Три дні ми намагалися тихцем винести з вагона Онину дитину, але щоразу біля дверей перебував охоронець. У вагоні стояв нестерпний запах розкладання. Мене нудило.

Она врешті погодилася скинути мертву дитину в туалетну діру. Вона стояла над отвором на колінах, плакала і притискала до себе згорток.

– Ну заради Бога! – стогнав лисий. – Та приберіть її вже. Дихати нема чим.

– Тихо! – прикрикнула на нього мама.

– Не можу, – схлипувала Она. – Її розчавить на рейках…

Мама пішла до Они. Не встигла вона наблизитись, як панна Ґрибайте вихопила в Они сповиток і вкинула в діру. Я ахнула. Пані Рімене скрикнула.

– Ну от і все, – сказала панна Ґрибайте. – Таке завжди легше зробити сторонній людині.

Вона витерла руки об сукню й поправила волосся, зібране в ґульку. Она обійняла маму й заплакала.

Йонас прив’язався до Андрюса, майже не відходив від нього. Він весь час ніби сердився і був зовсім не такий милий, як удома. Андрюс навчив його кількох російських жаргонних слів, які я чула від енкаведистів. Мене це лютило. Я розуміла, що колись трохи вивчу російську, але ця думка мені була ненависна.

Якось пізно ввечері я побачила, як обличчя Йонаса освітлює вогник цигарки. Коли я поскаржилася мамі, що він палить, та сказала дати йому спокій.

– Ліно, я щовечора дякую Богові, що в нього є Андрюс, і ти теж дякуй, – сказала вона.

Мій шлунок сам себе перетравлював. Голодні болі поверталися з безжальною регулярністю. Хоча мама й намагалася зробити так, щоб ми мали чіткий режим, я інколи дрімала вдень. Якось мої повіки вже стулялися, коли я почула крик у вагоні. Кричала жінка:

– Як ви могли? Чи ви здуріли?!

Я сіла й стала роззиратися: що ж діється? Над Йонасом і Андрюсом стояла панна Ґрибайте. Я постаралася пройти до них.

– Це ж Діккенс! Як ви посміли! Ви перетворюєтеся на таку худобу, за яку вони нас мають!

– Що сталося? – спитала я.

– Твій брат і Андрюс курять цигарки! – закричала вона.

– Мама знає, – сказала я.

– З книжок! – вона сунула мені в обличчя обкладинку.

– У нас цигарки закінчилися, – негучно сказав Йонас, – але в Андрюса був тютюн…

– Панно Ґрибайте, – сказала мама. – Я дам цьому раду.

– Оці радянські заарештували нас за те, що ми розумні, освічені люди. А курити сторінки книжок – це… От що скажете? – спитала панна Ґрибайте. – Де ви взяли цю книжку?

Діккенс. У мене у валізі були «Записки Піквікського клубу». Мені їх бабуся подарувала на Різдво, коли ще була жива.

– Йонасе! Ти взяв мою книжку. Як ти міг?!

– Ліно… – почала мама.

– Я взяв твою книжку, – сказав Андрюс. – Я винен.

– Так, ти винен! – сказала панна Ґрибайте. – Розбещуєш цього хлопчика. Як не соромно!

Пані Арвідене спала на іншому кінці вагона і не мала й гадки про те, що сталося.

– Ти – ідіот! – крикнула я Андрюсові.

– Я тобі нову книжку знайду, – сказав він.

– Не знайдеш! Це був подарунок! – сказала я. – Йонасе, мені цю книжку бабуся подарувала.

– Вибач, – сказав Йонас, опустивши очі. – Мені шкода.

– Атож! – крикнула я.

– Ліно, це я придумав, – сказав Андрюс. – Він не винен.

Я тільки відмахнулася. Ну чого хлопці завжди такі дурні?

21

Тижні. Я вже згубила лік часу в дорозі. Перестала дивитися, як із вагонів викидають трупи. Щоразу, коли потяг рушав, за ним лишалися на землі тіла. Що подумають люди, якщо їх побачать? Чи поховають їх, чи справді вважатимуть, що вони – злодії та повії?

Відчуття в мене було таке, наче гойдаюся на маятнику. Щойно мене заносило в найглибшу безнадію, маятник хитало до якихось маленьких радощів.

Одного разу, наприклад, ми зупинились одразу за Омськом. Там стояла маленька будочка. Мама підкупила охоронця, щоб її випустив. Прибігла з повним подолом чогось важкого. У вагоні опустилася на коліна й розстелила спідницю. Цукерки, іриски, льодяник, чорна лакриця, цілі гори жуйок та інших ласощів райдугою лягли перед нами, скочуючись на підлогу. Яскраві кольори – рожевий, жовтий, зелений, червоний – і для всіх! Діти верещали й стрибали від радості. Я вкинула в рот жуйку. У моєму роті вибухнув цитрусовий смак. Я розсміялась, а Йонас сміявся зі мною. А для дорослих знайшлися цигарки, сірники й чорний шоколад.

– Там не було хліба чи чогось такого з серйозної їжі, – пояснила мама, розподіляючи ці скарби. – І газет не було.

Діти радісно обіймали маму за ноги, дякували їй.

– Дурна жінка. Чого ви витратили власні гроші на нас? – спитав лисий.

– Бо ви голодні й утомлені, – сказала мама, даючи йому цигарку. – І я знаю, що ви б зробили таке для моїх дітей, якби їм це було треба.

– Та! – буркнув він і відвів очі.

Через два дні, виходячи з відрами, Андрюс знайшов овальний камінець, у якому зблискував кварц і ще якісь мінерали. Камінець ходив по руках: усі охали й ахали. Пані Арвідене жартома прикладала його до пальця, щоб було схоже на камінь із коштовного персня.

– А ви не знали? – казала вона. – Я – принцеса вагона!

Ми сміялися. Люди всміхалися. Я майже не впізнавала їх. Я поглянула на Андрюса. Усе його лице освітлювала усмішка – і він невпізнанно змінювався. Він був красивий з усмішкою.

22

Через шість тижнів і через три дні без харчів потяг спинився. Двері не відчинилися Лисий, який стежив за нашим пересуванням за табличками, помітними в діру-вікно, прикидав, що ми десь на Алтаї, на північ від Китаю. Я намагалася визирнути в щілину між дощок, але надворі було темно. Ми стали стукати в двері. Ніхто не прийшов. Я подумала про хлібину, яку тоді лишила на підвіконні, – ще теплу, пухку, просто з печі. Зараз би хоч шматочок. Ну хоч маленький.

Шлунок горів від голоду, в голові калатало. Я скучила за малюванням на справжньому папері, за світлом, при якому добре видно. Мене страшенно втомило постійне перебування серед людей. Їхній кислий віддих постійно відчувався на всьому тілі, на ліктях, колінах, на спині. Іноді хотілося просто всіх розштовхати, але це б не допомогло. Ми були наче сірники в маленькій коробочці.

Настав пізній ранок – і почулося клацання. Відчинили охоронці й сказали всім виходити. Нарешті. Від разючого денного світла я затремтіла всім тілом. На носовичку написала «Алтай».

– Ліно, Йонасе, приходьте й зачешіться! – сказала мама.

Вона розправила нам одяг, що було марною працею, і допомогла мені вкласти косу навколо голови короною. Від цього голова засвербіла ще дужче.

– Не забувай: нам треба триматися разом. Не відходьте, не розбрідайтеся. Ви зрозуміли?

Ми кивнули. Мама досі міцно стискала пальто під пахвою.

– Де ми? – спитав Йонас. – Нам води дадуть?

– Ще не знаю, – сказала мама, поправляючи вже своє волосся.

Вона дістала тюбик помади, яка дещо підтала, і слабкою рукою підвела губи. Йонас усміхнувся. Мама йому підморгнула.

Енкаведисти тримали гвинтівки напоготові. Сонце зблискувало на гострих багнетах. Таким можна було проткнути людину за півсекунди. Панна Ґрибайте і пані Рімене спочатку допомогли вийти малим дітям, а за ними вийшли ми. Андрюс і сивий пан винесли з вагона лисого.

Були ми не на станції. То була широка, глибока долина, оточена лісистими пагорбами. Далі видніли гори. Небо ще ніколи не було мені таким синім, таким прекрасним. Від яскравого сонця доводилося затуляти очі. Я глибоко вдихнула й відчула, як свіже, чисте повітря наповнює мої забруднені легені. Енкаведисти вивели депортованих із кожного вагона, щоб ті посідали на траві групами на відстані не більш як десяти метрів від колії. Нам дали два відра баланди й води. Діти накинулися на харч.

Уперше я побачила інших пасажирів. Тут були тисячі людей. Невже й ми мали такий жалюгідний вигляд? Маса литовців з пошарпаними валізами і напханими торбами висипали в долину, брудні, в сірому, запорошеному одязі, немовби кілька років прожили в канаві. Усі рухалися повільно, дехто не мав сил тягти свої речі. Мене ноги не слухались, і в більшості людей було так само. Багато хто згинався до землі під власною вагою.