— Що таке? — спитала Дженіс. — Чого ви так перезираєтеся? Звісно, цьому Мак-Ґі доведеться…

— Мак-Ґі видався мені доброю людиною, і думаю, що він збіса чудовий охоронець правопорядку, — сказав я, — але в окрузі Трапінґус він ваги не має. Там уся влада зосереджена в руках шерифа Крайбуса. Але той день, коли він погодиться повторно відкрити провадження у справі Деттериків на підставі того, що я розкопав, буде днем, коли в пеклі засніжить.

— Але… якщо Вортон був там… якщо Деттерик може впізнати його за знімком і вони знають, що він там був…

— Те, що він там був у травні, не означає, що він повернувся й замордував дівчаток у червні, — сказав Брутал. Тихим лагідним голосом, яким говорять, коли повідомляють про смерть когось із родини. — З одного боку, є цей парубок, який допомагав Клаусові Деттерику фарбувати комору, а потім пішов. Виявляється, що він злочини коїв направо й наліво, але за ті три травневі дні, що пробув у Тефтоні, на нього нічого нема. А з іншого боку — є цей великий негр, цей здоровенний негр, якого знайшли на березі річки з двома дівчатками на руках, голенькими.

Брутал похитав головою.

— Пол має рацію, Джен. Мак-Ґі, може, й сумнівається, але Мак-Ґі — незначна особа. Повторно відкрити провадження може тільки Крайбус, а Крайбус не схоче перепаскудити те, що вважає щасливим кінцем. «То був ніґер, — думає він, — та ще й не наш ніґер. Краса. Поїду в “Холодну гору”, візьму собі стейк і пивця в “Ма”, потім подивлюсь, як його підсмажать, та й край буде».

Дженіс слухала це все, і на її обличчі наростав жах. А тоді обернулася до мене.

— Але Мак-Ґі в це вірить, так, Поле? Я бачу це по тобі. Помічник шерифа Мак-Ґі вважає, що заарештував невинну людину. Невже він не піде проти шерифа?

— Пішовши проти шерифа, він доб’ється лише того, що його виженуть з роботи, — відповів я. — Так, я думаю, в душі він знає, що то був Вортон. Але заспокоює себе тим, що має тримати рота на замку і грати за правилами, доки Крайбус або вийде на пенсію, або нажереться до смерті. І тоді Мак-Ґі посяде його місце. Тоді все буде інакше. Ось чим він себе заколисує, щоб заснути. До того ж в одному їхні з Гомером думки, мабуть, сходяться. Він каже собі: «Зрештою, це всього-на-всього негр. Замість нього білого, швидше за все, вони б не спалили».

— Тоді ви мусите до них піти, — сказала Дженіс, і в мене все похололо всередині від рішучого, беззаперечного тону її голосу. — Ідіть і розкажіть їм, про що дізналися.

— Джен, а як ми пояснимо, звідки про це дізналися? — тим самим тихим голосом спитав у неї Брутал. — Скажемо, що Вортон ухопив Джона за руку, поки ми виводили Коффі з в’язниці, щоб сотворив чудо з дружиною начальника?

— Ні… авжеж, ні, але… — Побачивши, яка тонка крига лежить у цьому напрямку, вона ковзнула в іншому. — Тоді збрешіть.

Вона з викликом поглянула на Брутала і звернула той самий погляд до мене. Такий пекучий, що міг би в газеті дірку пропалити, сказали б ви.

— Збрехати, — повторив я. — Збрехати про що?

— Про те, що змусило тебе поїхати спочатку в округ Пардом, а потім — у Трапінґус. Поїдьте до того старого жиробаса шерифа Крайбуса і скажіть, ніби Вортон вам розповів, що це він убив і зґвалтував дівчаток Деттерик. Що він зізнався. — На мить її пекучий погляд перебіг на Брутала. — Брутусе, а ти можеш підтвердити. Можеш сказати, що ти теж там був, коли він зізнавався, що ти це чув. Та й Персі, може, чув. Мабуть, через це й зірвався. Він застрелив Вортона, бо йому була нестерпна думка про те, що Вортон заподіяв тим дітям. Це зірвало йому дах. Тільки… Що? Що, на Бога, тепер не так?

Не лише ми з Бруталом, а й Гаррі та Дін дещо перестрашено вирячили на неї очі.

— Мем, але ми про таке не доповідали, — таким тоном, наче розмовляв із маленькою дитиною, сказав Гаррі. — Перше, про що запитають люди, — чому ми не доповіли. Ми зобов’язані писати в рапортах про все, що кажуть наші підопічні-арештанти про попередні злочини. Свої чи чужі.

— Хоча ми б йому не повірили, — вставив Брутал. — Такі, як Вортон, брешуть про все, Джен. Про злочини, які скоював, про великих цабе, яких знав, жінок, з якими спав, тачдауни, які забив у школі, навіть про бісову погоду.

— Але… але… — Вираз душевної муки спотворив її обличчя. Я хотів обійняти її, та вона сердито відштовхнула мою руку. — Але він був там! Він фарбував їхню розтрикляту комору! ВЕЧЕРЯВ ІЗ НИМИ!

— Ще більше причин приписати собі той злочин, — пояснив Брутал. — Зрештою, хіба це могло йому зашкодити? Чому б не похизуватися? Двічі стратити не можна нікого.

— Перевіримо, чи я правильно все розумію. Усі ми, хто зібрався тут, за цим столом, знаємо, що Джон Коффі не тільки не вбивав дівчаток. Він намагався повернути їх до життя. Заступник шерифа Мак-Ґі, звісно, про це не знає, але він прекрасно усвідомлює, що людина, засуджена до страти за вбивства, насправді не скоювала їх. І все одно… все одно… ви не можете домогтися для нього нового суду. Навіть повторно справу відкрити не можете.

— Угу, — сказав Дін, несамовито тручи окуляри. — Усе приблизно так і є.

Вона сиділа, похиливши голову, й думала. Брутал хотів щось сказати, але я здійняв руку, стишуючи його. Я не думав, що Джен може вигадати спосіб витягти Джона зі смертельної пастки, в якій він опинився, але й не відкидав такої можливості.

Страхітливо розумною жінкою була моя дружина. І страхітливо рішучою теж. А з таким поєднанням дехто гори з місця зрушує.

— Гаразд, — врешті зронила вона. — Тоді вам доведеться витягти його самим.

— Що, мем? — вражено спитав Гаррі. І перелякано теж.

— Ви зможете. Одного разу вам це вже вдалося. І ще раз удасться. Тільки цього разу назад ви його не повезете.

— Місіс Еджкомб, а ви будете розказувати моїм дітям, чого їхній татко сидить у в’язниці? — спитав Дін. — За обвинуваченням у сприянні втечі вбивці?

— Діне, до цього не дійде; ми розробимо план. Усе матиме вигляд справжньої втечі.

— Дивіться, щоб це був план, який може розробити хлопець, що навіть не пам’ятає, як зав’язувати шнурки, — сказав Гаррі. — Щоб він був правдоподібний.

Дженіс невпевнено глянула на нього.

— Нічого доброго з цього не вийде, — озвався Брутал. — Навіть якщо ми вигадаємо спосіб його звільнити, добра не ждіть.

— Чому? — спитала вона таким голосом, ніби от-от розплачеться. — Чому, холера бісова, ні?

— Бо він лисоголовий чорношкірий зростом шість футів вісім дюймів із таким куцим мозком, що й прогодувати себе не зуміє, — відповів я. — Як думаєш, скільки часу мине, перш ніж його спіймають знову? Дві години? Шість?

— Раніше він якось жив, не привертаючи особливої уваги, — заперечила Джен. По її щоці скотилася сльозина. Вона нервово змахнула її долонею.

І це таки була правда. Я написав листи деяким своїм друзям і родичам, що жили далі на півдні, запитав їх, чи не бачили вони у своїх газетах чого-небудь про чоловіка, чий опис пасував би до Джона Коффі. Бодай щось. Дженіс вчинила так само. І на ту мить знайшли тільки одну можливу зачіпку, в містечку Масл-Шоулз, Алабама. На тамтешню церкву під час репетиції хору налетів ураган — у 1929-му діло було, — і один чорношкірий велетень витяг двох чоловіків з-під завалів. Тим, хто був поряд, обидва здавалися мертвими, але, як виявилося, у жодного з них не було серйозних поранень. Диво якесь — так прокоментував подію один зі свідків, якого цитували в газеті. А чорношкірий, бурлака, якого пастор найняв на день, щоб переробив роботу, зник посеред ажіотажу.

— Це правда, він якось жив, — сказав Брутал. — Але ви мусите пам’ятати, що сяке-таке життя в нього було до того, як його засудили до смерті за зґвалтування й убивство двох маленьких дівчаток.

Дженіс сиділа не відповідаючи. Майже цілу хвилину сиділа, а потім зробила те, що шокувало мене так само сильно, як мій раптовий потік сліз, напевно, шокував її. Вона простягнула руку й одним широким помахом змела все зі столу: тарілки, склянки, чашки, ложки з виделками й ножами, миску з капустою, миску з гарбузовим пюре, графин із соком, тацю з нарізаною шинкою, молоко, глечик із холодним чаєм. Усе геть зі столу, на підлогу. На друзки.