– А от чого лисий в тому списку – не розумію, – сказала я.

– Він – жахливий.

– І страшенно жити йому не хочеться, еге? – сказав Андрюс, дивлячись у небо.

– Знаєш що? – мовив Йонас. – Коли я отак дивлюся в небо, то здається, ніби я лежу на траві вдома, в Литві.

Щось таке могла б сказати й мама – отак додати кольорів у чорно-білу картину.

– Диви, – продовжував Йонас, – оця хмара – мов гармата.

– Хай би вона рознесла Совєти, – сказала я, проводячи пальцями по траві. – Вони на це заслуговують.

Андрюс розвернув голову до мене. Мені стало ніяково від його довгого погляду.

– Що таке?

– У тебе завжди повен рот своїх думок, – сказав він.

– Ось про це тато казав. Ти Ліно, краще обережніше, – зауважив Йонас.

Двері моєї кімнати відчинилися.

– Ліно, мені потрібно тебе бачити у вітальні, – сказав тато.

– Навіщо? – спитала я.

– У вітальні – НЕГАЙНО! – у тата роздувалися ніздрі. Він вийшов з кімнати.

– Мамо, що сталося?

– Ти, Ліно, чула, що батько сказав. Ходи у вітальню.

Ми пішли коридором.

– Лягай спати, Йонасе, – кинула мама, навіть не глянувши в бік його кімнати. Я озирнулася. Йонас визирав з-за дверей своєї кімнати розширеними очима.

Тато був у страшному гніві, і гнівався він на мене. Що ж я такого зробила? Я увійшла до вітальні.

– На що ти гайнуєш свій дар?! – він ткнув мені перед обличчя якийсь папірець.

– Тату, ну це ж просто жарт був… – пояснила я.

– ТОБІ це жарт, а для Кремля, ти думаєш, це теж жарт?! Боже мій, а схожість яка! – він кинув папірець мені на коліна.

Я поглянула на малюнок. Так, схожість була. Навіть у костюмі клоуна цілком упізнавався Сталін. Я намалювала його в нашій вітальні; за столом сиділи тато і його друзі, і вони зі сміхом закидали клоуна-Сталіна паперовими літачками. Тато і доктор Зельцер були повністю на себе схожі. У журналіста мені ще не дуже вдалося підборіддя.

– Є ще такі? – вимагав відповіді тато, забравши в мене малюнок.

– Ну, це було просто задля сміху… – пробелькотіла я.

У коридорі в піжамі стояв Йонас.

– Будь ласка, татку, не сердься.

– І ти туди ж?! – крикнув тато.

– Ой, Йонасе… – сказала мама.

– Він у цьому участі не брав! Я це намалювала сама. А йому показала, бо подумала, що це смішно.

– Ще комусь показувала? – спитав тато.

– Ні. Я тільки сьогодні ввечері це намалювала, – відказала я.

– Ліно, – сказала мама, – це не жарти. Якби хтось із радянських побачив цей малюнок, тебе могли б заарештувати!

– Та як би вони це побачили? Я ж його викинула.

– А що, коли б хтось, як я, знайшов це в кошику? Вітром це могло б принести до ніг Сталіна, – сказав тато. – Ти намалювала, як твій батько і його друзі глузують із керівника Радянського Союзу! Ти ще такі маєш?

– Ні, тільки один оцей.

Тато порвав мій малюнок і кинув у камін.

Андрюс далі дивився на мене.

– Ти цього хочеш? – урешті спитав він. – Щоб Совєти рознесло?

Я озирнулася до нього.

– Я просто додому хочу. І тата бачити хочу.

Він кивнув.

25

Настав вечір – лишалося тільки дві групи. Більшість енкаведистів поїхали геть потягом. Залишилося п’ятеро озброєних офіцерів із двома вантажівками. Литовців приблизно сімдесят п’ять, радянських п’ятеро, а ніхто не наважувався й поворухнутися. Напевне, більшість із нас були слабкі й утомлені. Трава була довгоочікуваним ліжком, розкішшю. Я примічала орієнтири й важливі деталі, щоб намалювати для тата.

Енкаведисти розвели вогонь і зварили вечерю, а ми сиділи й дивилися. У них були американські консерви, хліб і кава. Після вечері вони пили горілку, курили й говорили дедалі гучніше.

– Що вони кажуть? – спитала я в мами.

– Розмовляють про свій дім, про свої рідні краї. Розповідають про друзів і родичів, – сказала вона.

Я не повірила. Я вслухалася в російські слова. Тональність і регіт були не такі, які могли б пов’язуватися з розмовою про родину. Она знову почала. Стала раз у раз наспівно повторювати: «Ні, ні, ні, ні…» Один з енкаведистів підвівся і щось гаркнув, махнувши рукою в наш бік.

– Краще я спробую заспокоїти її, – сказала мама і встала, – поки вони не розсердилися.

Йонас уже спав. Я накрила його своїм блакитним плащем і відкинула йому волосся з очей. Лисий хропів. Сивий пан накручував годинник. Андрюс сидів скраю, підтягнувши коліно під підборіддя, і дивився на охоронців.

Він мав потужний профіль, кутасту лінію щелепи. Скуйовджене волосся падало збоку на його лице. До такого волосся б мʼякого олівця. Він помітив мій погляд. Я швидко відвернулася.

– Агов, – пошепки сказав він мені.

Я подивилася: щось покотилося по траві й налетіло на мою ногу. Це був той іскристий камінець, який він знайшов тоді, коли виходив з вагона.

– Коштовність вагонної принцеси! – з усмішкою прошепотіла я.

Він кивнув і засміявся.

Я підняла камінець і зібралася перекотити його назад.

– Ні, це тобі, – сказав Андрюс.

Ми прокинулися на світанні. За кілька годин приїхала підвода, обрала другу групу і повезла геть. Тоді охоронці повантажили нас у кузови тих двох вантажівок і повезли ущелиною між пагорбами, де починалася дорога. Усі мовчали. Ми були занадто налякані, щоб обговорювати, куди нас можуть везти.

У машині я зрозуміла, що будь-які спроби втекти тут сміхотворні. На кілометри й кілометри навколо нічого не було. Ані людини ми в дорозі не побачили, ніщо повз не проїжджало. Я подумала про чоловіка з моїм носовичком, сподіваючись, що він його передав і що моє послання рухається до тата. Минуло дві години – і ми побачили якісь халупи тут і там понад шляхом. Ми в’їхали в щось ніби населену місцевість, і машина зупинилася перед дерев’яною будівлею. Охоронці повистрибували з криком «Давай, давай!» та іншими наказами.

– Вони кажуть, щоб ми залишили речі в машині, – сказала мама, стискаючи пальто під пахвою.

– Я б хотіла знати, куди ми йдемо, перш ніж висідати, – твердо мовила пані Арвідене.

Мама поговорила з охоронцями. Розвернулася й усміхнулася:

– Це лазня.

Ми повистрибували з машини. Мама склала пальто у валізу. Охоронці розділили групу на чоловіків і жінок.

– Несіть мене, хлопці, – сказав лисий до Андрюса і Йонаса. – Доведеться вам мене мити.

Йонас так і закляк на місці, Андрюсові, вочевидь, було гидко. Я посміхнулася, що роздратувало Андрюса ще дужче. Спочатку мали йти чоловіки. Охоронці зібрали їх на ґанку і стали щось кричати їм в обличчя, штовхати їх. Йонас озирнувся до мами: що вони хочуть?

– Роздягайся, любий, – переклала мама.

– Що, зараз? Просто отут? – питав Йонас, дивлячись на жінок і дівчат.

– А ми відвернемося, так же, дами? – сказала мама.

І ми всі відвернулися від ґанку.

– Та чого соромитися вже, – сказав пан Сталас. – Від нас хіба скелети полишалися. А тепер зніміть із мене штани, хлопці. Ай! Обережно, нога!

Я чула, як пан Сталас нарікає, а Йонас вибачається. Почулося, як пряжка ременя стукнула об дерев’яний ґанок. Цікаво, це Андрюса? Охоронці кричали.

– Він каже, щоб одяг залишили тут: його оброблять від вошей, – переклала мама.

Почувся якийсь дивний запах – чи то від нашої групи, чи з лазні. Скрикнув лисий – уже в приміщенні.

Мама озирнулась і склала руки.

– Мій милий Йонасе, – прошепотіла вона.

26

Ми чекали.

– Що там робиться? – спитала я.

Мама похитала головою. На ґанку стояли троє енкаведистів. Один знову щось крикнув.

– Ми йдемо по десять, – пояснила мама. – Треба піти й роздягтися на ґанку.