— Ти любиш героїчне в людині, Ґейле?

— Мені подобається про це думати. Але я в нього не вірю.

Вона оперлася на парапет і почала вдивлятися у зелені вогні, витягнуті довгою прямою лінією далеко внизу. Вона сказала:

— Хотіла б я тебе зрозуміти.

— Думав, що я доволі очевидний. Я ніколи нічого від тебе не приховував.

Він дивився на спалахи електричного світла, що в певній послідовності блимали над чорною рікою. Потім вказав на розпливчасту тьмяно-блакитну пляму світла далеко на півдні.

— Це будівля «Знамена». Бачиш, отам — блакитне світло? Я зробив стільки всього, але одне не врахував, найважливіше. У Нью-Йорку немає споруди Вайненда. Якось я побудую нове приміщення для «Знамена». Це буде найграндіозніша споруда в місті, й вона матиме моє ім'я. Я розпочинав у жалюгідній дірі, в газеті, що так і називалася «Газета». Я був лише маріонеткою в руках паскудних людей. Але вже тоді я мріяв про хмарочос Вайненда, що постане одного дня. Відтоді я думав про це весь час.

— Чому ж не збудував?

— Не був готовим.

— Чому?

— Я й зараз не готовий. Не знаю чому. Знаю лише, що це дуже важливо для мене. Це буде символом поступу. Я зрозумію, коли настане той час.

Вони обернулися, щоб глянути на захід, і він показав на латку безладно розкиданих тьмяних вогників.

— Там я народився. Пекельна кухня. — Вона уважно слухала; він рідко розповідав про свою юність. — Мені було шістнадцять, я стояв на даху і дивився на місто, як і сьогодні. І я вирішив, ким стану.

Його тон наче наголосив на цьому моменті, промовляючи до неї: зауваж, це важливо. Не зводячи на нього очей, вона думала, що це те, на що вона чекала: нарешті вона отримає відповідь, ключ до нього. Роки тому, думаючи про Ґейла Вайненда, вона запитувала в себе, як цей чоловік ставиться до своєї роботи і свого життя; вона очікувала хвалькуватості та прихованого сорому, зухвалого хизування власною провиною. Вона глянула на нього. Він підняв голову, дивлячись на небо. Він не справдив жодного її очікування; він виявляв цілком несподівану для нього рису: хоробрість.

Вона зрозуміла, що це і є ключ, але загадка від цього ставала ще заплутанішою. Але щось у ній розуміло, знало, як скористатися цим ключем, і вона сказала:

— Ґейле, звільни Еллсворта Тухі.

Він обернувся до неї, ошелешений.

— Навіщо?

— Ґейле, послухай, — її голос став наполегливим, як ніколи досі. — Я ніколи не хотіла зупиняти Тухі. Я навіть допомагала йому. Я думала, що він той, на кого цей світ заслуговує. Я не намагалася нічого від нього врятувати… і нікого. Я ніколи не думала, що хотітиму врятувати від нього «Знамено» — газету, що найбільше йому пасує.

— Про що ти?

— Ґейле, виходячи за тебе заміж, я не знала, що відчуватиму таку відданість. Це суперечить усьому, що я робила, суперечить аж так, що я навіть не можу тобі пояснити — це просто катастрофа для мене, переломний момент… не запитуй чому — мені знадобляться роки, щоб це зрозуміти. Я знаю лише, що зобов'язана цим тобі. Звільни Еллсворта Тухі. Позбудься його, поки не пізно. Ти знищив стількох менш порочних і небезпечних людей. Звільни Тухі, переслідуй його і не давай собі спочинку, поки не знищиш його вщент.

— Чому? Чому ти думаєш про нього саме зараз?

— Бо знаю, що він має на меті.

— І що це?

— Контролювати газети Вайненда.

Він голосно розреготався; це не була насмішка чи обурення; просто щирий регіт над невдатним жартом.

— Ґейле, — безпорадно промовила вона.

— Заради Бога, Домінік! А я ж завжди так поважав твої міркування.

— Ти ніколи не розумів Тухі.

— І не збираюся. Ти можеш собі уявити, що я переслідую Тухі? Танк, що знищує блощицю? Чому я повинен звільняти Тухі? Він заробляє для мене гроші. Людям подобається читати його малозрозумілу писанину. Я не звільняю курей, які несуть золоті яйця. Він цінний для мене, мов липка мухоловка.

— У цьому й небезпека. Почасти.

— Його чарівні послідовники? У мене є відоміші та кращі сентиментальні писаки на зарплатні. Коли я вижбурнув кількох із них, їм настав кінець. Їхня популярність закінчувалася за дверима «Знамена». А «Знамено» жило далі.

— Ідеться не про популярність, а про її особливу природу. Ти не можеш боротися з ним його ж зброєю. Ти лише танк — а це дуже чесна і невинна зброя. Найчесніша зброя на передовій знищує все перед собою і бере на себе всі удари. А він — це отруйний газ. Із тих, що роз'їдають легені. Я думаю, саме в цьому криється справжня таємниця суті зла, і він нею володіє. Я не знаю, що це таке. Але знаю, що він із цього користається, і знаю, чого він домагається.

— Контролю над газетами Вайненда?

— Контроль над твоїми виданнями — це один із засобів досягнення мети.

— Якої мети?

— Контролю над світом.

Він сказав зі стримуваною відразою:

— Про що ти, Домінік? Що це за жарт і нащо тобі це?

— Ґейле, я не жартую. Я дуже серйозно.

— Контроль над світом, моя люба, належить таким людям, як я. Всі Тухі цієї планети навіть мріяти про це не можуть.

— Я спробую пояснити. Це дуже важко. Найважче пояснити кричущо очевидні речі, що їх люди відмовляються бачити. Але якщо ти вислухаєш мене…

— Я не слухатиму. Пробач мені, але обговорювати загрозу від Еллсворта Тухі для мене безглуздо. Образливо навіть розмовляти про це.

— Ґейле, я…

— Ні. Люба, я не думаю, щоб ти насправді добре розумілася на «Знамені». Але я й не хочу цього. Не хочу, щоб ти брала в цьому якусь участь. Забудь про це. Залиш «Знамено» мені.

— Це наказ, Ґейле?

— Це ультиматум.

— Гаразд.

— Забудь про це. Не плекай у собі комплексного страху перед людьми штибу Еллсворта Тухі. Це на тебе не схоже.

— Добре, Ґейле. Ідемо досередини. Тобі тут занадто холодно без пальта.

Він тихенько пирхнув — вона ніколи досі не дбала про нього так. Він узяв її за руку і поцілував долоню, притиснувши її до обличчя.

Протягом багатьох тижнів, залишаючись наодинці, вони мало розмовляли — і ніколи про себе.

Але це не була ображена мовчанка, це була тиша розуміння, надто делікатного, щоб його можна було означити словами. Вони мовчки сиділи вечорами в кімнаті, відчуваючи лише присутність одне одного. Іноді вони раптово дивилися одне на одного — і обоє всміхалися; усмішка була наче рукостискання.

Одного вечора Домінік зрозуміла, що він хоче поговорити. Вона сиділа за туалетним столиком.

Він увійшов, зупинився поруч і прихилився до стіни, дивлячись на її руки й оголені плечі, але вона відчувала, що він її не бачить; він дивився на щось більше, ніж на красу її тіла, бачив більше, ніж його кохання до неї; він дивився на себе — і це, розуміла вона, було незрівнянно сильнішим визнанням.

«Я дихаю для власних потреб, задля живлення мого тіла, задля виживання… Я даю тобі не жертву і не співчуття, а моє власне еґо й мої сокровенні потреби…» Вона почула Роркові слова, Рорків голос, який говорив замість Ґейла Вайненда — і вона не відчувала, що зраджує Рорка, висловлюючи словами його любові любов іншого чоловіка.

— Ґейле, — сказала вона лагідно, — одного дня я проситиму в тебе пробачення за те, що вийшла за тебе заміж.

Він повільно похитав головою, всміхаючись.

Вона сказала:

— Я хотіла, щоб ти став ланцюгом, що припне мене до цього світу. А ти натомість став моїм захистом. І це робить мій шлюб нечесним.

— Ні. Я сказав тобі, що погоджуюся на будь-які твої умови.

— Але ти змінив для мене все. Чи це я все змінила? Не знаю. Ми зробили одне з одним щось дивне. Я віддала тобі те, чого хотіла позбутися. Це особливе відчуття життя, що, як я гадала, знищить цей шлюб. Відчуття життя як піднесення. І ти — ти зробив те, що повинна була зробити я. Ти розумієш, наскільки ми схожі?

— Я знав це з першої миті.

— Але це здавалося неможливим. Ґейле, я хочу залишитися з тобою з іншої причини. Дочекатися відповіді. Гадаю, що коли навчуся розуміти тебе, то зрозумію й себе. Відповідь є. Повинна бути назва для того, що в нас спільного. Я не знаю її. Але знаю, що це дуже важливо.