– Треба потягнутися, перш ніж сісти, мій любий, – сказала мама. – У нас за останні тижні м’язи, напевне, охляли.

Йонас потягнувся. Вигляд у нього був немов у брудного жебрака. Його золотаве волосся прилипло до голови, позлипалося ковтунами, губи були сухі й розтріскані. Він поглянув на мене, і його очі стали великими. Я навіть уявити не могла, в якому стані перебувала. Ми сиділи на траві й почувалися немов у раю – порівняно з підлогою вагона трава видавалася периною. Але смикання поїзда ще не полишало мого тіла.

Я дивилася на людей з нашого вагона. Вони – на мене. Світло дня відкривало обличчя незнайомців, з якими ми шість тижнів ділили темний ящик. Она виявилася лише на кілька років старшою від мене. У машину біля лікарні її вкинули в темряві. Пані Арвідене була привабливіша за власну тінь. Вона мала дуже виразну фігуру, гладеньке темне волосся й повні губи. Пані Рімене була низенькою з товстими литками, приблизно маминого віку.

Люди намагалися спілкуватися з іншими групками, шукаючи рідних і друзів. Чоловік, який накручував годинник, підійшов до мене.

– Чи можу я позичити твій носовичок? – спитав він.

Я кивнула і швидко дала йому хусточку, згорнуту так, щоб приховати напис.

– Дякую, – сказав він, промокнувши ніс. Він розвернувся і пішов серед натовпу людей. Я побачила: він тиснув руку чоловікові, якого, вочевидь, упізнав – і передав йому носовичок, вклавши в долоню. Той промокнув носовичком лоба й поклав у кишеню. «Передайте далі», – подумала я, уявляючи, як хусточка переходитиме з рук в руки, доки дійде до тата.

– Елено, дивіться, – сказала пані Рімене. – Підводи.

Мама встала і глянула понад групами людей.

– Там з енкаведистами ще хтось. Вони ходять серед людей.

Андрюс зачесав своє хвилясте волосся пальцями. Він весь час роззирався, стежив за охоронцями, але не підводив голови. Певне, нервувався. Обличчя в нього зажило, але було жовтувате – синці ще не повністю зійшли. Чи впізнають вони його? А раптом витягнуть з юрби й уб’ють просто в нас на очах? Я перебралася ближче, намагаючись сховати його. Але Андрюс був вищий і ширший у плечах. Я бачила гострі леза багнетів і відчувала, як шлунок смикається від страху.

Она голосно заридала.

– Ану тихше, – звелів лисий. – Ти до нас увагу привертаєш.

– Не плач, будь ласка, – казав Андрюс, швидко поглядаючи то на Ону, то на охоронців.

Групу з переднього вагона загнали на дві підводи. Повезли. Я дивилася, як енкаведисти переходять від групи до групи. Вигляд ці люди мали дивний – то були точно і не литовці, і не росіяни. Шкіра в них була темніша, волосся чорне, і загалом виглядали вони скуйовдженими, наче дикими. Зупинилися біля ближчої групи і заговорили з енкаведистами.

– Елено, що вони кажуть? – спитала пані Рімене.

Мама не відповіла.

– Елено!

– Вони… – вона замовкла.

– Що? – нетерпеливилася пані Рімене.

– Вони нас продають, – прошепотіла вона.

23

Я дивилася, як ці люди ходять між групками, оглядають товар. Вони казали людям устати, покрутитися, показати руки.

– Мамо, навіщо нас продають? – спитав Йонас. – Куди ми підемо?

– Елено, – попросила пані Арвідене, – ви маєте сказати, що Андрюс – дурник. Будь ласка. Інакше в мене його заберуть. Андрюсе, опусти голову.

– Нас продають групами, – розповіла мама.

Я оглянула нашу. Здебільшого жінки й діти, двоє літніх чоловіків. Але був і Андрюс. Попри травми вигляд у нього був сильний і міцний.

– А ми хочемо, щоб нас купили? – спитав Йонас.

Ніхто не відповів.

Підійшов охоронець із тим чоловіком. Вони стали перед нашою групою. Усі опустили очі, крім мене. Я не могла втриматися. Я не зводила очей з охоронця: той видавався добре відпочилим, чистим, нагодованим. Я бачила, як мама покашлює в руку, обережно намагаючись витерти з губ помаду. Скуйовджений чоловік показав на неї і щось сказав охоронцеві. Той похитав головою й обвів групу коловим рухом. Чоловік знову показав на маму і зробив непристойний жест. Охоронець засміявся і щось забурмотів. Чоловік оглянув групу, потім показав на Андрюса.

Охоронець підійшов до Андрюса і гаркнув на нього. Андрюс не поворухнувся. Шлунок у мене повз до горла.

– Він нетямущий, дайте йому спокій, – сказала пані Арвідене. – Елено, скажіть їм.

Мама сказала одне слово російською. Охоронець схопив Андрюса за волосся й підняв йому голову. Андрюс тупо дивився просто перед собою.

Она плакала й хиталася туди-сюди. Пан Сталас стогнав і бурчав. Чоловік гидливо відмахнувся і пішов далі.

Інші групи були куплені. Їх повантажили на підводи і повезли крізь долину, де вони зникли в заглибині біля підніжжя пагорбів. Ми допили останні краплі води й баланди, сперечаючись, чи треба було, щоб нас купили.

Хтось згадав про втечу. Про це трохи погомоніли, доки біля потяга не почувся постріл, а за ним скрики. Дівчинка з лялькою заплакала.

– Елено, – попросила пані Рімене. – Спитайте когось із охорони, куди везуть людей.

Мама спробувала заговорити з охоронцем, але той не звернув на неї уваги. У той момент мені було байдуже, що відбувається. Трава пахла зеленою цибулькою, сонце наснажувало мене. Я встала і потягнулася.

Діти трохи розбрелися, але охороні, здається було байдуже. Енкаведисти ходили понад вагонами, зупиняючись лише з тим, щоб обізвати нас брудними свинями й покричати, що ми без поваги ставимося до потяга. Двигун засвистів, готуючись відʼїжджати.

– Вони зараз по інших повертатися будуть, – сказав Андрюс.

– Ти думаєш? – спитав Йонас.

– Вони не зупиняться, – мовив Андрюс, – доки не позбудуться нас усіх.

24

Минали години, сонце почало сідати. Залишилися тільки дві групи. Буркітлива жінка тупала ногами й репетувала, що через маму наша група видається слабкою і що зараз нас усіх, напевне, розстріляють.

– І хай розстрілюють, – сказав лисий. – Я вам кажу, так воно й краще буде.

– Але вони збиралися зробити нас рабами, – зауважила пані Арвідене.

– Від роботи не помреш, – сказала буркітлива жінка до пані Арвідене. – Хочуть, певне, щоб ми якусь фізичну працю для них виконували, та й усе. Тому першими забрали інших, бо в нас у більшості вигляд слабкуватий. Я виросла на селі. Я рук забруднити не боюся.

– То обираємо вас, щоб ви накопали всім нам корінців! – сказав Андрюс. – А зараз даймо матерям спокій!

Ми з Йонасом лежали на траві, намагаючись розімʼяти затерплі мʼязи. До нас приєднався Андрюс, поклав руки під голову і задивився в небо.

– У тебе вже лоб червоний, – сказала я йому.

– Чого вже чого, а обгоріти я не сильно боюся, – відказав Андрюс. – Я не відвертаюся від охоронців. Може, засмагнемо оце – то куплять нас і поженуть у совєцьке рабство, як хоче ота бабера.

Йонас перевернувся на спину, як Андрюс.

– Тільки треба нам бути разом. Тато сказав, що це важливо.

– У мене немає вибору, крім як лишатися з мамою. Просто дивовижа, як їй вдалося аж сюди доїхати разом зі мною, – сказав Андрюс, озираючись до матері. Пані Арвідене, заточуючись, відганяла від себе мух шовковою хусточкою. – Міцною її не назвеш.

– Є в тебе брати чи сестри? – спитав Йонас.

– Ні, – відказав Андрюс. – Мамі бути вагітною не сподобалось. А тато сказав: коли вже є син, то більше дітей і не треба.

– Мій тато казав, що колись у нас буде ще братик чи сестричка. Мені б, мабуть, хотілося, щоб братик, – розповів Йонас. – А ти як думаєш, що вдома робиться зараз? Думають там про нас, гадають, що з нами сталося?

– Коли й так, то спитати бояться, – сказав Андрюс.

– Але чому? І чого нас забрали? – не розумів Йонас.

– Бо ми – в списку, – сказала я.

– А чого ми в списку? – питав далі Йонас.

– Бо тато працює в університеті, – відказала я.

– Але ж пані Раскунене теж працює в університеті, а її не забрали! – мовив Йонас.

Йонас мав рацію. Пані Раскунене визирала з-за штори, коли нас везли в ніч. Я бачила, як вона дивиться. Чому не взяли її родину? Чому вони ховалися за своїми шторами, а не намагалися захистити нас, не дати нас вивезти? Тато так би ніколи не вчинив.