— Залишаю вибір за вами. З вашою вродою і знанням репутації, що, як ви знаєте, мені приписують — чому ви не намагалися зробити в «Знамені» справжню кар'єру?

— Я ніколи не прагнула зробити кар'єру в «Знамені».

— Чому?

— Можливо, з тієї ж причини, що змушує вас забороняти газети Вайненда на яхті.

— Це хороша причина, — спокійно мовив він, а потім запитав своїм звичним тоном: — Цікаво, що ж ви зробили, щоб я вас звільнив? Пішли проти нашої політики?

— Я намагалася захистити храм Стоддарда.

— Не могли придумати нічого кращого, ніж бути щирою в «Знамені»?

— Я мала намір сказати вам це — якби ви дали мені шанс.

— Розважалися?

— Тоді ні. Мені подобалося тут працювати.

— Ви єдина така людина в цій будівлі.

— Одна з двох.

— Хто ж другий?

— Ви, містере Вайненд.

— Не будьте така впевнена у цьому, — підвівши голову, він побачив натяк на кпин у її очах і запитав: — Ви сказали це, щоб упіймати мене на подібній заяві?

— Так. Гадаю, що так, — відповіла вона безтурботно.

— Домінік Франкон… — він знову вимовив її ім'я, до неї не звертаючись. — Мені подобалися ваші статті. Я майже хочу, щоб ви прийшли зараз проситися на свою стару роботу.

— Я тут, щоб поговорити про Стоунрідж.

— Авжеж, — він відхилився назад, приготувавшись до довгої переконливої промови. Він подумав, що цікаво буде почути, які аргументи вона обере і як поводитиметься в ролі прохачки. — Гаразд, що ви мені скажете з цього приводу?

— Я хочу, щоб ви віддали це замовлення моєму чоловікові. Я розумію, звісно, що у вас немає жодних причин це робити — хіба що я погоджуся з вами переспати. Якщо ви вважаєте це достатньою причиною — я згодна.

Він мовчки її розглядав, не дозволяючи собі й натяку на якусь реакцію. Вона дивилася на нього, трохи здивована його уважним розмірковуванням, наче її слова не варті особливої уваги. Він не міг виявити, хоч як шукав, жодного виразу на її обличчі, крім недоречної нескаламученої чистоти.

Нарешті сказав:

— Це було те, що я хотів вам запропонувати. Але не так грубо і не під час першої зустрічі.

— Я заощадила вам час і допомогла уникнути брехні.

— Ви дуже любите свого чоловіка?

— Я його зневажаю.

— Ви маєте величезну віру в його мистецький геній?

— Вважаю його третьорозрядним архітектором.

— То чому ви це робите?

— Це мене розважає.

— Гадав, що лише я дію з таких мотивів.

— Ви не повинні мати щось проти. Не вірю, містере Вайненд, щоб ви колись вважали оригінальність бажаною чеснотою.

— Насправді ж вас не обходить, отримає ваш чоловік Стоунрідж чи ні?

— Не обходить.

— І ви не маєте жодного бажання спати зі мною?

— Жодного.

— Я міг би захопитися жінкою, яка грає так, як ви. Але це не гра.

— Не гра. Будь ласка, не захоплюйтеся мною. Я намагаюсь уникнути цього.

Коли він посміхався, його лицевим м'язам не було потреби рухатися; на його обличчі завжди був натяк на посмішку, просто на мить він різкіше проступав на обличчі, а потім непомітно зникав. Насмішка стала різкіша.

— Власне кажучи, — сказав він, — ваша головна мета — це я, врешті-решт. Бажання мені віддатися. — Він зауважив погляд, що вона не змогла його приховати, і додав:

— Ні, не тіште себе думкою, що я припустився такої очевидної помилки. Зовсім навпаки. Хіба це не ви казали, що вважаєте мене передостанньою людиною у світі? Вам не потрібен Стоунрідж. Ви хочете продати себе зі щонайниціших міркувань найницішій особі, яку ви знайшли.

— Я не очікувала, що ви це зрозумієте, — просто сказала вона.

— Ви хочете — чоловіки це іноді роблять, але не жінки — висловити через сексуальний акт свою абсолютну зневагу до мене.

— Ні, містере Вайненд. До себе.

Тонка лінія його рота ледь поворухнулася, неначе губами він вловив перший натяк на відвертість — мимоволі, а тому видаючи слабкість, — тому він контролював уста, кажучи:

— Більшість людей пнутимуться щосили, щоб переконати себе, що мають самоповагу.

— Так.

— І, звісно ж, гонитва за самоповагою свідчить про її відсутність.

— Так.

— Ви розумієте, що означає гонитва за зневагою до себе?

— Те, що мені її бракує?

— І те, що ви ніколи цього не досягнете.

— Я не очікувала, що ви зрозумієте й це.

— Я не казатиму більше нічого — інакше перестану бути передостанньою людиною на світі й не пасуватиму для вашої мети. — Він підвівся: — Чи повинен я офіційно повідомити, що погоджуюся на вашу пропозицію?

Вона схилила голову на знак згоди.

— Власне кажучи, — сказав він, — мені байдуже, кого обрати будувати Стоунрідж. Я ніколи не наймав хороших архітекторів для своїх споруд. Я даю людям те, чого вони бажають. Цього разу я затримався з вибором, тому що втомився від тих невігласів, які працювали на мене, а обирати без певних стандартів чи причин дещо складно. Я впевнений, ви не заперечуватимете, що я це кажу. Я насправді вдячний за те, що ви даєте мені значно вагомішу причину, ніж я сподівався знайти.

— Я втішена, що ви не сказали, начебто завжди захоплювалися роботою Пітера Кітінґа.

— А ви не сказали, що втішені поповнити видатний перелік коханок Ґейла Вайненда.

— Вас, можливо, втішить те, що я скажу. Та, я думаю, що ми дійдемо спільної мови.

— Цілком імовірно. Зрештою, ви дали мені новий досвід: робити те, що я роблю завжди — але чесно. Я вже можу почати наказувати? Не вдаватиму, що це щось інше.

— Якщо бажаєте.

— Ви вирушаєте зі мною у двомісячний круїз на моїй яхті. Ми відпливаємо за десять днів. Коли повернемося, ви можете повертатися до вашого чоловіка — з контрактом на Стоунрідж.

— Чудово.

— Я хочу познайомитися з вашим чоловіком. Можливо, ви обоє повечеряєте зі мною в понеділок увечері?

— Так, якщо ви цього хочете.

Коли вона підвелася, щоб іти, він запитав:

— Я можу сказати вам, яка різниця між вами та вашою статуєю?

— Ні.

— Але я цього хочу. Приголомшливо побачити ті самі елементи у двох композиціях на різну тему. Все у вашій статуї — тема піднесеного захвату. Але ваша власна тема — це страждання.

— Страждання? Я не усвідомлювала, що показую це.

— Ви не показуєте. Саме це я і маю на увазі. Жодна щаслива людина не може бути така нечутлива до болю.

Вайненд зателефонував до свого артдилера і попросив організувати приватний показ робіт Стівена Меллорі. Сам він відмовився особисто зустрічатися з Меллорі; він ніколи не зустрічався з митцями, роботи яких йому подобалися. Артдилер квапливо виконав доручення. Вайненд придбав п'ять робіт — і заплатив більше, ніж торговець сподівався отримати.

— Містерові Меллорі буде цікаво довідатися, — сказав продавець, — що саме привернуло вашу увагу.

— Я бачив одну з його робіт.

— Яку?

— Це не має значення.

Тухі сподівався, що Вайненд покличе його після зустрічі з Домінік. Вайненд не покликав. Але за кілька днів, випадково зустрівши Тухі у відділі новин, він голосно запитав:

— Містере Тухі, невже вас намагалося вбити так багато людей, що ви не здатні запам'ятати їхніх прізвищ?

Тухі всміхнувся і відповів:

— Я впевнений, що багато людей цього хотіли б.

— Ви лестите людям, — зронив Вайненд і вийшов.

Пітер Кітінґ розглядав розкішне приміщення ресторану. Це був найвишуканіший заклад у місті. І найдорожчий. Кітінґ тішився, що він тут на запрошення Ґейла Вайненда.

Він намагався не витріщатися на елегантного Вайненда, який сидів навпроти. Він благоговів перед Вайнендом, який запросив його на вечерю до публічного місця. Люди зиркали на видавця — потайки і вміло маскуючи погляди, але все одно зиркали, — і їхня увага поширювалася на двох гостей за його столом.

Домінік сиділа між чоловіками. Вона вбралася у білу шовкову сукню з довгими рукавами та коміром-каптуром; чернечий одяг, який створював приголомшливий ефект вечірньої сукні лише тому, що так очевидно не відповідав цьому призначенню. На ній не було прикрас. Золотисте волосся — вкладено шоломом. Важкий білий шовк збирався складками від рухів її тіла, увиразнюючи із холодною цнотливістю тіло жертовного об'єкта, запропонованого привселюдно, без потреби приховувати його чи бажати. Кітінґу сукня здавалася негарною. Та він зауважив, що Вайненд, здається, був від неї в захваті.