— Свята срака! — вилаявся Дін, відсахуючись від столу на стільці так різко, що ледь не гупнув об підлогу спиною.

Дженіс навіть не глянула на нього. Вона дивилася на нас із Бруталом, а найбільше уваги дісталося мені.

— То ви збираєтеся вбити його, боягузи? — спитала вона. — Вбити людину, яка врятувала життя Мелінді Мурз, яка намагалася врятувати життя й тим дівчаткам? Що ж, принаймні на світі буде на одного чорношкірого менше, чи не так? Можете втішати себе цим. На одного ніґера менше.

Вона підвелася, глянула на свій стілець і щосили копнула його ногою. Стілець відлетів від стіни й упав у розсипане гарбузове пюре. Я взяв її за зап’ясток, але вона висмикнула руку.

— Не чіпай мене. Наступного тижня в цей час ти вже будеш убивцею, нічим не кращим, ніж той Вортон, тож не чіпай мене.

Дженіс вийшла на задній ґанок, а там затулила обличчя фартухом і розридалася. Ми вчотирьох обмінялися поглядами. Збігло трохи часу, і я встав з-за столу, щоб поприбирати. Першим до мене долучився Брутал, а потім і Гаррі з Діном узялися до роботи. Коли сякий-такий порядок було відновлено, вони роз’їхалися. За все те прибирання жоден з нас і слова не зронив. Бо казати направду вже не було чого.

6

Той вечір був у мене вихідний. Я сидів у вітальні нашого будиночка, смалив цигарки, слухав радіо й дивився, як морок підіймається з землі, щоб поглинути небо. Телевізія — це добре, я нічого проти неї не маю, але не подобається мені, що вона відвертає тебе від решти світу і змушує втуплюватися у своє скляне нутро. Бодай у цьому радіо краще.

Зайшла Дженіс, спустилася на коліна біля бильця мого крісла й узяла мене за руку. Якийсь час ми обоє мовчали, вклякнувши нерухомо, слухали «Коледж музичної освіти» Кея Кайзера й дивились, як виходять на небо зорі. Мене це влаштовувало.

— Вибач, що назвала тебе боягузом, — нарешті промовила вона. — За це мені соромно більше, ніж за всю решту, що я тобі за весь шлюб наговорила.

— Навіть за той раз, коли ми жили в наметах і ти обізвала мене Старим Смердючкою Семом? — спитав я, і ми розсміялися, і поцілувалися, і помирилися. Вона була такою красунею, моя Дженіс, я досі бачу її у снах. Такий старий і втомлений від життя, я бачу, як вона заходить у мою кімнату в цьому самотньому всіма забутому будинку, де в коридорах тхне сечею й давньою вареною капустою, бачу її молодою і прекрасною, з блакитними очима і пружними високими грудьми, до яких я простягаю руки, і вона каже: «Коханий, я не потрапляла в ту автобусну аварію. Ти помилився, такого не було». Ще й досі мені часто це сниться, а коли я прокидаюся й розумію, що то був сон, я плачу. Я, котрий замолоду майже ніколи не плакав.

— А Гел знає? — врешті спитала Дженіс.

— Що Джон не винуватий? Та ні, звідки йому знати.

— А він може допомогти? Якось вплинути на Крайбуса.

— Анітрохи, мила.

Вона кивнула так, наче це було очікувано.

— Тоді не кажи йому. Якщо він не може допомогти, заради Бога, не кажи йому.

— Не скажу.

Дженіс незмигно подивилася мені у вічі.

— Ти не братимеш лікарняного тієї ночі. Ніхто з вас не братиме. Ви не можете.

— Так, ми не можемо. Якщо ми будемо на місці, то бодай зробимо, щоб усе для нього минуло швидко. Хоч на це ми спроможні. Буде не так, як із Делакруа.

На одну милосердно коротку мить я побачив, як палає чорна маска на обличчі Делакруа, а під нею відкриваються припечені драглисті грудки, що були колись його очима.

— Для вас немає шляхів відступу, так? — Вона взяла мене за руку й провела нею по м’якому оксамиту своєї щоки. — Бідолашний Пол. Бідолашний старенький.

Я не сказав нічого. Ще ніколи в житті, до того чи після, мені не хотілося так розпачливо втекти від того, що чекало на мене попереду. Просто забрати Джен, спакувати один саквояж на двох і втекти світ за очі.

— Мій бідолашний старенький, — повторила вона, а тоді: — Поговори з ним.

— З ким? Із Джоном?

— Так. Поговори з ним. Дізнайся, чого він хоче.

Обдумавши її слова, я кивнув. Вона мала рацію. Втім, як і зазвичай.

7

За два дні, вісімнадцятого, Білл Додж, Генк Біттерман і ще хтось (не пам’ятаю вже, хто то був, якийсь літун) повели Джона Коффі в блок Д, митися в душі, а ми за його відсутності провели репетицію. Старого Ту-Ту на роль Джона ми не взяли; усі без слів розуміли, що це було б цинічно.

Замість нього був я.

— Джоне Коффі, — не зовсім твердим голосом промовив Брутал, поки я сидів, прикутий до Старого Іскруна, — вас засуджено до смерті на електричному стільці, вирок винесено судом присяжних, рівних вам за віком і станом…

Рівних Джонові? Яке безглуздя. Наскільки я знав, рівних йому не було на цілій планеті. А потім згадав Джонові слова, що їх він промовив, стоячи й дивлячись на Іскруна біля підніжжя сходів, що вели в мій кабінет: «Вони досі тут. Я чую їхні крики».

— Я хочу встати, — хрипко сказав я. — Розщібніть хомути, я хочу встати.

Хлопці все зробили, але я наче закляк і ще секунду не міг підвестися. Здавалося, Старий Іскрун не хоче мене відпускати.

Коли ми вже верталися назад у блок, Брутал заговорив до мене, але тихо, так, щоб не змогли почути навіть Дін і Гаррі, які розставляли за нашими спинами останні стільці.

— Були у мене в житті вчинки, якими я не пишаюся. Але оце вперше відчув, що мені світить пекло.

Я подивився на нього, щоб перевірити, чи він, бува, не жартує. Хоча я не думав, що це можливо.

— Що ти маєш на увазі?

— Ми ладнаємося вбити дар Божий, — сказав він. — Він не зробив нічого поганого ні нам, ні будь-кому. Що я скажу, коли постану перед Богом-Отцем Усемогутнім і Він попросить мене пояснити, чому я це зробив? Бо така в мене була робота? Робота?

8

Коли Джон повернувся з душової, а літуни пішли, я відімкнув його камеру, зайшов досередини й сів на ліжко поруч із ним. Брутал сидів за столом. Він підвів погляд, побачив мене в камері, але промовчав. Просто взявся знову за папірець, який на той момент мучив, безперервно облизуючи кінчик олівця.

Джон подивився на мене своїми дивними очима — налитими кров’ю, відстороненими, на межі сліз… і спокійними водночас, немовби постійний плач — це незлецький спосіб життя, а надто коли до нього звикаєш. Він навіть легенько всміхнувся. Пригадую, він пахнув милом «Айворі», був свіжий і чистий, мов немовля після вечірньої купелі.

— Привіт, начальнику, — промовив Джон, сягнув руками до моїх рук і взяв їх в обидві долоні. Зробив це з досконалою невимушеною природністю.

— Привіт, Джоне. — У горлі муляв клубок, і я спробував його проковтнути. — Мабуть, ти розумієш, що вже наближається час. Ще кілька днів.

Він не сказав нічого, тільки сидів і дивився на мої руки у своїх долонях. Зараз, озираючись назад, я думаю, що вже тоді зі мною почало щось відбуватися, але я був занадто зациклений (і розумом, і почуттями) на виконанні своїх обов’язків, тож нічого не помітив.

— Джоне, може, ти бажаєш чогось особливого на вечерю того дня? Ми тобі можемо зорганізувати майже що завгодно. Навіть пива принесемо, якщо схочеш. Тільки муситимемо налляти його в кавову чашку.

— Не розумію, що в тім пиві такого, — сказав він.

— А може, чогось поїсти?

Чоло під широчінню гладенького чистого черепа прорізали зморшки. Та потім брижі вирівнялися й він усміхнувся.

— М’ясного рулету.

— Добре. З підливкою і товченою картоплею. — Я відчував поколювання голочок, неначе в руці, коли відлежиш її уві сні. Тільки по всьому тілу. Усередині. — А до цього що?

— Не знаю, начальнику. Що у вас є, те й добре. Може, бамії[73], але я не перебірливий.

— Гаразд, — сказав я, а сам подумав, що на десерт у нього буде персиковий пиріг місіс Дженіс Еджкомб. — А що скажеш про священика? Потрібен хтось, із ким ти зможеш проказати тиху молитву післязавтра вночі? Це заспокоює, я вже не раз бачив. Можу звернутися до преподобного Шустера, він приходив тоді, коли Дел…