Це було підписано: «Ґейл Вайненд».

Спромігшись нарешті поглянути вгору, він побачив, що стоїть на яскраво освітленій вулиці, на тротуарі, розглядаючи восковий манекен жінки, вишукано розташований на атласній кушетці у вітрині крамниці; манекен був вбраний у пеньюар лососевого кольору та відкриті сандалі та притримував пальцем піднятої руки низку перлів.

Він не пам'ятав, коли викинув газету. Її вже не було в його руках. Він озирнувся. Неможливо було знайти газету, покинуту на вулиці, бо він не пам'ятав, якими саме вулицями йшов. Подумав: «Навіщо? Є й інші газети. У місті їх повно».

«Ти став неповторною частиною мого життя…»

«Говарде, я написав цю передовицю сорок років тому. Я написав її в шістнадцять років, тієї ночі, коли стояв на даху будинку».

Він рушив далі. Перед ним простягалася інша вулиця, несподіваний тунель нескінченної порожнечі з ланцюгом зелених світлофорів, що тягнулися до горизонту. Наче вервиця. «А тепер переходь від однієї зеленої намистини до іншої, — думав він. — Ні, це не ті слова. — Але слова лунали в такт із його кроками. — Mea culpa… mea culpa — mea maxima culpa».[14]

Він проминув вітрину зі старим зношеним взуттям, двері молитовного будинку із хрестом над ними, подертий портрет партійного кандидата на виборах два роки тому, овочевий магазин з ящиками зігнилої зелені на тротуарі. Вулиці звужувалися, стіни присувалися ближче. Він відчував запах річки, а нечисленні ліхтарі висвітлювали ватні клапті туману.

Він опинився в Пекельній кухні.

Фасади навколишніх будинків здавалися стінами прихованого подвір'я, що зненацька явилося перед очима: неприкритий занепад, безсоромно виставлений напоказ. Він почув лемент, що долинав із шинку на розі; він не знав, радіють там чи чубляться.

Він зупинився посеред вулиці. Повільно зазирав у пащу кожної темної ущелини, розглядав стіни в патьоках, вікна, дахи.

«Я так і не вибрався звідси. Я так і не вибрався. Я здався бакалійнику, морякам на поромі, власнику більярдної зали. Не ти тут керуєш. Не ти тут керуєш. Ти ніколи тут не керував, Ґейле Вайненд. Ти лише додав себе до переліку того, чим керують вони».

Потім він підвів погляд на величні хмарочоси. Він бачив лише їхні контури, позначені цятками світла, що здіймалися в темряві вгору, здавалося, без жодної підтримки — сяйливі вершини, не прив'язані ні до чого, крихітні, блискотливі квадратики вікон, що висіли в небі. Він знав, яким відомим хмарочосам вони належать, міг подумки відтворити в уяві їхні форми. Він думав: «Ви мої судді та свідки. Ви безперешкодно піднеслися над похиленими дахами. Ви милосердно прострелили небеса, здіймаючись до зірок, долаючи важкість, втому та неістотність. Людина, яка на кілька кілометрів віддалиться океаном, вже не бачитиме вас, але це не має значення, бо і ви, і місто існуватимете й надалі. Так само як протягом століть кілька постатей самотньо височіють над усіма, і ми можемо поглянути на них і сказати: людство існувало й до нас. Від вас не втекти; вулиці змінюються, але варто лише підвести очі, й ось ви стоїте, незмінні. Ви бачили, як я блукав сьогодні містом. Ви бачили кожен мій крок і всі мої роки. І я зрадив вас. Бо народився, щоб стати одним із вас».

Він рушив далі. Було вже пізно. Кола світла нерухомо лежали під ліхтарями спорожнілих вулиць. Деколи гуділи клаксони таксі, наче дзвінок у двері порожньої квартири. Він бачив викинуті газети: на бруківці, на паркових лавках, у сміттєвих урнах на перехрестях вулиць. Сьогодні в місті прочитали багато примірників «Знамена». Він подумав: «Наклад зростатиме, Алво».

Зупинився, побачивши в ринві на узбіччі тротуару газету, що лежала титульною сторінкою догори. Це було «Знамено». Він побачив обличчя Рорка, а на ньому сірий відбиток гумової підошви.

Він повільно опустився, став навколішки і підняв газету. Розгладив титульну сторінку, поклав газету до кишені й рушив далі.

«Невідомі гумові підошви блукають містом, на невідомих ногах, що я відпустив їх на волю у березні.

Я відпустив їх усіх. Кожного з тих, хто мене знищив. На цій землі живе чудовисько, прокляте власною безпорадністю. Я зняв із нього прокляття і звільнив його. Бо вони б залишилися безпорадні. Самі вони нічого не можуть створити. Я дав їм зброю. Я віддав їм свою міць, свою енергію, свою життєву силу. Я створив гучний голос і дозволив їм диктувати слова. Жінка, яка жбурнула мені в обличчя бурякову гичку, мала право на це. Я дав їй це право.

Будь-що можна зрадити, будь-кому можна пробачити. Але не тим, кому забракло відваги на власну велич. Можна пробачити Алві Скаррету. Йому не було що зраджувати. Можна пробачити Мітчеллу Лейтону. Але не мені. Бо я не народився для вторинного життя».

17

Стояв літній день, безхмарний і прохолодний, немов сонце накрила невидима водяна плівка і теплова енергія перетворилася на чіткі лінії й додаткове сяйво на контурах міських будинків. На вулицях, наче клапті сірої піни, лежали розкидані численні примірники «Знамена». Місто, сміючись, читало Вайнендову заяву про зречення від його поглядів.

— Нарешті, — сказав Ґас Вебб, голова комітету «Ми не читаємо Вайненда».

— Спритно, — зауважив Айк.

— Я хотіла би бодай мигцем, упівока побачити сьогодні обличчя великого містера Ґейла Вайненда, — промовила Саллі Брент.

— Саме вчасно, — сказав Гомер Слоттерн.

— Хіба не чудово? Вайненд здався, — процідила жінка зі щільно стиснутими губами; вона мало що знала про Вайненда і геть нічого не знала про суть справи, але їй подобалося чути про те, як люди здаються. В кухні, після вечері, огрядна жінка зішкребла залишки їжі з тарілок на газету; вона ніколи не читала першої шпальти, лише любовну історію з продовженням на другій; вона загорнула в «Знамено» лушпиння цибулі й обсмоктані баранячі реберця.

— Це колосально, — сказав Ланселот Клоукі, — але я насправді образився на профспілку, Еллсворте. Як вони могли ось так поставити на тобі хрест?

— Лансе, не будь тюхтієм, — відказав Еллсворт Тухі.

— Тобто?

— Це я звелів їм пристати на цю умову.

— Ти?

— Саме так.

— Але ж, Господи! «Один маленький голос»…

— Ви ж зможете прожити без «Одного маленького голосу» зо два місяці? Сьогодні я склав судовий позов про порушення трудової угоди і поновлення на роботі в «Знамені». Є чимало способів, щоб обдерти шкіру з кота, Лансе. Але власне спосіб не має значення, щойно ви зламали тварюці хребет.

Того вечора Рорк подзвонив у двері Вайнендового пентхауса. Двері відчинив дворецький і сказав: «Містер Вайненд не може з вами зустрітися, містере Рорк». Із тротуару на протилежному боці вулиці Рорк побачив понад дахами освітлене вікно Вайнендового кабінету.

Зранку Рорк прийшов до редакції «Знамена». Секретарка Вайненда сказала йому:

— Містер Вайненд не може прийняти вас, містере Рорк. — І додала дуже ввічливо й стримано: — Містер Вайненд попросив мене переказати, що більше не хоче вас бачити.

Рорк написав йому довгого листа: «Ґейле, я розумію. Я сподівався, що ти цього уникнеш, але оскільки це сталося, почни знову з цього ж місця. Я знаю, що ти із собою робиш. Ти робиш це не заради мого порятунку, це не для мене, але якщо це допоможе, я знову повторю те, що вже тобі казав. Для мене нічого не змінилося. Ти такий, як і раніше.

Я не кажу, що пробачаю тобі, бо між нами такі слова неможливі. Та якщо ти не можеш пробачити собі, то чи дозволиш мені зробити це? Дозволиш мені сказати, що це не має значення, що це не остаточний вирок тобі? Дай мені право дозволити тобі забути про це. Живи й далі з моєю вірою, аж поки оговтаєшся. Я знаю, що одна людина не може зробити це для іншої, але якщо я залишився для тебе тим, ким був, ти на це погодишся. Назви це переливанням крові. Тобі це потрібно. Прийми це. Це важче, ніж боротися із цим страйком. Зроби це заради мене, якщо тобі це допоможе. Але зроби. Повернися. Буде й інша нагода. Не думай, що втратив те, чого не можна ні втратити, ні здобути. Не дозволяй цьому зникнути!».