Рорк голосно розреготався, дивлячись на хлопчаче обличчя.

— Ні, — сказав Меллорі, — це не смішно. Я знаю, про що кажу — а ти ні. Ти не можеш знати. Через твоє абсолютне здоров'я. Ти такий здоровий, що не можеш збагнути хвороби. Ти про них знаєш, але не надто віриш у їхнє існування. А я вірю. Я в дечому мудріший за тебе, тому що слабший. Я розумію той інший бік. Ось що зі мною сталося… те, що ти бачив учора.

— Це в минулому.

— Можливо. Але не зовсім. Я більше не боюся. Але знаю, що страх існує. Я знаю, що це за страх. Тобі його не збагнути. Послухай, який найжахливіший випадок можна собі уявити? Для мене — опинитися обеззброєним у камері з чудовиськом, яке стікає слиною, чи маніяком з хворобою, що вижерла його мозок. У тебе нічого не залишається, крім твого голосу — твого голосу і думок. Ти кричиш цьому створінню, чому воно не має чіпати тебе, ти знаходиш найпромовистіші слова, найпереконливіші слова, стаєш глашатаєм абсолютної істини. І ти бачиш, як воно витріщається на тебе, і розумієш, що воно не здатне почути тебе, що до нього ніяк не достукатися, не достукатися жодним чином, хоча воно дихає і рухається перед тобою з якоюсь своєю метою. Це жахіття. Те, що нависло над світом, нишпорить серед людей — це те саме, щось замкнене в собі, безмозке, абсолютно безглузде, але воно підступне і має свою мету. Не думаю, що я боягуз, але я його боюсь. І це все, що я знаю — лише те, що воно існує. Але я не знаю його цілей і не розумію його природи.

— Принцип декана, — сказав Рорк.

— Що?

— Це те, про що я колись думав… Меллорі, а чому ти намагався застрелити Еллсворта Тухі? — Він побачив хлопцеві очі й додав: — Ти не мусиш мені говорити, якщо не хочеш.

— Мені не подобається розповідати про це, — напружено мовив Меллорі. — Але ти поставив слушне запитання.

— Сідай, — сказав Рорк. — Поговорімо про твоє замовлення.

Меллорі уважно слухав, поки Рорк розповідав про будинок і завдання скульптора. На завершення він сказав:

— Лише одна статуя. Вона стоятиме отут, — він показав на ескіз. — Усе буде організовано навколо неї. Статуя оголеної жінки. Якщо ти збагнув ідею споруди, ти зрозумів, яка це має бути статуя. Людський дух. Героїчне в людині. Натхнення і звершення водночас. Піднесення над світом і піднесення над власною суттю. Пошук Бога — і віднайдення себе.

Покажи, що немає вищого досягнення, ніж сама людина… Ти єдиний, хто може зробити це для мене.

— Добре.

— Ти працюватимеш так, як я працюю зі своїм клієнтом. Ти знаєш, що мені потрібно — решта за тобою. Роби як знаєш. Я хотів би запропонувати модель, але якщо вона не відповідає твоїй меті, обери ту, яку вважаєш за потрібне.

— І кого ти обрав?

— Домінік Франкон.

— О Боже!

— Знаєш її?

— Бачив. Якби вона погодилася… Ісусе, не існує жінки, яка більше пасувала б для цього… — Він затнувся, а потім додав, випустивши пару: — Вона не позуватиме. Тільки не для тебе.

— Вона це зробить.

Ґай Франкон спробував заперечувати, почувши про це.

— Послухай, Домінік, — сердито сказав він, — є ж якась межа. Насправді вона існує — навіть для тебе. Чому ти це робиш? Чому — для Роркового проекту, заради всього святого? Після всього, що ти написала і зробила, щоб йому нашкодити… І ти ще дивуєшся, що люди пліткують? Ніхто не захвилювався б й не зауважив би, якби це був хтось інший. Але ти — і Рорк! Я не можу і кроку ступити, щоб мене про це не запитали. Що мені робити?

— Замовити собі копію статуї. Вона буде прекрасна.

Пітер Кітінґ відмовився це обговорювати. Але він зустрів Домінік на вечірці та запитав, не маючи такого наміру:

— Це правда, що ти позуєш для статуї до Роркового храму?

— Так.

— Домінік, мені це не подобається.

— Та невже?

— О, вибач. Я знаю, що не маю права… Ось тільки… Ось тільки з усіх людей світу я не хочу бачити, що саме ти приятелюєш із Рорком. Не з Рорком. Із ким завгодно, лише не з Рорком.

Вона зиркнула на нього зацікавлено:

— Чому?

— Я не знаю.

Її пильний погляд його бентежив.

— Можливо, — пробелькотів він, — можливо тому, що твоя оцінка його роботи ніколи не видавалася мені до кінця справедливою. Я дуже щасливий, що ти… але це якось неправильно. Неправильно для тебе.

— Неправильно, Пітере?

— Ні. Але як людина він тобі не подобається?

— Так. Як людина він мені не подобається.

Еллсворт Тухі теж був невдоволений.

— Домінік, це дуже нерозважливо з твого боку, — сказав він за зачиненими дверима її кабінету. Його голос не був лагідним.

— Я знаю.

— Ти не можеш змінити думку і відмовитися?

— Я не змінюватиму думки, Еллсворте.

Він сів, стенув плечима, а потім усміхнувся:

— Гаразд, любонько, чини як знаєш.

Вона пробігалася олівцем по рядках відбитка і нічого не відповідала. Тухі прикурив цигарку.

— Отже, він обрав Стівена Меллорі для цієї роботи, — сказав Тухі.

— Так. Кумедний збіг, чи не так?

— Це зовсім не збіг, моя люба. Таких збігів не існує. Це закономірність. Хоча я впевнений, що він про це не знає і ніхто не допомагав йому робити вибір.

— То ти це схвалюєш?

— Усім серцем. Усе складається якнайкраще. Навіть краще, ніж я сподівався.

— Еллсворте, а чому Меллорі намагався тебе вбити?

— Гадки не маю. Хтозна. Гадаю, містер Рорк знає. Або має знати. До речі, хто обрав тебе за модель — Рорк чи Меллорі?

— Еллсворте, це тебе не обходить.

— Розумію, Рорк.

— До речі, я сказала Роркові, що це ти переконав Гоптона Стоддарда його найняти.

Він затримав цигарку на півдорозі до рота, потім продовжив рух і затягнувся.

— Сказала? Чому?

— Я бачила ескізи храму.

— Такі хороші?

— Не те слово, Еллсворте.

— Що він сказав, коли дізнався?

— Нічого. Розсміявся.

— Розсміявся? Як люб'язно з його боку. Наважуся припустити, що незабаром разом із ним сміятимуться й інші люди.

Цієї зими Рорк рідко спав більше ніж три години на добу. В рухах з'явилася рвучка різкість, мовби його тіло заряджало енергією всіх довкола. Енергія струменіла крізь стіни його контори до трьох пунктів у місті: будівлі Корда у центрі Мангеттену — башти з міді та скла; до готелю «Аквітанія» на півдні Центрального парку; до храму на скелі над Гудзоном на далекій півночі Ріверсайд-драйв.

Коли вони знаходили час зустрітися, Остін Геллер спостерігав за ним весело і втішно.

— Коли ти закінчиш ці три будинки, Говарде, — сказав він, — ніхто вже не зможе тебе зупинити. Ніколи більше. Інколи я намагаюся вгадати, як далеко ти зайдеш. Розумієш, мене завжди приваблювала астрономія.

Одного березневого вечора Рорк стояв усередині високої огорожі, зведеної навколо будівельного майданчика храму, згідно із вказівками Стоддарда.

Перші кам'яні блоки, основа для майбутніх стін, здіймалися над землею. Було вже пізно, і робітники порозходилися. Місце, відірване від світу, спорожніло і розчинялося в темряві; але небо сяяло надто яскраво як для вечора, що скрадався землею, світло наче затрималося довше, ніж зазвичай, оголошуючи про прихід весни. Гудок корабельної сирени пролунав десь на річці й здавалося, що він долинає здалеку, подолавши кілометри тиші. У дерев'яній халупі, що слугувала студією для Меллорі, де йому позувала Домінік, досі світилося.

Храм мав стати невеличкою спорудою із сірого вапняку. Горизонтальні лінії будівлі не тягнулися до неба, а повторювали лінії землі. Здавалося, храм стоїть, витягнувши руки на висоті плечей, долонями догори, у величному мовчазному заклику. Споруда не притискалася до землі й не просідала під вагою неба. Вона ніби підносила землю, а кілька її вертикальних стріл притягували небо донизу. Все було допасовано до людських розмірів так, щоб не перетворювати людину на карлика, а щоб створити тло, яке робить людину єдиним абсолютом, мірою досконалості, згідно з якою судять про решту параметрів. Увійшовши до храму, людина відчувала простір, змодельований навколо неї і для неї, наче споруда чекала на її прихід, щоб стати завершеною. Це було місце, де охоплювала тиха радість екзальтації. Місце, де почуваєшся безгрішним і сильним, в якому душа знаходить величний спокій.