— Терпіти не можу тих близнюків, а зустрічався з ними обома лише раз.
— Цього разу,— повідомила Карла, вглядаючись у ніч,— вона прихопила з собою двох косметологів. Тих, які обливають кислотою.
Однією з послуг відплати, яку пропонували в ті роки, була можливість облити когось кислотою. І хоча метальники кислоти зазвичай спеціалізувалися на так званих благородних спаленнях, вони за хорошу ціну наймалися також для інших проектів.
— Коли вона встигла повернутися до Бомбея?
— Два дні тому. Вона якось рознюхала про смерть Лайзи. Вона знає, що я спалила її Палац через Лайзу. Тож хоче глянути мені в очі й розреготатися, перш ніж спалить.
Зорі блукали своїми темними пасовиськами. Світанок розпластав усі тіні. Бліде світло почало піднімати хвилі блискучими горбочками — мов гралися білі від сяйва морські котики.
Я повільно обернув голову, щоб можна було спостерігати за Карлиним профілем, поки серце розмовляло до моря.
Карла кілька днів жила у страху. Вона знайшла нашу любу подругу мертвою, її побили копи, вона назавжди покинула Ранджита, хай яка була на те причина, і її шукають метальники кислоти мадам Жу, а потім вона дізнається, що Ранджит — саме той, хто бачив останні миті Лайзи.
Карла була найхоробрішою дівчиною на світі, а я настільки занурився у власну провину і втрату, що не був біля неї, де мав би бути і де був потрібен.
— Карло, я...
— Що робитимемо тепер? — поцікавився Дідьє, стоячи біля невеличкого вогнища.— Ми готові.
Дідьє з Навіном добре впоралися з вогнем. Залишок попелу охолов, бо його роздмухали по землі, й кожен з нас міг набрати жменьку.
Ми рушили в куток, що виходив на відкрите море, й розвіяли той прах від Лайзиних речей у місці, яке б Лайза обрала, щоб розвіяти мій прах.
— Прощавай і привіт, прекрасна душе,— мовила Карла, поки попіл злітав з наших пальців.— Повертайся в довше та щасливіше життя.
Ми стежили за вітром і попелом з думками про неї. Я був такий злий на Долю, що не міг плакати.
— Ну, нам, мабуть, пора забиратися звідси,— сказав Навін, розбираючи імпровізований коминок.— Незабаром з’являться прибиральники.
— Люди, зачекайте,— звернувсь я.— Мадам Жу повернулась у місто разом з метальниками кислоти, і вона розпитує про Карлу.
— Метальники кислоти,— пробурмотів Дідьє, з жахом випльовуючи слова.
— А хто така мадам Жу? — запитав Навін.
— Огидна жінка,— розповів Дідьє, роблячи останній ковток зі своєї фляги.— Уяви павука завбільшки з невеличку жіночку, і все зрозумієш.
— Ми понаднормово наглядатимемо за Карлою,— запропонував я,— доки не викинемо мадам Жу та її метальників кислоти в море. Ми...
— Я вдячна і приймаю вашу допомогу. Дідьє і Навіне,— перервала мене Карла.— Це цінується. Але ти, Ліне, не можеш.
— Не можу?
— Ні.
— Чому ні?
— Бо тебе тут не буде. Ти поїдеш.
— Справді?
— Так.
— Коли?
— Вранці.
— Прощавай, Ліне,— розчулився Дідьє, кидаючись, щоб мене обійняти.— Я ніколи не прокидаюся раніше опівдня, тож боюся, що проґавлю твій від’їзд.
— Мій від’їзд?
— На гору,— пояснила Карла.— Щоб два тижні пожити з Ідрисом.
— Бувай, Ліне,— сказав Навін, обіймаючи мене.— Побачимося після твого повернення.
— Зачекайте-но.
Вони вже прямували до дверей. Ми до них приєдналися, і коли зачинилися двері ліфта, Карла зітхнула.
— Щоразу як переді мною зачиняються двері...— почала вона.
Дідьє передав їй флягу.
— Я думала, що в тебе вже нічого немає,— мовила вона, роблячи ковток.
— Це мій резерв.
— Дідьє, ти зі мною одружишся, якщо я зможу розлучитися з Ранджитом або його вбити?
— Карло, люба, я вже одружений зі своїми недоліками,— відповів Дідьє,— і вони дуже ревниві коханці, усі до одного.
— Якраз із моїм щастям,— засмутилася Карла.— Усі мої чоловіки — це недоліки або з ними одружені.
— До якої з двох категорій належу я? — запитав Навін.— Тепер, коли вже став одним з чоловіків.
— Можливо, до обох,— заявила Карла.— І саме тому я покладаю на тебе стільки надії.
Ми дісталися автомобіля Карли, і Рендалл відчинив дверцята. Я сказав їм, що хочу пройтися до свого мотоцикла, який і досі стояв біля маєтку скорпіонів. Карла провела мене до дамби, щоб попрощатися.
— Викладай,— звеліла вона, поклавши руку мені на груди.
Її пальці були правдою, що торкалася мене.
Уяви таке щодня!
— Так сталося,— посміхнувсь я,— що я — хлопець, який полюбляє все викладати.
Вона розсміялася. Храмовими дзвонами.
— Я б хотів бути біля тебе, коли з тіней вирине мадам Жу.
— Ліне, ти допоможеш мені, залишившись там на два тижні. Нехай усе стихне. Дозволь мені привести все в дію. Дозволь зробити те, що мушу, і вберегти тебе від усього, доки я це робитиму. Побудь там з Ідрисом і довше, якщо потрібно буде.
— Довше?
— Якщо тобі буде треба.
— Як щодо нас?
Вона всміхнулася. Поцілувала мене.
— Я до тебе приїду.
— Коли?
— Коли ти найменше цього чекатимеш,— запевнила вона, розвертаючись до авто.
— А як щодо мадам Жу?
— Ми будемо милосердні,— вигукнула з вікна вона, поки Рендалл від’їжджав,— доки її не знайдемо.
Я спостерігав за автомобілем, поки його було видно, а далі почав прогулянку дамбою. Ранні пішоходи миготіли ліктями та шкарпетками, занадто серйозні, щоб відірвати очі під асфальту.
За будівлями на сході вставав ранок, вуалі тіней повільно підіймалися з їхніх облич. Тут і там гавкали непосидючі собаки. Зграї голубів випробовували свою майстерність, опускаючись на дорогу, мов сукня танцівниці, і знову зникаючи.
А я був самотньою похоронною процесією. Я й досі відчував попіл на своїх пальцях. Невеличкі фрагменти життя Лайзи танцювали на хвилях і вздовж променаду.
Усе залишає свої сліди. Кожен удар відлунюється у внутрішньому лісі. Кожна несправедливість відчахує гілку, а кожна втрата — це повалене дерево. Наша чудова мужність, надія, яка характеризує людську расу,— це те, що ми йдемо далі, хай як життя нас калічить. Ми йдемо. Ми стаємо лицем до моря, і вітру, і солоної правди смерті, і йдемо далі.
І кожен наступний крок, кожен подих, кожне виконане бажання — це обов’язок перед тими життями і коханнями, що більше не удостоєні, як ми, іскрою і ритмом Джерела: душа, яку ми любили, лишається тільки в очах.
Частина VII
Розділ 42
— Дозволь мені почати наш урок з пояснення, де саме помилився Хадербгай під час твого навчання,— мовив Ідрис, коли я вже пробув з ним три неспокійні безсонні ночі та три дні, наповнені турботами.
— Але...
— Знаю, знаю, ти хочеш Великих Відповідей на Великі Запитання. Звідки ми з’явилися? Ким зараз ми є? Куди ми прямуємо? Чи є якась мета в нашому існуванні? Чи ми є вільними, чи все визначає Божественний план? І ми дійдемо до цих дражливих питань.
— Дражливих, Ідрисе, чи просто нерозв’язних?
— Великі Запитання мають лише маленькі відповіді, а Великі Відповіді можуть бути знайдені лише через маленькі запитання. Але спочатку нам потрібно трохи В і В.
— Відпочинок і Відновлення сил?
— Ні, Відновлення і Виправлення.
— Виправлення? — здивувався я, повівши здивовано бровою.
— Виправлення,— повторив він.— Обов’язком кожної людської істоти є допомога іншим виправитись, особливо коли їхнє спілкування — особисте і духовної природи. Ти допоможеш у цьому мені, а я — тобі.
— Я не духовна людина,— заперечив я.
— Ти — духовна людина. Сам факт, що ми ведемо цю розмову, є доказом цього, хоча ти й не маєш очей, щоб це побачити.
— Гаразд. Але якщо мене приймають до цього клубу, то вам варто переглянути критерії членства.
Ми сиділи в кутку викладеної білим камінням столової гори, яка виходила прямо на найвищі дерева в долині й була на рівні з ними. Кухня містилася ліворуч від нас. Головні зони — позаду.