Я подався слідом за ним до дверей, намагаючись вигадати якийсь спосіб його заспокоїти. Мені не хотілося, щоб він пішов з блока Е в такому стані: весь спітнілий і розкуйовджений, з червоним відбитком моєї долоні, який і досі не зійшов зі щоки. Решта троє пішли за мною.

Подальші події сталися дуже швидко. Хвилина чи навіть менше, і все було скінчено. Проте кожну деталь я пам’ятаю до сьогодні. Гадаю, все так добре закарбувалося в моїй пам’яті здебільшого завдяки тому, що вдома я переповів той випадок Дженіс. А всі наступні події: зустріч із Кертісом Андерсоном на світанку, слідство, розмова з представниками преси, яку для нас улаштував Гел Мурз (авжеж, на той час він повернувся до виконання своїх обов’язків), і остаточне засідання слідчої комісії в столиці штату — все це за роки стерлося з пам’яті, стало невиразним, як і багато інших спогадів. Але те, що відбулося за ту хвилину на Зеленій милі, — так, я пам’ятаю дуже чітко.

Персі крокував правим боком Милі з похиленою головою, і от що я скажу: жоден пересічний в’язень не зміг би до нього дотягтися. Проте Джон Коффі не був пересічним в’язнем. Джон Коффі був гігантом і міг сягнути на гігантську довжину.

Я побачив, як його довгі коричневі руки вистромлюються крізь ґрати, й заволав:

— Обережно, Персі, обережно!

Персі почав розвертатися, його ліва рука опустилася на руків’я палиці. А тоді його вхопило й потягло до ґрат камери Джона Коффі, і сталеві прути врізалися йому в праву щоку.

Персі закректав і розвернувся до Коффі, здіймаючи пеканового кийка. Він міг дістати Джона, бо той так натужно притискав обличчя до двох центральних прутів, що здавалося, наче він силкується пропхати крізь них голову. Звісно, це було неможливо, але таке складалося враження. Правою рукою він намацав потилицю Персі, стиснув її й підсмикнув його голову ближче. Персі з силою опустив палицю між ґрат на Джонову скроню. Ринула кров, але велетень не звернув на це уваги. Його губи притислися до рота Персі. Я почув шепітливий шелест потоку — тривалий видих, неначе від надовго затриманого в легенях повітря. Персі смикнувся, мов риба на гачку, спробував вирватися, але шансів на це в нього не було; Джонова рука міцно тримала його за потилицю. Їхні обличчя неначе сплавилися разом, злилися, як у коханців, які на моїх очах пристрасно цілувалися крізь ґрати.

Персі закричав, але глухо, ніби крізь липку стрічку, і знову спробував вирватися. На якусь мить їхні губи трохи розійшлися, і в тому отворі я побачив чорний потік, що вирував і переливався з Джона Коффі в Персі Ветмора. А те, що не потрапляло в нього крізь тремтливий рот, залітало в ніздрі. Рука на потилиці вигнулася, і Персі знову примагнітило до Джонового рота; він мовби на палю настромився.

Ліва рука Персі розтисла пальці. Дорогоцінний пекановий кийок упав на зелений лінолеум. Більше його Персі не піднімав.

Я спробував кинутися вперед. Здається, я й кинувся вперед, але тіло не слухалося, мені самому воно здавалося старим і рипучим. Я вхопився за пістолет, але застібка не давала доступу до шерехатого горіхового руків’я, і спочатку я не міг його витягти. Я відчував, як двигтить піді мною підлога, так само, як тоді, в гостьовій спальні охайного будиночка начальника тюрми. Певності нема, але знаю, що одна з лампочок під сіткою на стелі луснула. Додолу посипалися скалки. Гаррі скрикнув від несподіванки.

Врешті-решт мені вдалося відкинути ремінець із кобури пістолета 38-го калібру. Та перш ніж я встиг його витягти, Джон відштовхнув Персі від себе і зробив крок назад у камеру. Велетень кривився й тер губи, наче скуштував чогось огидного.

— Що він зробив? — заволав Брутал. — Поле, що він зробив?

— Те, що він витяг із Меллі, тепер сидить у Персі, — відповів я.

Персі стояв навпроти колишньої камери Делакруа. Очі в нього були широко розплющені й невидющі — подвійний нуль. Я обережно наблизився до нього, очікуючи, що він почне кашляти й давитися так, як це було з Джоном після Мелінди. Але цього не сталося. Спершу він просто стояв.

Я клацнув пальцями в нього перед очима.

— Персі! Гей, Персі! Отямся!

Нічого. До мене долучився Брутал, простягнув обидві руки до порожнього обличчя Персі.

— Це не подіє, — сказав я.

Не звертаючи на мене уваги, Брутал різко плеснув у долоні двічі, перед самісіньким носом Персі. І це подіяло, принаймні так здалося. Його повіки затріпотіли, і він роззирнувся навколо. Приголомшений, наче опритомніла людина, яку вдарили по голові. З Брутала він перевів погляд на мене. Скільки років минуло, а я досі певен, що нікого з нас він не бачив. Але тоді я подумав, що бачить; я подумав, що він виходить зі стану забуття.

Персі відштовхнувся від ґрат і непевно похитнувся на ногах. Брутал допоміг йому відновити рівновагу.

— Спокійно, хлопче. Ти як?

Персі не відповів, просто зробив крок повз Брутала й розвернувся обличчям до столу чергових. Його не те щоб сильно хитало, але на лівий борт кренило.

Брутал простягнув до нього руку. Але я її відштовхнув.

— Не чіпай його.

Чи сказав би я те саме, якби знав, що станеться далі? Те саме запитання з осені 1932-го року я повторював собі тисячу разів. А відповіді так і не знайшов.

Персі зробив дванадцять чи чотирнадцять кроків і знову зупинився, похиливши голову. Тепер він стояв перед камерою Дикого Білла Вортона. Той досі видавав хрипи сузафона. Він усе проспав. Проспав власну смерть, так я тепер думаю, і тому він набагато щасливіший за більшість людей, які опинялися на Милі. І, безперечно, щасливіший, ніж він заслуговував.

Не встигли ми зрозуміти, що відбувається, як Персі витяг пістолет, підступив до ґрат камери Вортона і всадив у сплячого всі шість куль. Просто бах-бах-бах, бах-бах-бах, зі швидкістю натискання на гашетку. Гуркіт пострілів у замкненому просторі був оглушливим; наступного ранку, коли я розповідав Дженіс цю історію, то через дзеленчання у вухах ледве чув власний голос.

Ми побігли до нього, всі четверо. Першим до Персі дістався Дін (не знаю, як, бо коли Коффі схопив Персі, Дін був позаду нас із Бруталом, але дістався). Він ухопив Персі за зап’ясток, приготувався силою вирвати зброю з руки, але в цьому не було потреби. Персі просто відпустив пістолет, і той упав на підлогу. Його очі ковзнули по нас, як ковзани по льоду. З тихим сичанням і різким запахом аміаку спорожнився сечовий міхур Персі, потім зі звуком «бррап» і густішим смородом він заповнив і протилежний бік своїх штанів. Його погляд зупинився на дальньому кутку коридору. Більше ті очі в реальному світі нічого не бачили, наскільки мені відомо. Десь там на початку я писав, що Персі був у Браяр-Ріджі на той час, коли за кілька місяців Брутал знайшов кольорові скіпки котушки Містера Джинґлза, і щодо цього я не збрехав. Та тільки кутовим кабінетом із вентилятором він так і не розжився; і купкою пацієнтів-психів, щоб ними попихати, теж. Але окрему палату, я думаю, йому все-таки виділили.

Людина зі зв’язками, як-не-як.

Вортон лежав на боці, спиною до стіни камери. Тієї миті я бачив не надто багато, тільки кров, повно крові, що просочила простирадло й розлилася на бетоні. Але коронер сказав, що Персі стріляв, як Енні Оуклі. Згадуючи, як він жбурнув пеканового кийка в мишу і промазав зовсім трохи, я не здивувався. Цього разу відстань була коротша, а мішень не рухалася. Один постріл у пах, один у живіт, один у груди, три — в голову.

Брутал кашляв і розганяв рукою дим після пострілів. Я й сам кашляв, але доти цього не помічав.

— Приїхали, — мовив Брутал. Голос був спокійний, але я бачив, що очі в нього стали скляними від паніки.

Я кинув погляд коридором і побачив, що Джон Коффі сидить у ногах ліжка. Його руки знову були переплетені між колін, але голова трималася рівно, і він більше не здавався анітрохи хворим. Джон злегка мені кивнув, і я, на власний подив (як тоді, коли простягнув йому руку), кивнув у відповідь.

— Що нам робити? — забелькотів Гаррі. — Божечку, що ж нам робити?

— Нічого ми вже не зробим, — тим самим спокійним голосом відказав Брутал. — Нам кирдик. Так, Поле?