Джессіка Пратт говорила задумливо. Її ніжне обличчя починало старіти; її прив'яла шкіра, незнайома з косметикою, справляла дивне враження — здавалося, що палець, що торкнеться до неї, вкриється білим пилом.

Джессіка Пратт належала до старовинного американського роду, в неї не було грошей, але була велика пристрасть: любов до молодшої сестри Рене. Вони осиротіли в ранньому віці, й вона присвятила своє життя вихованню сестри. Вона пожертвувала всім: ніколи не виходила заміж, багато років боролася, інтригувала, ошукувала — і домоглася для Рене вдалого шлюбу: з Гомером Слоттерном.

Рене Слоттерн сиділа скрутившись на пуфику і жувала арахіс. Час від часу вона простягала руку до кришталевої вази на столику і брала чергову порцію. Вона заощаджувала фізичні зусилля. Світлі очі на її блідому обличчі спокійно поглядали навколо.

— Це занадто, Джесс, — мовив Гомер Слоттерн. — Не можна вимагати, щоб усі були святими.

— Я нічого не вимагаю, — боязко відповіла Джессіка. — Я вже давно перестала щось вимагати. Що нам справді потрібно, то це освіта. Думаю, містер Тухі це розуміє. Спонукаючи кожного здобути якісну освіту, ми отримаємо кращий світ. Якщо ми примусимо людей творити добро, вони зможуть стати щасливими.

— Це абсолютно марна суперечка, — втрутилася Єва Лейтон. — Нині жодна інтелігентна людина не вірить у свободу. Це старомодно. Майбутнє належить соціальному плануванню. Примус — це закон природи. Отак. Це очевидно.

Єва Лейтон була красунею. Вона стояла у сяйві люстри: гладке чорне волосся обрамлювало обличчя, блідо-зелений атлас сукні нагадував воду, що ніби стікала її тілом, збираючись ось-ось оголити ніжну, засмаглу шкіру. Єва мала особливий дар обирати тканини і парфуми, сучасні, наче алюмінієві стільниці. Вона була Венерою, яка виходила з люка підводного човна.

Єва Лейтон вірила, що її життєвою місією був авангард — байдуже в чому це виражалось би. Вона воліла безоглядно стрибати і приземлятися попереду всіх. Її філософія вкладалася в одну фразу: «Це мені зійде з рук». У розмови вона часто вставляла улюблене: «Я? Я — це післязавтрашній день». Вона була вправною вершницею, автогонщицею, відчайдушною пілоткою і чемпіонкою з плавання. Якщо вона довідувалася, що основною темою дня є сфера ідей, вона робила наступний стрибок, наче перескакуючи через канаву на своєму шляху, і приземлялася далеко попереду інших. А після посадки здивовано виявляла, що є люди, які сумніваються в її спритності. Ніхто не ставив під сумнів її попередніх досягнень. Єву страшенно дратували люди, які не погоджувалися з її політичними поглядами. Для неї це був особистий виклик. Вона завжди мала рацію, тому що вона — людина післязавтрашнього дня.

Чоловік Єви, Мітчелл Лейтон, ненавидів її.

— Це аж ніяк не марна суперечка, — гарикнув він. — Не кожен такий ерудований, як ти, моя люба. Ми повинні допомагати іншим. Це моральний обов'язок ідейних лідерів. Я хочу сказати, що ми не можемо послуговуватися словом «примус», наче городнім опудалом. Коли щось робиться заради блага, це не примус. Я хочу сказати, що це робиться в ім'я любові. Але не знаю, як змусити країну це зрозуміти. Американці такі обмежені.

Він не міг пробачити своїй країні, що, давши йому чверть мільярда доларів, вона потім відмовилася відповідно його вшанувати. Люди не сприймали його поглядів на мистецтво, літературу, історію, біологію, соціологію і метафізику так охоче, як брали від нього чеки. Він нарікав, що його ототожнюють із його грішми; він ненавидів людей, бо вони не визнавали його особистості.

— Можна багато сказати про примус, — зазначив Гомер Слоттерн. — За умови, що він запланований демократично. Насамперед суспільне благо, подобається це нам чи ні.

Перекладена людською мовою позиція Гомера Слоттерна складалася з двох суперечливих тверджень, але це його не бентежило, оскільки в його мозку вони залишалися неперекладені. По-перше, він вважав абстрактні теорії нісенітницями, але якщо на них є попит, чому б не надати їх покупцям і добряче заробити. По-друге, його гнітило, що він занедбав те, що люди називали духовним життям, кваплячись заробляти гроші; можливо, такі люди як Тухі мають рацію. А що, як у нього заберуть його крамниці? Можливо, йому було б легше жити, ставши адміністратором державного магазину? Хіба зарплатня адміністратора не забезпечить йому престиж і комфорт, що ними він насолоджувався зараз, але без відповідальності власника?

— А правда, що жінки в суспільстві майбутнього зможуть спати з чоловіками, з якими їм заманеться? — запитала Рене Слоттерн. Вона почала запитальною інтонацією, що наприкінці речення перейшла в стверджувальну. Її це зовсім не цікавило. Вона просто сумнівалася, чи справді виникають якісь відчуття, коли здобуваєш бажану людину, і як цього можна хотіти взагалі.

— Безглуздо говорити про особистий вибір, — сказала Єва Лейтон. — Це старомодно. Немає такого поняття як особистість. Є лише команда. І це очевидно.

Еллсворт Тухі посміхнувся і промовчав.

— Ми повинні зробити щось із масами, — мовив Мітчелл Лейтон. — Ними слід керувати. Вони не розуміють, що для них є благо. Я хочу сказати, що не можу зрозуміти, чому культурні люди з високим суспільним становищем, такі як ми, розуміють великий ідеал колективізму й готові пожертвувати заради нього особистим добробутом, натомість робітники, які лише здобудуть від цього переваги, такі баранувато байдужі. Не можу зрозуміти, чому робітники нашої країни так мало цікавляться колективізмом.

— Не можеш зрозуміти? — запитав Еллсворт Тухі. Його окуляри виблискували.

— Мені ця тема набридла, — роздратовано рявкнула Єва Лейтон, вона міряла кроками кімнату, сяючи оголеними плечима.

Розмова перекинулася на мистецтво й визнаних лідерів у кожній його царині.

— Лойс Кук вважає, що слова потрібно звільнити від гніту інтелекту. Вона каже, що мертва хватка інтелекту для слів — це наче гноблення мас капіталістами. Словам слід укладати колективний договір із розумом. Ось як вона сказала. Вона така кумедна і так бадьорить.

— Оцей — як його звати, Айк? — каже, що театр — це інструмент любові. Неправильно, сказав він, що вистава розігрується на сцені — сцена в серцях глядачів.

— Жуль Фауґлер написав у недільному «Знамені», що в суспільстві майбутнього зникне потреба в театрі. Він каже, що повсякденне життя звичайної людини — такий же мистецький твір, як найкращі трагедії Шекспіра. У майбутньому не буде потреби в драматургах. Критик просто спостерігатиме життя мас і оцінюватиме його мистецьку вартість для громадськості. Ось що сказав Жуль Фауґлер. Не знаю, чи погоджуватися з ним, але у його поглядах є щось цікаве та свіже.

— Ланселот Клоукі стверджує, що Британська імперія приречена. Він сказав, що не буде ніякої війни, бо робітники всього світу цього не дозволять. Війни починають банкіри й виробники зброї, а їх вибили із сідла. Ланселот Клоукі каже, що Всесвіт є загадкою і що його мати — для нього найкращий друг. Він казав, що прем'єр-міністр Болгарії снідає оселедцем.

— Ґордон Прескотт вважає, що чотири стіни і стеля — це все, що потрібно в архітектурі. Підлога — не обов'язкова. Все інше — капіталістичні витребеньки. Він каже, що необхідно заборонити будувати, поки кожна людина на землі не матиме даху над головою… Ну, а як щодо патагонців? Наше завдання переконати їх захотіти мати дах. Прескотт називає це діалектичною міжпросторовою взаємозалежністю.

Еллсворт Тухі нічого не казав. Він стояв, усміхаючись величезній друкарській машинці. Кожне відоме ім'я, яке він чув, було ключем до його клавіатури, кожне контролювало певну сферу, кожне клацало, залишаючи свій відбиток, утворюючи зв'язні речення на величезному аркуші. Друкарська машинка, думав він, припускає існування руки, що стукає по клавішах.

Він здригнувся, почувши похмурий голос Мітчелла Лейтона:

— О так, це «Знамено», чорти б його забрали до пекла!

— Я знаю, — відповів Гомер Слоттерн.

— Попит падає, — сказав Мітчелл Лейтон. — Помітно падає. Хороша ж це для мене інвестиція! Єдиний випадок, коли Еллсворт помилився.