У наказі про страту було вказано 20 листопада. За три дні після його отримання (гадаю, п’ятнадцятого) я попросив Дженіс подзвонити до мене на роботу й сказати, що я захворів. Одна чашка кави — і ось я вже за кермом свого роздовбаного, але цілком надійного «форда» їхав на північ. Дженіс поцілувала мене перед дорогою й побажала удачі; я їй подякував, сам чітко не розуміючи, якою ця удача має бути — якщо я знайду те, що шукаю, чи навпаки. Напевно я знав тільки одне — співати в дорозі мені не дуже хотілося. Особливо того дня.

Уже о третій я опинився доволі високо в горах. До будівлі суду округу Пардом я зайшов якраз перед закриттям, покопирсався в архіві, а тоді до мене завітав шериф, якому окружний секретар повідомив, що хтось тут перебирає місцеві скелети. Шериф Кетлетт зажадав знати, що це я роблю. Я йому розповів. Кетлетт подумав-подумав, та й сказав мені дещо цікаве. Тільки він усе заперечуватиме, кожнісіньке слово, якщо я надумаю плескати язиком, та й доказом це не назвеш, але все одно то було щось. Авжеж, то було щось. Я думав про це всю дорогу додому, і тієї ночі на моєму боці ліжка роздуми майже цілковито витіснили сон.

Наступного дня я встав, коли ще й не починало світати, і поїхав на північ штату, до округу Трапінґус. В обхід Гомера Крайбуса, того велетенського бурдюка з кишками й рідиною, я звернувся до заступника шерифа Роба Мак-Ґі. Той і слухати не хотів, що я йому кажу. Дуже затято опирався. Певної миті я навіть подумав, що зараз він зацідить кулаком мені в зуби, щоб перестати це чути, але зрештою таки погодився поїхати поставити Клаусові Деттерику кілька запитань. Мабуть, лише для того, щоб бути певним, що їх не поставлю я.

— Йому лише тридцять дев’ять, але на вигляд це вже старий дід, — сказав Мак-Ґі, — і йому не треба, щоб якийсь тюремний наглядач-розумака, який раптом уявив себе детективом, скаламутив усе те горе, що тільки почало осідати на дно. Ви можете залишатися тут, у місті. Я не хочу, щоб ви й на гарматний постріл наближалися до ферми Деттериків. Але будьте там, де я вас зможу знайти по тому, як побалакаю з Клаусом. Не сидітиметься на місці — підіть у кафе, з’їжте шмат пирога. Поважчаєте, може.

Зрештою я з’їв два шматки пирога й певну важкість відчував.

Коли Мак-Ґі зайшов у кафе й сів за шинквас поряд зі мною, я спробував прочитати щось із виразу його обличчя, але не зміг.

— Ну? — нетерпеливився я.

— Ходіть зі мною додому, поговоримо там, — сказав він. — Тут забагато люду, як на мене.

Свою нараду ми провели на ґанку Роба Мак-Ґі. Ми куталися в одяг, мерзли, але місіс Мак-Ґі не дозволяла курити в жодному приміщенні свого будинку. Вона була жінкою, яка випереджала свій час. Мак-Ґі довгенько розповідав. Він говорив як людина, котрій анітрохи не подобається те, що вона чує від себе самої.

— Це нічого не доводить, ви ж розумієте, правда? — спитав Мак-Ґі, коли майже все розповів. Голос звучав войовничо, і самокруткою він агресивно тицьнув у мій бік. Але обличчя було змучене. Не все те докази, що бачиш і чуєш у залі суду, — ми обидва це знали. Здогадуюсь, що вперше в житті заступникові Мак-Ґі страшенно хотілося бути так само непролазно й по-сільському тупим, як його шеф.

— Розумію, — відповів я.

— А коли гадаєте, що йому повторно відкриють провадження у зв’язку з цією новою обставиною, то поміркуйте як слід, сеньйоре. Джон Коффі — негр, а ми тут, в окрузі Трапінґус, дуже перебірливі, коли справа стосується повторного суду над неграми.

— І це я розумію.

— То що збираєтеся робити?

Я викинув недопалок цигарки через поруччя на вулицю. А тоді підвівся. Попереду ще була довга холодна дорога, і що швидше я заведу автомобіль, то швидше закінчиться поїздка.

— Хотів би я й сам це знати, заступнику Мак-Ґі. Але не знаю. Сьогодні я впевнений тільки в одному — другий шмат пирога мені був зайвий.

— От що я вам, розумнику, скажу, — тим самим тоном підробної войовничості кинув він. — Не варто вам було взагалі відкривати цю скриньку Пандори.

— Не я її відкрив, — сказав я. І поїхав додому.

Добрався пізно, близько півночі, але дружина не спала — чекала на мене. Я підозрював про це, та все одно на душі потепліло: приємно було її побачити, відчути, як вона своїми руками оповиває мені шию, а пружне тіло притискається до мого.

— Привіт, незнайомцю, — сказала вона й торкнулася мене внизу. — З твоїм другом тепер усе добре, так? Цілком здоровий він у тебе.

— Так, мем, — відповів я й підхопив її на руки. Відніс у спальню, і наше кохання було солодке, як мед. А коли вже підбирався до кульмінації, того розкішного відчуття виходу й відпускання, я подумав про нескінченно заплакані очі Джона Коффі. І про Мелінду Мурз, яка казала: «Снилося, що ви блукаєте в темряві, і я блукала теж».

І, ще лежачи на дружині, відчуваючи, як її руки оповивають мою шию, а наші стегна щільно прилягають, я теж розплакався.

— Поле! — шоковано і злякано промовила Дженіс. Вона навряд чи бачила мої сльози більш ніж півдюжини разів за весь час нашого шлюбу. Бо за звичайних обставин я не був чоловіком, схильним плакати. — Поле, що таке?

— Я дізнався все, що міг, — крізь сльози сказав я. — Якщо хочеш правду, то забагато дізнався, чорт забирай. Менш ніж за тиждень я маю стратити Джона Коффі, але дівчаток Деттерик убив Вільям Вортон. То був Дикий Білл.

5

Наступного дня та сама ватага вертухаїв, що обідала на моїй кухні після перепаскудженої страти Делакруа, знову зібралася там на обід. Тільки цього разу на нашій військовій нараді була присутня п’ята особа: моя дружина. То Джен переконала мене розповісти про все іншим. Я спочатку опирався. Хіба й без того не досить жахливо, спитав я в неї, що ми знаємо?

— Ти зараз не мислиш ясно, — дорікнула вона. — Може, тому, що ти досі засмучений. Вони вже знають найгірше — про те, що Джон у тюрмі за злочин, якого не скоював. З новими подробицями картина трохи поліпшується, насправді.

Я в цьому такий впевнений не був, але довірився її думці. Очікував, що здійметься ґвалт, коли переказував Бруталові, Дінові й Гаррі все, що знав (доказів у мене не було, але так, я знав). Проте спершу всіх огорнула задумлива тиша. А потім, узявши ще одну булочку Дженіс і змащуючи її занадто товстим шаром масла, Дін запитав:

— Думаєш, Джон його бачив? Він бачив, як Вортон кинув дівчат на землю чи, може, навіть як їх ґвалтував?

— Думаю, якби він це бачив, то спробував би завадити, — відповів я. — А щодо того, чи бачив він Вортона, — припускаю, що міг бачити, як той тікав. Але потім Джон усе забув.

— Авжеж, — підтвердив Дін. — Він особливий, але це не робить його розумним. Про те, що то справа рук Вортона, він дізнався тільки тоді, коли Вортон простягнув свої клешні з-за ґрат і торкнувся його.

Брутал кивнув.

— Ось чому Джон був такий здивований… такий шокований. Пам’ятаєте, як розширилися його очі?

Я кивнув.

— Він використав Персі проти Вортона як зброю, так сказала Дженіс. І я про це теж постійно думав. Чого б то Джон Коффі хотів убити Дикого Білла? Персі — можливо. Персі розчавив на його очах мишу Делакруа, Персі спалив Делакруа живцем, і Джон про це знав. Але Вортона? Вортон нас усіх діймав, не так, то інакше, але до Джона він узагалі не ліз, наскільки мені відомо. Він з ним заледве чотирма десятками слів обмінявся за весь той час, поки вони разом були на Милі, і половина з цих слів прозвучала тієї останньої ночі. Та й чого б він з ним говорив? Вортон був з округу Пардом, а тамтешні білі хлопці навіть не помічають негрів, якщо ті раптом не виростуть у них на дорозі. То навіщо Джон це зробив? Коли Вортон лапнув його, що він міг такого поганого побачити чи відчути, щоб аж захотів зберегти в собі ту отруту, яку витяг із тіла Меллі?

— І однією ногою вже сам у могилі стояв, — докинув Брутал.

— Та, мабуть, однією ногою і ще половинкою. А близнючки Деттерик були єдиним жахливим поясненням, яке я міг знайти для Джонового вчинку. Я переконував себе, що ця думка божевільна, занадто вже великий збіг обставин, такого просто не може бути. А тоді згадав те, що написав Кертіс Андерсон у своїй першій записці про Вортона, — що Вортон люто скажений і швендяв по всьому штату, а потім під час збройного пограбування поклав усіх тих людей. Швендяв по всьому штату. Це міцно засіло в моїй свідомості. А потім ще те, як він душив Діна, коли тільки приїхав до в’язниці. Це змусило мене згадати про…