— Не треба священика, — озвався Джон. — Начальнику, ви були добрі до мене. Ви можете сказати молитву, якщо хочете. Буде гаразд. Я можу з вами на колінах постояти.

— Я! Джоне, я не можу…

Він трохи стиснув мої руки, і те відчуття подужчало.

— Можете. Правда, начальнику?

— Та мабуть, — почув я власний голос. У нього чомусь з’явилося відлуння. — Мабуть, можу, якщо вже доведеться.

Відчуття всередині було вже дуже сильне й майже таке, як тоді, коли він зцілив мене від інфекції. Але разом з тим було воно й інакшим. І не тільки тому, що цього разу я був здоровий. Було інакше, бо цього разу він не знав, що діє на мене. Раптом я дуже злякався, мене аж душила потреба вибратися звідти. У мене всередині розгоралося світло, там, де цього світла ніколи не було. Не лише в голові; по всьому тілу.

— Ви й містер Говелл, і ще інші начальники були добрі до мене, — сказав Джон Коффі. — Я знаю, ви хвилюєтеся, але вам треба це припинити. Бо я хочу піти, начальнику.

Я хотів заговорити, але не міг. Але він міг. І далі я почув від нього найдовшу промову за весь час.

— Я вкрай уже стомився від болю, що чую й відчуваю, начальнику. Я стомився від того, що я весь час у дорозі, самотній, як вільшанка в дощ. Нема в мене друга, з ким іти разом, щоб казав мені, звідкіля чи куди ми йдемо й нащо. Я стомився від того, що люди злостиві одне до одного. У мене в голові як бите скло. Я стомився від усіх тих разів, коли хотів помогти й не міг. Я стомився від пітьми. Але найгірше — то біль. Забагато його. Якби я міг усьо скінчити, я б скінчив. Але я не можу.

«Припини, — намагався промовити я. — Припини, відпусти мої руки, я потону, якщо не відпустиш. Потону чи вибухну».

— Не вибухнете, — сказав він і від цієї думки злегка всміхнувся… але руки мої відпустив.

Хапаючи ротом повітря, я нахилився вперед. Між коліньми я бачив кожну тріщинку в бетонній підлозі, кожну заглибину, кожен проблиск слюди. Я підвів погляд на стіну, і там були імена, написані в 1924, 1926, 1931 роках. Імена ті вже постиралися, людей, що їх написали, постирало теж, так би мовити, але я думаю, що до кінця нічого стерти не можна, тільки не з цього темного скла світу, і тепер я знову їх побачив, плетиво імен, що накладалися одне на одне, і дивитися на них було все одно що слухати, як мертві говорять, і співають, і благають милосердя. Я відчував, як пульсують в очницях очі, чув биття свого серця, як кров зі свистом стрімко мчить усіма бульварами мого тіла, наче розлітаються по всіх усюдах листи.

Десь дуже далеко засвистів поїзд — о третій п’ятдесят до Прайсфорда, здається, але я не певен, бо ніколи раніше його не чув. З «Холодної гори» не чув, бо від найближчого до в’язниці місця, де він проходить, десять миль на схід. Я не міг його почути з тюрми — так би ви сказали й так міркував я до листопада 1932-го року. Але того дня я його розчув.

Десь перегоріла електрична лампочка — гучно, як бомба вибухнула.

— Що ти зі мною зробив? — прошепотів я. — Ох, Джоне, що ти зробив?

— Пробачте, начальнику, — своїм лагідним тоном промовив він. — Я не подумав. Не сильно думав. Скоро ви будете відчувати все, як звичайно.

Я встав і рушив до дверей камери. Відчуття було таке, наче бреду уві сні. А коли вже дістався дверей, Джон сказав:

— Ви сушите голову, чого вони не кричали. Це вам спокою не дає, так? Чому ті дівчатка не кричали, коли були ще на веранді.

Розвернувшись, я глянув на нього. Мені було видно кожну червону жилку в його очах, кожну пору на обличчі… і я відчував його муку. Той біль, який він забирав у інших людей так, як губка всотує воду. І я бачив ту пітьму, про яку він казав. Вона плавала в усіх кутках світу, яким він його бачив, і тієї миті мене розривало на шматки не тільки від жалю до нього, а й від величезної полегкості. Так, нам доведеться вчинити жахливо, і цього вже ніколи й нічим не виправиш… але все ж ми зробимо йому послугу.

— Я побачив це тоді, коли той поганець мене вхопив, — промовив Джон. — Тоді я взнав, що то він таке накоїв. Я бачив його в той день, я був у деревах і бачив, що він кинув їх і втік, але…

— Ти забув, — сказав я.

— Так, начальнику. Поки він не діткнувся мене, я забув.

— То чому ж вони не кричали, Джоне? Він зробив їм дуже боляче, потекла кров, їхні батьки були недалеко, на другому поверсі, то чому ж вони не кричали?

Своїми змученими очима Джон подивився на мене.

— Він сказав одній: «Якщо ти шумітимеш, то я вб’ю не тебе, а твою сестру». А іншій то само сказав. Бачите?

— Так, — прошепотів я. І я справді побачив. Веранда будинку Деттериків у темряві. Вортон нависає над ними, як гуль. Одна з них, може, заплакала, тому Вортон її вдарив, і в неї з носика потекла кров. Ось звідки була більшість бризок на веранді.

— Він убив їх любов’ю, — сказав Джон. — Бо вони любили одна одну. Бачите, як усе було?

Мені відібрало мову, тож я просто кивнув.

Джон усміхнувся. Сльози потекли знову, але він усміхнувся.

— Отак воно кожного дня, — сказав він, — у всьому світові.

А потім ліг і повернувся обличчям до стіни.

Я вийшов на Милю, замкнув його камеру й покрокував до столу чергового. Усе ще почуваючись, немов уві сні. Я зрозумів, що чую думки Брутала — дуже слабкий шепіт, про те, як писати якесь слово. Здається, «здобувати». Він думав: «С перед к, п, т, але перед д має стояти з, таке там холерне правило?» А тоді підвів голову, хотів уже всміхнутися, але від одного погляду на мене усмішка застигла на його виду.

— Поле? — покликав він. — З тобою все добре?

— Так.

І я переповів йому свою розмову з Джоном. Не повністю і, авжеж, не про те, що зі мною зробив його доторк (цього я не розповідав нікому, навіть Дженіс; Елейн Коннеллі буде першою, хто про це дізнається, — якщо, звісно, захоче читати ці останні сторінки після всіх тих початкових). Але я повторив Джонові слова про його бажання піти. Бруталу це наче принесло полегшення, принаймні на дещицю, але я відчув (почув?), як він думає, чи я, бува, не вигадав це, аби заспокоїти його душу. А потім я відчув, як він вирішує повірити, просто тому, що так йому буде трохи легше, коли настане час.

— Поле, що, знову інфекція? — спитав він. — Ти весь розчервонівся.

— Та ні, здається, я в порядку. — Я сказав неправду, але була якась певність у тому, що Джон мав рацію й усе зі мною буде добре. Те поколювання в тілі вже почало вщухати.

— Та все одно, мабуть, тобі не зашкодить піти в кабінет і трохи полежати.

От якраз лежати мені тієї миті хотілося найменше. Сама думка про це здалася такою недолугою, що я ледь не засміявся. Від чого я б не відмовився, то це побудувати собі будиночок, накрити дах ґонтом, перекопати город і засіяти його. І все це — до вечері.

«Отак воно, — подумав я. — Щодня. У всьому світі. Та темрява. У всьому світі».

— Піду краще в адміністрацію, — сказав я. — Треба дещо перевірити.

— Діло твоє.

Я пішов до дверей, відчинив їх, а потім обернувся.

— Ти правильно визначив, — сказав я. — «З-добувати», з перед д. У більшості випадків. Мабуть, у кожного правила є свої винятки…

І я вийшов. Не було потреби озиратися на Брутала, щоб зрозуміти, що він оторопіло витріщається мені вслід.

До кінця зміни я весь час рухався, бо був не в змозі всидіти на місці довше, ніж п’ять хвилин поспіль, — одразу ж підхоплювався. Я сходив в адміністрацію, а потім нарізав кола порожнім тюремним подвір’ям доти, доки у вартових на вежах, певно, не виникла думка, що я збожеволів. Та коли моя зміна добігла кінця, я вже почав потроху заспокоюватися і той шурхіт думок у голові — схожий на шелест опалого листя — майже повністю стишився.

Та на півдорозі додому того ранку відчуття з усією силою повернулися. Так само, як колись — інфекція сечових шляхів. Це змусило мене припаркувати «форд» на узбіччі дороги, вийти з автомобіля й побігти — майже півмилі, спринтерську дистанцію, з опущеною головою й бухканням серця. Дихання вривалося в горло й виривалося з нього, тепле, наче річ, яку ви тримали під пахвою. А потім, нарешті, до мене повернулося відчуття справжньої нормальності. Підтюпцем я пробіг півшляху до того місця, де поставив «форд», і далі вже пішов спокійною ходою. Віддихи парували в прохолодному повітрі. Вже вдома я розповів Дженіс про те, що Джон Коффі готовий, що він хоче піти. Вона кивнула, начебто з полегшенням. Та чи їй справді відлягло на серці? Цього я сказати не міг. Ще шість годин тому чи навіть три я б знав напевно, але вже на той час нічого такого не відчував. І це було добре. Джон усе говорив про те, як він стомився, і тепер я розумів, чому. Будь-хто втомився б на його місці, з таким даром. Будь-кого б це змусило прагнути спокою й тиші.