— А тобі завжди потрібна мета? Ти завжди мусиш бути таким достобіса серйозним? Не можеш нічого робити без причини, як решта людей? Ти такий серйозний, такий старий… Усе в тебе таке важливе, таке видатне, певним чином надзвичайне — кожна хвилина, навіть якщо ти байдикуєш. Можеш коли-небудь розслабитися і забути про власну неповторність?

— Ні.

— Ти не втомився від героїзму?

— А що в мені такого героїчного?

— Нічого. Усе. Не знаю. Не йдеться про те, що ти робиш. Ідеться про те, що відчувають люди навколо тебе.

— А що вони відчувають?

— Ненормальність. Напруженість. Коли я поруч із тобою — це завжди наче вибір. Між тобою та рештою світу. Мені не потрібен такий вибір. Я не хочу стати чужинцем. Я хочу належати світові. У ньому є багато простого і приємного. Не лише боротьба та самозречення. А з тобою — саме так.

— І від чого ж я відрікся?

— О, ти ніколи ні від чого не відречешся. Ти йтимеш по трупах заради того, що тобі потрібно. Але є дещо, від чого ти вже відмовився, сам цього не бажаючи.

— Це тому, що не можна бажати одного та іншого.

— Якого «одного та іншого»?

— Послухай, Пітере, я ніколи не казав тобі нічого такого про себе. Звідки ж ти це взяв? Я ніколи не просив тебе обирати між мною і чимось іншим. Що змушує тебе думати, що йдеться про вибір? Чому ти почуваєшся так некомфортно, відчуваючи це — якщо ти такий впевнений, що я помиляюся?

— Я… Я не знаю. — Він додав: — Я не знаю, про що ти кажеш, — і зненацька запитав: — Говарде, чому ти ненавидиш мене?

— Я тебе не ненавиджу.

— У цьому й річ! Чому ти принаймні не ненавидиш мене?

— А чому я повинен тебе ненавидіти?

— Щоб дати мені щось. Я знаю, ти не можеш любити мене. Ти не можеш любити нікого. Тому було б добріше із твого боку визнати існування людей, ненавидячи їх.

— Я не добрий, Пітере. — І оскільки Кітінґ не мав що сказати, Рорк додав: — Іди собі. Ти отримав те, що хотів. Завершімо на цьому. Побачимося в понеділок.

Рорк стояв біля кульмана у креслярні «Франкона і Геєра» з олівцем у руці, пасмо вогнисто-рудого волосся впало йому на чоло, обов'язковий перлисто-сірий халат здавався на ньому тюремною робою.

Він призвичаївся до своєї нової роботи. Лінії, що він їх креслив, повинні були стати чіткими лініями сталевих балок, і він намагався не думати, що ці балки нестимуть. Іноді це було важко. Між ним і проектом будівлі, над яким він працював, стояв проект тієї будівлі, якою вона повинна бути. Він бачив, що може зробити з цього, як змінити лінії, накреслені ним, куди спрямувати їх, щоб досягти величі. Але він повинен був притлумити це знання. Убити бачення. Він мусив скоритися і креслити так, як його проінструктовано. Це ранило його так сильно, що він у холодній люті стенав плечима і подумки казав собі: «Важко? Добре, вчися!».

Але залишався біль — і безсиле здивування. Його видиво було значно реальніше за реальність паперу, бюро та замовлення. Він не міг второпати, чому інші його не бачать і чому вони такі байдужі. Він дивився на ватман перед собою. Дивувався, чому бездарність повинна існувати й залишати за собою останнє слово. Він ніколи не розумів цього. І реальність, що це дозволяла, ніколи не могла стати для нього цілком реальною.

Але він знав, що це не триватиме довго — він повинен лише зачекати. Це було його єдине завдання — чекати, і почуття не мали значення. Це просто потрібно було зробити — він мусив зачекати.

— Містере Рорк, ви приготували креслення сталевого каркасу готичного ліхтаря для будівлі американської радіокорпорації?

У креслярні він не мав друзів. Він був наче предмет меблів, потрібний, але безособовий і мовчазний. Лише керівник технічного відділу, до якого приписали новачка, сказав Кітінґу після двох тижнів праці Рорка:

— А ви більше тямите, Кітінґ, аніж я вважав. Дякую.

— За що? — запитав Кітінґ.

— Упевнений, що це вийшло випадково, — відповів керівник.

Інколи Кітінґ зупинявся біля Роркового столу і лагідно запитував:

— Говарде, може, зазирнеш до мого кабінету після роботи? Так, нічого особливого…

Коли Рорк приходив, Кітінґ починав здаля:

— То як тобі тут, Говарде? Якщо чогось хочеш, лише скажи і я…

Рорк переривав його:

— Що цього разу?

Кітінґ діставав із шухляди ескізи і казав:

— Я знаю, що тут усе правильно, так як є, але що ти загалом про це думаєш?

Рорк дивився на ескізи, і, хоча єдиним його бажанням було пожбурити їх Кітінґові в обличчя та піти, його зупиняла одна думка: думка про те, що це — будівля, і він повинен її врятувати. Так само, як інші не можуть покинути напризволяще людину, яка тоне.

Потім він працював годинами, інколи ночами, а Кітінґ сидів і дивився. Рорк забував про його присутність. Він бачив лише будинок і свій шанс надати йому форми. Він знав, що цю форму змінять, роздеруть, спотворять. Одначе певна впорядкованість і сенс у проекті залишаться. Це буде краща споруда, ніж якби він відмовився її підправити.

Іноді, побачивши ескіз простішої, чіткішої, чеснішої за решту будівлі, Рорк казав:

— Непогано, Пітере. Ти вдосконалюєшся.

І Кітінґ відчував дивний маленький поштовх усередині, щось тихе, інтимне і коштовне, чого ніколи не виникало після компліментів Франкона, клієнтів тощо. Потім він забував про це і відверто насолоджувався, коли заможна пані мурмотіла: «Ви, містере Кітінґ, — майбутнє світило американської архітектури», хоча й ніколи не бачила його будівель.

Він навчився компенсувати свою залежність від Рорка. Зранку входив до креслярні, жбурляв по-дитячому легке завдання Роркові на стіл і казав: «Говарде, зроби це для мене, добре? І зроби швидко». Посередині дня він присилав до Рорка хлопця, який голосно казав: «Містер Кітінґ хоче бачити вас у своєму кабінеті негайно». Або ж сам виходив із кабінету, крокував до робочого місця Рорка і казав, звертаючись наче до усіх одразу: «Де, до біса, ці сантехнічні специфікації по Дванадцятій вулиці? О Говарде, пошукай їх у течках, викопай їх для мене, гаразд?».

Спочатку він боявся Роркової реакції. Коли ж реакції не побачив, а лише мовчазний послух, перестав стримуватися. Він відчував фізичне задоволення, наказуючи Рорку, але також — і люте обурення його пасивною поступливістю. Він продовжував, знаючи, що може це робити, поки Рорк не виявляє жодних ознак гніву, і водночас відчайдушно бажаючи спричинити вибух. Жодного вибуху не сталося.

Рорку подобалися ті дні, коли його відсилали інспектувати будівництво. Він пересувався сталевими перекриттями споруд природніше, ніж тротуаром. Робітники з цікавістю спостерігали, як він крокує вузькими планками риштувань або голими балками, що висять над прірвою — так невимушено, як найкращі з них.

Стояв березневий день і небо тьмяно позеленіло, натякаючи на прихід весни. У Центральному парку, на сто п'ятдесят метрів нижче, земля запозичила барви неба, додавши до своєї коричневості весняні відтінки, а озера нагадували уламки скла, розсипані під павутинням оголених гілок. Рорк ішов каркасом того, що мало стати гігантським апарт-готелем, і зупинився перед захопленим працею електриком.

Чоловік завзято трудився, обкручуючи електричний кабель навколо балки. Це завдання вимагало годин напруги і терпіння, хоча доводилося працювати у тісноті, що суперечила всім розрахункам. Рорк постояв, тримаючи руки в кишенях і спостерігаючи за повільною важкою роботою.

Чолов'яга підвів голову і рвучко повернувся до Рорка. У нього була велика голова і таке потворне обличчя, що воно навіть приваблювало; воно не було ані старе, ані опухле, але його вкривали глибокі зморшки, надто масивні щоки звисали наче в бульдога; натомість очі приголомшували — широко розплющені, круглі, кольору китайської блакитної порцеляни.

— Що таке? — сердито запитав електрик. — У чому річ, вилупку?

— Ти гайнуєш час, — сказав Рорк.

— Невже?

— Так.

— Хто б казав!

— Тобі знадобиться кілька годин, щоб обгорнути балку кабелем.