– Дякую, – видихнула я.

– Гадаю, ваш талант нам далі розвивати не до снаги. Однак у Вільнюсі є літня програма…

– У Вільнюсі?! – Вільнюс від Каунаса в кількох годинах їзди.

– Так, у Вільнюсі. Наступного року, коли вам мине шістнадцять, ви зможете спробувати свої сили, щоб вас туди взяли. Якщо приймуть, то будете там навчатися з найбільш обдарованими художниками Північної Європи. Вас би таке зацікавило?

Я щосили постаралася проковтнути хвилювання, щоб спромогтися на слово:

– Так, пані Пранене, мені було б цікаво.

– То я хотіла б вас рекомендувати. Ви заповните зголошення і надасте зразки вашого малювання, – сказала вчителька, передаючи мені теку з записками й малюнками. – І ми якнайшвидше відправимо їх у Вільнюс.

– Дякую вам, пані Пранене! – сказала я.

Учителька всміхнулася й відкинулася на спинку стільця.

– Мені й самій приємно, Ліно. Маєте талант. У вас попереду великі успіхи.

Хтось виявив розхитану дошку за речами в задній стінці. Йонас підповз туди й відхилив ту дошку.

– Що видно?

– Там якийсь чоловік за деревами, – сказав Йонас.

– Партизани! – сказав лисий. – Вони намагаються нам допомогти. Приверни його увагу.

Йонас висунув з-за дошки руку й спробував помахати партизанові.

– Він іде сюди, – сказав Йонас. – Тихо!

– Вони відчіпляють вагони з людьми, – сказав чоловічий голос. – Ділять ешелон на два.

Він побіг назад до лісу.

На віддалі пролунали постріли.

– Куди везуть чоловіків? – спитала я.

– Може, до Сибіру, – сказала пані Рімене. – А нас – кудись іще.

Мені більше подобалося думати про Сибір, коли вже тата везуть туди.

Брязкав і рипів метал. Потяг розділяли. А потім почувся інший звук.

– Слухайте, – сказала я. – Чоловіки!

Звук гучнішав, гучнішав. Вони співали – на весь голос. Андрюс приєднався, і мій братик, і сивий чоловік. І, врешті, лисий також – усі співали наш гімн: «Литво, вітчизно наша, ти земля героїв…»

Я заплакала.

17

Голоси мужчин із тих, інших вагонів звучали гордо й упевнено. Батьки, брати, сини, чоловіки. Куди вони їдуть? А ми куди – жінки, діти, старі, скалічені?

Я витирали сльози носовичком і дозволила іншим теж ним скористатися. Коли мені його повернули, я замислено подивилася на нього. На відміну від паперу, носовичок без шкоди переходить з рук у руки. На ньому я малюватиму для тата.

Поки я обмірковувала свій план, жінки у вагоні весь час клопоталися немовлям, яке, здається, не годувалося. Пані Рімене вмовляла Ону не здаватись і пробувати знову й знову:

– Давай, давай, люба!

– Що там таке? – спитала мама в темряву вагона.

– Она, – сказала пані Рімене. – У неї протоки забиті, і вона занадто зневоднена. Дитина не може ссати.

Попри всі намагання пані Рімене, здається, нічого не допомагало.

Ми їхали день за днем, зупиняючись невідомо де. Енкаведисти намагалися зробити так, щоб нас ніхто не побачив, а поспішати їм не було куди. Ми з нетерпінням чекали тих денних зупинок. Лише тоді відчинялися двері, і ми мали світло й свіже повітря.

– Одна людина! Два відра. Трупи є? – питали охоронці.

Ми домовилися виходити по відра по черзі, щоб кожен міг отримати змогу вийти з вагона. Сьогодні була моя черга. Я мріяла про те, що побачу блакитне небо і відчую сонце на обличчі. Але перед тим пішов дощ. Ми всі зібралися й стали підставляти кухлі та всілякі посудини, щоб набрати дощової води.

Я закрила парасольку, струшуючи воду на хідник. З ресторану вийшов добродій у костюмі й швидко відскочив від крапель убік.

– Ой, даруйте, пане!

– Не турбуйтеся, панно, – сказав чоловік, кивнув і торкнувся капелюха.

З ресторану дихнуло запахом смаженої картоплі та м’яса з приправою. Вийшло сонце, позолотивши бетон і зігрівши мені потилицю. Чудово – вечірній концерт у парку не скасують. Мама хотіла зібрати кошик, щоб ми разом повечеряли на траві під місяцем.

Крутячи парасольку, щоб застібнути, я аж підскочила: на мене з калюжі під ногами дивилось обличчя. Я розсміялася: це ж я! – й усміхнулася до свого відображення. Краї калюжі виблискували на сонці, і навколо мого обличчя виходила гарна рамка. Раптом позаду мого відображення щось змінилося: наче якась тінь з’явилася. Я озирнулася. Із хмар вигиналася дугою пастельна веселка.

Потяг сповільнював хід.

– Швиденько, Ліно. Відра в тебе? – спитала мама.

– Так, – я підійшла до дверей. Коли потяг зупинився, я стала чекати на звук: чоботи й брязкіт. Двері прочинилися.

– Одна людина! Два відра. Трупи є? – крикнув енкаведист.

Я кивнула, готуючись вийти.

Охоронець відступив, і я стрибнула з вагона. Послизнулася на затерплих ногах і впала в грязюку.

– Ліно, як ти? – почувся мамин голос.

– Давай! – гаркнув охоронець, за чим видав довгу російську лайку і плюнув на мене.

Я встала й подивилася вздовж ешелону. Небо було сіре. Дощ не стихав. Почула крик – і побачила, як у багнюку викинули бездиханне дитяче тіло. Жінка хотіла стрибнути за тілом дитини. Її вдарили прикладом в обличчя. Викинули ще одне тіло. Смерть почала збирати свій урожай.

– Не стій, Ліно, – сказав із вагона сивий. – Швиденько там з відрами.

У мене було таке відчуття, ніби я марю в лихоманці. У голові паморочилося, ноги не слухались. Я кивнула й подивилася вгору, у вагон. На мене дивилося одне поверх одного кілька облич.

Брудні обличчя. Андрюс курив і дивився в інший бік. Синці в нього ще не минулися.

З-під вагона текла сеча. Дитина Они кричала. Я бачила мокре зелене поле. «Іди сюди, – казало воно. – Біжи!»

Може, і треба, подумала я. «Ну ж бо, Ліно!»

– Що з нею? – почулось у вагоні.

«Біжи, Ліно!»

Відра вислизнули з моїх рук. Я побачила, як з ними пошкандибав Андрюс. Я просто стояла і дивилася на поле.

– Ліночко, повертайся, – просила мама.

Я заплющила очі. Дощ хлюпав на моїй шкірі, волоссі. Я бачила татове лице, яке визирає з освітленої сірником діри в підлозі вагона. «Я зрозумію, що це ти… так само як ти впізнаєш руку Мунка».

– Давай!

Наді мною нависло обличчя енкаведиста. Він дихав перегаром. Він схопив мене під руки і вкинув у вагон.

Повернувся Андрюс із відром води й відром сірої баланди.

– Сподіваюся, ти добре скупалася, – сказав він.

– Що ти там бачила, дівчинко? – допитувався лисий.

– Я… я бачила, як енкаведисти викидали з потяга мертві тіла в багнюку. Двох дітей…

Люди тихо охнули.

Двері вагона захряснулися.

– А скільки було тим дітям? – тихо спитав Йонас.

– Не знаю. Вони далеко були.

Мама в темряві розчісувала моє мокре волосся.

– Мені хотілося бігти, – прошепотіла я їй.

– Можу тебе зрозуміти, – відказала мама.

– Можеш?

– Ліно, ну як же не зрозуміти бажання втекти звідси? Але, як твій тато сказав, нам треба триматися разом. Це дуже важливо.

– Але ну як же вони просто вирішили, що ми худоба якась? Вони ж нас навіть не знають, – сказала я.

– Ми знаємо, хто ми, – сказала мама. – Вони неправі. І ніколи не давай їм переконати нас у чомусь іншому. Ти зрозуміла?

Я кивнула. Але також і розуміла, що деяких людей уже переконали. Я бачила, як вони з безнадійними обличчями затуляються руками перед охоронцями. Мені хотілося всіх їх намалювати.

– Коли я поглянула на вагон знадвору, всі здалися мені хворими, – зізналася я мамі.

– Але ми не хворі, – сказала мама. – Ми не хворі. Скоро ми знову будемо вдома. Коли решта світу дізнається, що коїть Радянський Союз, цьому покладуть край.

Що, правда?

18

Ми не були хворі, а от інші люди – так. Щодня на зупинці ми визирали з вагона й лічили викинуті тіла. Щоразу їх ставало дедалі більше. Я помітила, що Йонас відстежує кількість дітей, ставить позначки камінцем на дошці підлоги. Я дивилася на ці позначки й уявляла над кожною намальоване личко: волосся, очі, ніс, рот…