Усередині не було жодних оздоб, окрім ступінчастих виступів стін і велетенських вікон. Не запечатана склепіннями стеля відкривалася назустріч землі довкола, деревам, річці, сонцю, лініям міста на обрії, хмарочосам — формам усіх людських досягнень. Наприкінці зали стояла скульптура оголеного людського тіла.

Зараз у темряві перед ним не було нічого, крім перших каменів, але Рорк уже думав про завершену будівлю, відчуваючи її суглобами пальців, що й досі пам'ятали рухи олівця, який її креслив. Він постояв, думаючи про це, а потім перетнув нерівний розритий ґрунт будівельного майданчика, прямуючи до майстерні в халупі.

— Хвилинку, — відповів голос Меллорі, коли він постукав.

Усередині халупи Домінік зійшла з подіуму і накинула халат. Потім Меллорі відчинив двері.

— О, це ти? — сказав він. — Ми думали, це сторож. Що ти тут робиш так пізно?

— Доброго вечора, міс Франкон, — привітався Рорк, і вона кивнула у відповідь. — Вибач, Стіве, що відволік.

— Нічого. Нам іде не надто добре. Домінік сьогодні ніяк не може допетрати, що саме мені потрібно. Сідай, Говарде. Котра зараз година?

— О пів на десяту. Якщо ви збираєтеся залишатися довше, то, може, замовити для вас вечерю?

— Не знаю. Перекуримо?

У майстерні була нефарбована дерев'яна підлога та голі дерев'яні крокви, а в кутку жевріла чавунна пічка. Меллорі крокував майстернею наче феодальний власник, із замащеним глиною чолом. Він нервово курив, міряючи кроками приміщення.

— Домінік, хочете вбратися? — запитав він. — Не думаю, що ми сьогодні ще щось зробимо.

Вона не відповіла. Стояла та дивилася на Рорка. Меллорі дійшов до кінця приміщення, повернув назад і всміхнувся Рорку:

— Чому ти ніколи не приходив сюди раніше, Говарде? Звісно, якби я був по-справжньому зайнятим, я витурив би тебе геть. Що, між іншим, ти тут робиш о такій годині?

— Просто захотів подивитися. Не міг прийти сюди раніше.

— Стіве, це те, що тобі потрібно? — раптом запитала Домінік. Вона скинула халат і гола вийшла на подіум. Меллорі подивився на неї, потім на Рорка і знову на неї. Раптом він побачив те, чого вони домагалися весь день. Він побачив її тіло перед собою, випростане й напружене, з відкинутою назад головою, з руками, витягнутими по боках долонями назовні. Вона стояла так багато днів, але саме зараз її тіло ожило і немов знерухоміло; здавалося, воно ось-ось затремтить, промовляючи те, що він хотів почути — горда, благоговійна, захоплена і віддана власному видінню, миті, після якої зламається і розіб'ється, миті віддзеркалення побаченого нею.

Цигарка Меллорі полетіла через кімнату.

— Стій так, Домінік, — закричав він, — Тримай так! Тримай!

Він був на робочому місці раніше, ніж його цигарка приземлилася. Він працював, а Домінік нерухомо стояла. Рорк дивився на неї, прихилившись до стіни.

У квітні стіни храму здійнялися над землею ламаними лініями. У місячні ночі вони відсвічували м'яким, розмитим, схожим на підводне сяйвом. Навколо будови стояв на сторожі високий паркан.

Після закінчення робочого дня на будівельному майданчику часто залишалося четверо людей — Рорк, Меллорі, Домінік і Майкл Донніґан. Майкл працював на всіх Роркових будовах.

Вони вчотирьох усідалися в халупі Меллорі після того, як решта йшли. Мокра тканина накривала незвершену статую. Двері халупи були прочинені у першу теплоту весняної ночі, відкриваючи зору гілку дерева з трьома молоденькими листочками на тлі темного неба і зірок, що тремтіли наче краплі води на краєчках цих листочків. У халупі не було стільців. Меллорі стояв біля чавунної пічки, він смажив сосиски та готував каву. Майк сидів на подіумі для моделі, пихкаючи люлькою. Рорк лягав на підлогу, опершись на лікті, Домінік сиділа на кухонній табуретці, загорнувшись у тонкий шовковий халат і опустивши босі ноги на дощану підлогу.

Вони не говорили про роботу. Меллорі розповідав неймовірні історії, й Домінік сміялася наче дитина. Вони не говорили ні про що особливе, слова взагалі не мали значення, тільки звук їхніх голосів, теплі веселі інтонації, простота цілковитої розслабленості. Це були четверо людей, яким подобалося товариство одне одного. Стіни, що зводилися у темряві за відчиненими дверима, виправдовували їхній відпочинок, давали їм право на легкість. Будинок, що вони його зводили разом, неначе резонував, відгукуючись на звуки їхніх голосів. Рорк реготав так, як Домінік ніколи досі не випадало чути, — безтурботно і молодо.

Вони залишалися допізна. Меллорі розливав каву у випадково зібрані щербаті чашки, й аромат напою змішувався із запахом молодого листя надворі.

У травні зупинилося будівництво «Аквітанії».

Двоє власників розорилися на біржі, кошти третього заморозив суд через чийсь спірний спадок; четвертий привласнив собі чиїсь акції. Корпорація луснула, втягнута в судову тяганину, що могла затягнутися на декілька років. Незавершене будівництво мало чекати, поки вирішать його долю.

— Я залагоджу проблему, навіть якщо когось із них доведеться пристрелити, — сказав Кент Лансінґ Рорку. — Я вирву його з їхніх рук.

Одного дня ми його закінчимо — ти і я. Але потрібен час. Можливо, багато часу. Я не проситиму тебе потерпіти. Такі люди, як ти і я, не дожили б і до шістнадцяти років, якби не мали витримки китайського ката і шкіри, наче броня військового корабля.

Еллсворт Тухі сміявся, сидячи на краю столу Домінік.

— Незакінчена симфонія, слава Богу, — сказав він.

Домінік вжила цей вислів у своїй колонці. «Незакінчена симфонія на півдні Центрального парку», — написала вона. «Слава Богу» там не було. Вислів повторювали. Люди зауважували недоречність недобудованої споруди, в яку вгатили силу-силенну грошей, на важливій вулиці, покинутої з порожніми віконницями, неприкритими стінами, голими балками; коли хтось запитував, що це таке, перехожі, які ніколи не чули про Рорка й не знали історії будівництва, глумливо відповідали: «О, це незакінчена симфонія».

Пізно вночі Рорк зупинявся на протилежній стороні вулиці, під деревами парку, і дивився на чорну, мертву будову на тлі сяйливих споруд міського небокраю. Його руки ворушилися наче виліплювали щось із глини; з цієї відстані порушену проекцію можна було закрити долонею руки; але інстинктивні завершальні рухи торкалися лише повітря.

Іноді він змушував себе пройтися будовою. Ходив по нестійких дошках, перекинутих над порожнечею, проминав кімнати без стель і кімнати без підлоги, підходив до відкритих майданчиків з арматурою, що стирчала, наче кості крізь прорвану шкіру.

У закамарку вглибині першого поверху жив старий сторож. Він знав Рорка і дозволяв йому тут блукати. Якось він перепинив його і несподівано сказав: «У мене колись майже з'явився син. Він народився мертвим». Щось змусило його сказати це, і він дивився на Рорка, не надто впевненим у тому, що саме хотів сказати. Але Рорк усміхнувся, заплющив очі й, замість потиснути руку, поклав її старому на плече, а потім пішов геть.

Це тривало лише кілька тижнів. Потім він змусив себе забути про «Аквітанію».

Одного жовтневого вечора Рорк і Домінік пройшлися завершеним храмом. За тиждень його мали представити громадськості, наступного дня після повернення Стоддарда. Ніхто не бачив споруди, крім тих, хто її будував.

Стояв чистий, тихий вечір. На будівельному майданчику було порожньо й тихо. Червоне світло вечірньої зорі на вапнякових стінах нагадувало перше сонячне проміння. Вони подивилися на храм, потім зайшли досередини і мовчки зупинилися перед мармуровою статуєю. У замкненому навколо них просторі тіні здавалися вирізьбленими тією ж рукою, яка вирізьбила стіни. Згасаючи, світло плинуло у контрольованому ритмі, неначе слова, і змушувало звучати мінливі грані стін.

— Рорк…

— Слухаю, моя найдорожча.

— Ні… нічого…

Тримаючись за руки, вони разом повернулися до машини.

12

Відкриття храму Стоддарда припало на перше листопада.