран на столі показував різні зображення з маєтку: одна картинка охорони за іншою.

Вішну зупинився біля входу, щоб перемовитися кількома словами з Гануманом. Здоровань слухав, хитаючи головою.

Коли Вішну приєднався до нас, то був уже сам. Це було надто самовпевнено і безглуздо. Він приготував три келихи бурбону з льодом на кожного з нас, а потім зайняв своє місце за столом, сівши на офісне крісло з високою спинкою.

— Пан Леві, так? — запитав Вішну, коли ми всі зайняли свої місця біля столу.— Ми ще не знайомі, але я багато про вас чув.

— Enchante, monsieur[109],— відповів Дідьє.

— Моя дружина захворіла,— розповів Вішну, обертаючись до мене.— За нею доглядає наш лікар і дві медсестри. Саме тому я тримаю її неподалік. Саме тому мої люди хотіли тебе вбити. Бо моя дружина в цьому будинку. Саме тому я й сам не проти тебе вбити. Невже ти настільки божевільний, щоб отак прийти сюди?

— Мені шкода, що твоя дружина захворіла і що я потурбував твій спокій,— мовив я, піднімаючись.— Я знайду інший спосіб.

— Ти так просто здаєшся? — вишкірився Вішну.

— Слухай, Вішну, я думав, що це твій гральний клуб, і не знав, що це домівка. Я знайду інший спосіб.

— Сядь назад,— сказав Вішну.— Розкажи мені, у чому справа?

— Я знаю, як ти почувався б, якби щось трапилося з твоєю дружиною,— почав я, знову сідаючи,— бо дещо сталося з моєю дівчиною. Вона померла. Чоловік, який постачав пігулки, що її вбили, під твоїм захистом. Я прийшов до твого клубу, щоб попросити дозволу для розмови на вулиці.

— А чому б тобі не зачекати на нього надворі?

— Я не сиджу в засідці, чекаючи на когось. Я йду до парадного входу. Ось чому я попросив про цю зустріч. Цей чоловік працює на тебе, тож я прошу.

— Що ти хочеш дізнатися?

— Я хочу дізнатися те, що знає він. Ім’я чоловіка, який був з ним. Того, який дав моїй дівчині пігулки.

— І що я отримаю навзамін?

— Будь-що на твій вибір, якщо ми обоє вважаємо це чесним.

— Послуга?

Він вишкірив зуби.

— Це не якась дрібниця,— запевнив я.— Якщо ти дозволиш з ним поговорити, я виконаю будь-яке твоє прохання, якщо ми обоє вважатимемо його справедливим. Маєш моє слово.

— Сигару? — запропонував він.

— Ні, дякую.

— Дуже милостиво,— сказав Дідьє, тягнучись по сигару і вдихаючи її аромат.— Знаєте, Вішнудада, якщо плануєте нас убити, то якраз так я це й робив би.

Вішну розреготався.

— Я прокрутив щось подібне років у сімнадцять,— повідав він, даруючи мені незадоволену посмішку.— Прошмигнув з тацею чаю аж до вітальні місцевого дона, поставив її і приклав ножа йому до горла.

— Що сталося? — поцікавився Дідьє.

— Сказав, що коли його гунди[110] не припинять домагатися моєї сестри, я повернуся так само тихо і переріжу йому горлянку.

— Він тебе покарав? — запитав Дідьє.

— Так, покарав. Він мене найняв на роботу,— відповів Вішну, роблячи ковток зі свого келиха.— Але навіть якщо це нагадує мені юність, я не можу схвалити твоє рішення отак прийти до мене додому. Про якого чоловіка під моїм захистом ідеться?

— Про ірландця. Конкенона.

— А, ну тоді ти запізнився. Він уже зник.

— Він удень ще був тут, месьє,— тихо втрутився Дідьє.

— Так, пане Леві. Але вдень тут, ввечері зник — саме такою є природа нашого бізнесу, хіба ні? Ірландець пішов три години тому. Куди він зник і чи ми ще побачимося — мене не хвилює.

— Ну, тоді я вже піду, і ще раз пробач за те, що потурбував твою дружину.

— Чи правда,— запитав Вішну, вказуючи мені на крісло,— що ти більше не працюєш на санджайську компанію?

— Правда,— підтвердив я.

— Якщо дозволите, Вішнудада,— мовив Дідьє, намагаючись перемінити тему,— ви не були знайомі з цією дівчиною, яка померла. Але я мав честь її знати. Вона була коштовним камінцем і надзвичайно рідкісною квіткою в людській подобі. Її втрата просто нестерпна.