Одного вечора він знайшов дві години для Кетрін. Він тримав її в обіймах, і вона шепотіла блискучі плани їхнього майбутнього; він дивився на неї задоволено, але не чув її слів; він думав про те, якою була б їхня спільна фотографія і в скількох газетах її надрукували б.

Якось він побачився з Домінік. Вона виїжджала на літо з міста. Домінік його розчарувала. Вона привітала його досить поштиво, але дивилася так, як завжди, начебто нічого не сталося. З усіх авторів архітектурних колонок лише вона не згадала ні про конкурс «Космо-Слотника», ні про його переможця.

— Я їду до Коннектикуту, — сказала вона йому. — Житиму влітку в батьківському маєтку. Він надав його мені у повне користування. Ні, Пітере, ти не можеш приїхати мене відвідати. Жодного разу. Я їду туди, щоб нікого не бачити.

Він був розчарованим, але це не затьмарило тріумфу цих днів. Він більше не боявся Домінік, натомість відчував упевненість, що може змусити її змінити ставлення до нього, і що він таки побачить ті зміни, коли вона повернеться восени.

Але було дещо, що псувало йому тріумф; не часто і не виразно. Йому ніколи не набридало слухати, як говорять про нього; та йому не надто подобалося чути про будівлю. А коли він мусив це вислуховувати, то не заперечував проти коментарів про «майстерне поєднання сучасності та традицій» у фасаді; та коли йшлося про планування — а про планування говорили дуже багато, — коли він чув про «блискучі здібності та простоту… чітку і виважену функціональність… винахідливу економію простору», коли чув це і думав про… Він не думав про це. У його мозку не було слів. Він не впускав їх туди. Було саме лише важке, темне почуття — й ім'я.

Протягом двох тижнів після нагородження він виштовхував цю думку з голови, як щось не варте його уваги, таке, що потрібно поховати так, як він поховав своє сумнівне, принизливе минуле. Протягом зими він зберігав ескізи будівлі, покреслені олівцем, що тримала інша рука; у вечір нагородження він їх спалив; це було перше, що він зробив.

Але думки його не покидали. Раптом він зрозумів, що це не просто примарна загроза, а й практична небезпека; і він втратив страх. Він міг упоратися з реальною загрозою, міг доволі просто позбутися її. Кітінґ полегшено всміхнувся, зателефонував до Роркового бюро і домовився з ним про зустріч.

Він вирушив на цю зустріч упевнено. Уперше в житті він не відчував дивної ніяковості у Рорковій присутності, що він її не міг ані пояснити, ані позбутися. Зараз він почувався в безпеці. Він покінчив із Говардом Рорком.

Рорк сидів за столом у своєму кабінеті й чекав. Якось уранці задзеленчав телефон, але це був усього лише Пітер Кітінґ, який хотів зустрітися. Зараз він забув, що Пітер Кітінґ має прийти. Він чекав на дзвінок. Протягом кількох останніх тижнів він став залежний від телефона. Будь-якої миті він міг почути новини про свої ескізи для банку компанії «Метрополітен».

Рорк давно мав борг за бюро. Те ж було і з кімнатою, де він мешкав; він попросив власника почекати, і власник чекав; насправді, навіть якби він перестав чекати, це не мало би значення. А от для бюро це було важливо. Він сказав представникові орендаря, що доведеться зачекати; він не просив відтермінувати, а тихо і навпростець сказав, що затримає оплату — тільки так він і вмів. Але саме усвідомлення того, що він просить про послугу в орендаря, від якого залежний, сприймав як прохання про милостиню. Це були тортури. «Добре, — думав він, — це тортури. І що з цього?»

Він два місяці не сплачував рахунків за телефон й отримав останнє попередження. За кілька днів телефон відімкнуть. Він мусив чекати. Так багато всього могло відбутися за цих кілька днів.

Відповідь від правління банку, що давно йому обіцяв Вейдлер, відкладалася з дня на день. Рада правління не могла дійти згоди; були противники і були затяті захисники; наради тривали; Вейдлер красномовно відмовчувався. Але Рорк багато про що здогадувався; настали дні тиші, тиші в бюро, тиші в усьому місті, тиші в ньому. Він чекав.

Він сидів, привалившись до столу, опершись обличчям на руку. Пальці лежали на підставці для телефона. Він невиразно подумав, що не повинен отак сидіти; але сьогодні почувався дуже втомленим. Розумів, що має забрати руку з телефона, але не поворушився. Гаразд, так, він залежав від телефона, він міг розбити його вщент, але все одно залежав би від нього — кожним своїм подихом і кожною часточкою. Його пальці непорушно відпочивали на підставці. Це, а ще листи; він дурив себе щодо листів; дурив і насилу стримувався, щоб не підскакувати, коли вряди-годи котрийсь лист падав крізь щілину у дверях, примушував себе не бігти до нього, а витримати паузу: певний час подивитися на білий конверт на підлозі, потім повільно до нього підійти і підняти. Щілина у дверях і телефон — у цьому світі для нього більше нічого не залишалося.

Він підвів голову, подумавши про це, і поглянув на низ дверей. Нічого. Було пізнє пообіддя, можливо, час останньої пошти давно минув. Підняв руку, щоб глянути на годинник, але його не було; годинник він заклав. Обернувся до вікна; на віддаленій башті висів дзиґар, і він міг його розгледіти. О пів на п'яту — сьогодні пошти вже не буде.

Він побачив, як його рука піднесла слухавку. Пальці накручували номер.

— Ні, ще ні, — сказав у слухавку Вейдлерів голос. — Ці збори мали відбутися вчора, але їх перенесли… Я вчепився в них, як бульдог… Можу вам пообіцяти, що завтра ми отримаємо чітку відповідь. Я майже можу вам це пообіцяти. Якщо не завтра, тоді доведеться перечекати вихідні. Але в понеділок обіцяю напевно… Ви на диво терплячий до нас, містере Рорк. Ми цінуємо це.

Рорк кинув слухавку. Він заплющив очі. Думав, що може дозволити собі перепочити, просто перепочити кілька хвилин, перш ніж почати думати, якого числа надійшло попередження про відімкнення телефону і як йому дожити до понеділка.

— Привіт, Говарде, — сказав Пітер Кітінґ.

Він розплющив очі. Кітінґ зайшов і, всміхаючись, став перед ним. Розхристаний, у світло-брунатному весняному пальті з блакитною волошкою у петлиці, кінці паска звисали по боках, наче ручки сумки. Він стояв, розставивши ноги, руки в боки, зсунувши капелюха на потилицю. Його чорні кучері так яскраво і свіжо виблискували над блідим чолом, що, здавалося, на них, як на волошці, зараз проступлять сяйливі краплі весняної роси.

— Привіт, Пітере, — сказав Рорк.

Кітінґ зручно вмостився, зняв капелюха, жбурнув його на середину столу і ляснув долонями по колінах.

— Ну, Говарде, щось відбувається, так?

— Вітаю.

— Дякую. Говарде, що сталось? У тебе жахливий вигляд. Звісно, не через надмір роботи, наскільки я знаю?

Це був тон, якого він збирався уникати. Він планував, що розмова точитиметься гладенько і по-дружньому. «Гаразд, — вирішив Кітінґ, — згодом так і буде». Але насамперед він хотів показати, що не боїться Рорка, що ніколи більше не боятиметься його.

— Ні, не через надмір.

— Послухай, Говарде, чому ти не облишиш усе це?

Він зовсім не збирався це говорити. Його рот так і залишився ледь роззявленим від подиву.

— Облишити що?

— Цю позу. Ох, свою ідею, якщо так хочеш. Чому ти не опустишся на землю? Чому не почнеш працювати, як інші? Чому не перестанеш бути чортовим дурнем? — він відчув, наче котиться з гори без гальм. Він не міг зупинитися.

— Пітере, у чому річ?

— Як ти сподіваєшся вижити у цьому світі? Ти повинен жити серед людей, сам знаєш. Є лише два шляхи. Ти можеш приєднатися до них або боротися з ними. Але ти не робиш ані того, ані того.

— Так, ані того, ані того.

— І люди тебе не хочуть. Вони не хочуть тебе! Хіба ти не боїшся?

— Ні.

— Ти вже рік не працюєш. І не будеш. Хто й коли дасть тобі роботу? Можливо, у тебе залишилося кілька сотень — а потім гаплик.

— Пітере, це не так. У мене залишилося 14 доларів і 57 центів.

— Ось! А поглянь на мене! Мені байдуже, що казати так про себе — неґречно, не в тому річ. Я не хвалюся. Байдуже, хто це каже. Але поглянь на мене! Пам'ятаєш, як ми починали? І поглянь на нас зараз. А потім подумай, що поставлено на карту. Просто облиш своє дурне переконання, начебто ти кращий за всіх — і йди працювати. За рік матимеш бюро, яке змусить тебе червоніти при самій згадці про цю конуру. Люди бігатимуть за тобою, ти матимеш клієнтів, друзів, матимеш армію креслярів, які виконуватимуть твої накази!.. Чорт! Говарде, не про мене йдеться — що я можу з цього мати? — але цього разу я не намагаюся здобути вигоду для себе, насправді я знаю, що ти — небезпечний конкурент. Але я все одно повинен тобі це сказати. Тільки подумай, Говарде. Подумай про це! Ти станеш багатим, ти станеш відомим, тебе поважатимуть, на тебе молитимуться, тобою захоплюватимуться — ти станеш одним із нас!.. Ну?.. Скажи щось! Чому ти нічого не кажеш?