Вона сиділа сама у вітальні, з вимкненим світлом і відчиненими дверима; сиділа випростано й мовчки, не зводячи очей із вузької смуги світла під дверима кабінету. Вона думала: «Ось моє завдання — самій, у темряві, прислуховуючись лише до власних думок, дивитися на ці двері так, як я дивилася на нього, і не нарікати… Рорк, якщо це покарання, яке ти обрав для мене, я погоджуюся на нього, не як на гру у твоїй присутності, а як на обов'язок, що його слід виконувати наодинці — ти знаєш, я легко стерплю насильство, але терпіння — нестерпне, ти обрав найважче покарання, та я мушу його стерпіти заради тебе… мій… мій найдорожчий».

Коли Рорк дивився на неї, в його очах не було заперечення минулого. Його погляд стверджував, що нічого не змінилося і немає жодної потреби це доводити. Вона наче чула його голос: «Із чого ти дивуєшся? Хіба ми колись розлучалися? Твоя вітальня, твій чоловік і місто за вікном, що ти його боїшся, хіба вони справжні, Домінік? Ти мене розумієш? Починаєш розуміти?» — «Так», — зненацька відповідала вона вголос, сподіваючись, що це слово впишеться в розмову, знаючи, що Рорк почує, що це відповідь йому.

Те, що він обрав для неї, не було покаранням. Це було випробування для них обох, останнє випробування. Вона зрозуміла його намір, коли з'ясувала, що її любов до нього доводить існування цієї кімнати, Вайненда, навіть його та її любов до Вайненда, до цієї немислимої ситуації, до її вимушеного мовчання — перешкоди, які доводять їй, що перешкод не існує.

Вони не бачилися віч-на-віч. Вона чекала.

Вона не поїхала на будівництво, а Вайнендові сказала:

— Я побачу вже добудований дім.

Вона ніколи не запитувала в нього про Рорка. Її руки завжди лежали на бильцях крісла, щоб стримати будь-який різкий рух, що міг дати полегшення; її руки стали барометром терпіння, коли Вайненд пізно ввечері повертався додому і розповідав, що провів вечір у Рорка, в квартирі, що вона ніколи її не бачила.

Лише єдиний раз вона зламалася і запитала:

— Що це, Ґейле? Одержимість?

— Можливо, — відповів він. — Дивно, що він тобі не подобається.

— Я цього не казала.

— Я це бачу. І я не дивуюся. Це по-твоєму. Ти не любиш його — саме тому, що він саме той тип чоловіка, який ти маєш любити… Не обурюйся через мою одержимість.

— Мене це не обурює.

— Домінік, ти зрозумієш, якщо я скажу, що кохаю тебе дужче, відколи познайомився з ним? Навіть — я хочу це сказати — коли ти лежиш у моїх обіймах, мої почуття сильніші до тебе. Я відчуваю більше права на тебе.

Він говорив це з простою довірливістю, що існувала між ними протягом останніх трьох років. Вона подивилася на нього як завжди; її погляд був ніжним без зневаги і скорботним без жалю.

— Я розумію, Ґейле.

Згодом вона запитала:

— Ґейле, що він для тебе? Щось на кшталт храму?

— Щось на кшталт волосяниці, — відказав Вайненд.

Коли Домінік пішла нагору, він підійшов до вікна й завмер, дивлячись на небо. Він відкинув голову назад, відчуваючи, як натягнулися шийні м'язи, і подумав, що ця особлива урочистість погляду в небо виникає не від того, про що саме думає людина, а від того, як ти підводиш голову.

6

— Головна проблема сучасного світу, — сказав Еллсворт Тухі, — це інтелектуальна омана, буцімто свобода і примус — протилежності. Для розв'язання цієї величезної проблеми, що руйнує сучасний світ, ми повинні очистити нашу свідомість. Маємо розглянути це питання з погляду філософії. По суті, свобода і примус це те саме. Дозвольте мені проілюструвати цю тезу простим прикладом. Світлофори обмежили вашу свободу переходити вулицю, де заманеться. Але це обмеження дає вам свободу не потрапити під вантажівку. Якщо ви погодилися на роботу, з якої вам заборонено звільнитися, це обмежить вашу свободу розбудовувати кар'єру в іншому місці. Але звільнить вас від страху безробіття. Взявши на себе нові зобов'язання, ми автоматично здобуваємо нові свободи. Цих два явища нероздільні. Лише погодившись на всі обмеження, ми здатні досягнути справжньої свободи.

— Це правильно! — вигукнув Мітчелл Лейтон. Його раптовий вигук пролунав наче пожежна сирена, ошелешивши всіх. Гості вирячилися на Мітчелла Лейтона.

Він сидів у гобеленовому кріслі своєї вітальні — напівлежачи, витягнувши ноги вперед та випнувши черево, наче розбещена дитина, яка пишається своєю поганою поведінкою. Все в особі Мітчелла Лейтона було «майже» і «не зовсім», якимось недоробленим: його тіло наче почало рости, а потім передумало, залишивши йому видовжений тулуб на коротеньких опецькуватих ніжках; кістки його обличчя були тонкі, але плоть, що вкривала їх, зіграла з ними жарт, роздувшись, — недостатньо, щоб надати йому вигляду товстуна, але цілком достатньо, щоб припустити, що він хронічно хворіє на свинку. Лейтон Мітчелл набурмосено зиркав. Це не був тимчасовий вираз або особливість будови обличчя. Це була хронічна звичка, що віддзеркалювала його особистість. Здавалося, що він приндиться всім тілом.

Мітчелл Лейтон успадкував чверть мільярда доларів і провів тридцять три роки життя, намагаючись загладити провину за це.

Еллсворт Тухі стояв у смокінгу, опершись на стіл. Його недбалість мала відтінок поблажливого спокою і зарозумілості, наче люди навколо не заслуговували на хороші манери до себе.

Його очі блукали кімнатою. Приміщення було умебльоване ні цілком модерно, ні в колоніальному стилі, а лише трохи нагадувало часи Французької імперії; гладкі меблеві поверхні й лебедині шиї вигнутих опор, люстра в чорних рамах і електричні світильники, гобелени і хром; усе це об'єднувала лише висока ціна кожної речі.

— Це правильно, — войовничо сказав Мітчелл Лейтон, наче очікував, що ніхто з ним не погодиться, і хотів заздалегідь усіх образити. — Люди здійняли збіса багато галасу навколо свободи. Я хочу сказати, що це сумнівне, затаскане слово. Я навіть не впевнений, що це аж таке велике благо. Думаю, люди були б значно щасливіші в регульованому суспільстві з певними правилами й уніфікованими засадами — як-от в народному танці. Ви знаєте, які гарні народні танці. А які вони ритмічні. Це тому, що цілі покоління працювали над ними і не дозволять якомусь розумникові прийти і змінити їх. Це саме те, що нам потрібно. Порядок, тобто — ритм. А ще — краса.

— Це точне порівняння, Мітче, — сказав Еллсворт Тухі. — Я завжди говорив, що в тебе творча уява.

— Я хочу сказати, що люди нещасні не через обмежений вибір, а через необмежений вибір, — додав Мітчелл Лейтон. — Потрібно вирішувати, весь час щось вирішувати, щоразу розриваючись між шляхами, що ними слід іти. А в регульованому суспільстві людина почувається захищено. Ніхто їй не надокучатиме, що саме слід зробити. Нічого взагалі не доведеться робити. Тобто нічого, крім праці на благо суспільства.

— Лише духовні цінності важливі, — докинув Гомер Слоттерн. — Треба йти в ногу з часом. Це століття духовності.

У Слоттерна було широке обличчя із сонними очима. Рубіново-смарагдові ґудзики нагадували грудочки салату, приліплені до його накрохмаленої маніжки. Він був власником трьох універмагів.

— Потрібен такий закон, щоб усі вивчали таємничі загадки стародавнього світу, — сказав Мітчелл Лейтон. — Усіх їх вирізьблено на стінах єгипетських пірамід.

— Ваша правда, Мітче, — погодився Гомер Слоттерн. — На захист містицизму можна сказати чимало. Це з одного боку. З іншого ж — діалектичний матеріалізм…

— Це не суперечність, — презирливо промимрив Мітчелл Лейтон. — У світі майбутнього вони поєднаються.

— Насправді, — встряв Еллсворт Тухі, — це два штучно розділених вияви того самого. Тієї самої мети. — Його окуляри поблискували, наче підсвічені зсередини; здавалося, він насолоджується власними твердженнями.

— Я знаю лише те, що єдиним моральним принципом є безкорисливість, — сказала Джессіка Пратт, — це найшляхетніший принцип і священний обов'язок, значно важливіший за свободу. Безкорисливість — єдиний шлях до щастя. Я перестріляла б усіх, хто відмовляється від безкорисливості. Щоб позбавити їх від мук. Вони не здатні бути щасливими.