— Нічого важливого, люба, просто хотів дізнатися, чи ти будеш увечері вдома. Я думав, чи не заскочити після вечері.

— Звісно, Пітере, я буду вдома.

— Чудово. Може, о пів на дев'яту?

— Так… О Пітере, ти чув про дядька Еллсворта?

— Так, чорт забирай, я чув про твого дядька Еллсворта… Вибач, Кеті… Вибач мені, люба. Я не хотів бути брутальним, але я увесь день чую про твого дядька. Я знаю, це чудово і все таке, але, послухай, ми не говоритимемо про нього сьогодні ввечері.

— Ні, звісно, що ні. Я розумію. Чекатиму на тебе.

— Бувай, Кеті.

Він чув останні новини про Еллсворта Тухі. Але не хотів думати про них, бо вони повертали його до набридливої теми страйку. Півроку тому, на хвилі успіху «Проповіді в камені», Еллсворт Тухі погодився писати «Один маленький голос», щоденну колонку для Вайнендових газет. Колонка з'явилася у «Знамені», в рубриці мистецтвознавства, але розрослася у неформальну трибуну, з якої Еллсворт Тухі виносив вироки мистецтву, літературі, нью-йоркським ресторанам, міжнародним кризам і соціології — насамперед соціології. Колонка мала шалений успіх. Але страйк будівельників поставив Еллсворта Тухі у скрутне становище. Він не приховував своїх симпатій до страйкарів, але нічого не казав про це у своїй колонці, тому що у Вайнендових газетах жодна людина не могла висловлюватися, як їй заманеться — окрім самого Ґейла Вайненда. Та цього вечора мало відбутися масове зібрання прихильників страйку. Чимало відомих людей зголосилися виступити, і Еллсворт Тухі теж. Принаймні його ім'я було анонсоване.

Подія спричинила чимало припущень і суперечок про те, чи Тухі наважиться туди прийти. Кітінґ почув, як один кресляр бурхливо наполягав:

— Він пожертвує собою. Він із таких. Він єдина чесна людина в пресі.

— Він не зробить цього, — казав інший. — Ти хоч розумієш, що означає кинути виклик Вайнендові? Якщо Вайненд вирішить когось знищити, він це зробить, це ясно як білий день. Ніхто не знає, коли він це зробить або як він це зробить, але він це зробить, і ніхто нічого не доведе — якщо Вайненд має на когось зуб — то, вважай, уже пропаща людина.

Кітінґа ця суперечка не цікавила, а вся справа його дратувала.

Цього вечора він вечеряв у похмурій мовчанці, та коли місіс Кітінґ вимовила: «О, до речі…», намагаючись поговорити на добре знану йому тему, він визвірився:

— Ти не говоритимеш про Кетрін. Замовкни.

Місіс Кітінґ більше нічого не мовила і зосередилася на тому, щоб накласти йому в тарілку якнайбільше їжі.

Він узяв таксі до Ґрінвіч-Віллідж. Вилетів угору сходами. Рвучко подзвонив у двері. Чекав. Ніхто не відчиняв. Він стояв, притулившись до стіни, і довго дзвонив. Кетрін не могла нікуди піти, знаючи, що він прийде; вона просто не могла цього зробити. Не тямлячись із подиву, він спустився донизу сходами, вийшов на вулицю і подивився на вікна її помешкання. Вони не світилися.

Він стояв, дивлячись на вікна як на найбільших зрадників. Потім з'явилося хворобливе відчуття самотності, наче він був безхатченком у великому місті; на якусь мить він забув свою адресу, наче її не існувало. Згодом згадав про зібрання, велелюдне зібрання, на якому її дядько мав сьогодні публічно принести себе в жертву. Ось де вона, подумав він, чортова маленька дурепа! Він сказав уголос:

— До біса її!.. — І швидко покрокував у напрямку будівлі, де мало відбуватися зібрання.

Над квадратною проймою входу до зали мерехтіла самотня жарівка — маленька, біло-синя лампочка зловісно сяяла, занадто холодна і занадто яскрава. Її світло блимало у вуличній темряві, осяваючи тонку дощову цівку, що дзюркотіла з карниза над входом, нагадуючи блискучу голку скла, таку тонку і гладеньку, що Кітінґу пригадалися шалені історії про людей, проштрикнутих на смерть бурульками. Декілька цікавих нероб збайдужіло стовбичили під дощем біля входу, стояли кілька полісменів. Двері були прочинені. Тьмяно освітлений вестибюль був напханий людьми, які не змогли протиснутися до переповненої зали. Вони слухали гучномовець, встановлений там заради такої оказії. Біля дверей троє тьмяних тіней роздавали перехожим листівки. Одна з тіней виявилася сухотним, неголеним юнаком із довгою голою шиєю; друга — доглянутим молодиком у дорогому пальті з хутряним коміром; третьою була Кетрін Гейлсі.

Вона стояла під дощем, сутулячись, розслабивши від утоми живіт, із блискучим носом і сяйливими збудженими очима. Кітінґ зупинився, вирячившись на неї.

Вона автоматично простягнула руку з памфлетом, потім підвела очі й побачила його. Усміхнулася без жодного подиву і радісно вимовила:

— О Пітере! Як мило, що ти сюди прийшов!

— Кеті… — він затнувся. — Кеті, якого чорта…

— Але я мушу, Пітере, — в її голосі не було ані натяку на провину. — Ти не розумієш, але я…

— Сховайся від дощу. Зайди всередину.

— Але я не можу! Я повинна…

— Хоча б сховайся від дощу, дурненька!

Він грубо заштовхнув її крізь двері, у куток вестибюля.

— Пітере, любий, ти ж не сердишся, правда? Знаєш, так сталося: я не думала, що дядько дозволить мені прийти сюди сьогодні ввечері, але останньої миті він сказав, що я можу піти, якщо хочу, і що можу допомогти роздавати листівки. Я знала, що ти не зрозумієш, і залишила тобі записку на столі вітальні, пояснюючи, і…

— Ти залишила мені записку? Всередині?

— Так… О… О Боже, я про це не подумала, звісно, ти ж не міг зайти досередини, яка ж я дурепа, але я так поспішала! Ні, ти не сердитимешся, добре? Хіба ж не розумієш, що це для нього означає? Хіба не знаєш, чим він жертвує, приходячи сюди? А я знаю, що він прийде. Я так і сказала їм, цим людям, які не вірили, що він прийде, бо ж йому буде кінець — і таки справді може бути, але він цим не переймається. Ось він який! Я налякана і страшенно щаслива з його вчинку — це змушує мене повірити у людство. Але я боюся, бо ж, знаєш, Вайненд…

— Помовч! Я все це знаю. Мені це остогиділо. Я не хочу чути ані про твого дядька, ані про Вайненда, ані про цей клятий страйк. Ходімо звідси!

— О ні, Пітере! Ми не можемо! Я хочу послухати його і…

— Заткніться, ви там! — прошипів до них хтось із натовпу.

— Ми усе пропустимо, — прошепотіла вона. — Остін Геллер виступає. Ти не хочеш послухати Остіна Геллера?

Кітінґ зиркнув на гучномовець із певною повагою, яку відчував до всіх відомих імен. Він не читав багатьох праць Остіна Геллера, але знав, що Геллер був «зірковим» оглядачем «Хроніки», блискучої незалежної газети, заклятого ворога Вайнендових видань; що Геллер належить до давнього шляхетного роду і закінчив Оксфорд; що він розпочинав як літературний критик і став тихим демоном, одержимим руйнацією всіх форм власності, приватної чи державної, на небі та на землі; що його кляли священики, банкіри, членкині жіночих клубів і профспілкові лідери; що в нього кращі манери, ніж у суспільної еліти, яку він зазвичай висміював, і міцніша статура, ніж у робітників, яких він зазвичай захищав; що він міг розмірковувати про останню виставу на Бродвеї, середньовічну поезію чи міжнародні фінанси; що він ніколи не жертвував на благодійність, але витрачав більше, ніж міг собі дозволити, захищаючи політичних в'язнів у будь-якому куточку світу.

Із гучномовця лунав його сухий, виважений голос із легкою ноткою британського акценту.

«…І ми повинні взяти до уваги, — беземоційно говорив Остін Геллер, — що оскільки — на жаль — змушені існувати разом, найважливіше пам'ятати, що єдиний для нас шлях до законності — це мати якнайменше законів. Я не бачу жодних етичних стандартів, згідно з якими можна виміряти концепцію держави, якщо не згадувати про час, думку, гроші, зусилля і послух, що їх суспільство витискає з усіх своїх членів. Цінність і цивілізованість суспільства перебувають у зворотній пропорції до цього примусу. Не існує обґрунтованого закону, згідно з яким людину можна примусити працювати на будь-яких умовах, окрім тих, які вона сама обрала. Не існує обґрунтованого закону, що забороняє людині самостійно обирати ці умови — так само як ніхто не може нав'язати працедавцю умови працівника. Свобода погоджуватися чи не погоджуватися — це підґрунтя нашого суспільства, а свобода страйкувати — це складова цієї свободи. Я згадую про це, щоб нагадати певному вельможному писаці з Пекельної кухні,[6] цьому вишуканому покидьку, який останнім часом надто галасує, кажучи нам, ніби цей страйк руйнує закон і порядок».