— Чому?

— Бо в мене був туз і король. То була моя партія. Але мені ніколи не щастить.

Капітан-лейтенант Вернер Хеєр глянув на годинник:

— Тридцять хвилин.

Майор Воль сухо кивнув.

— Які там погодні умови? — запитав він.

— Шторм закінчився, — неохоче мовив Хеєр. Він би з радістю не повідомляв цього, якби міг.

— Треба негайно спливати.

— Якщо ваша людина на острові, то ми маємо чекати сигналу.

— Капітане, припущеннями війну не виграти. Я наполягаю. Ми повинні спливати.

Хеєр згадав, який здійнявся скандал між начальниками — його та Воля — на базі. Звісно ж, розвідники перемогли. Хеєра залишили командувати субмариною, але наказали за жодних умов не ігнорувати наполегливі пропозиції майора Воля.

— Спливаємо рівно о шостій, — мовив капітан.

У відповідь йому лише сухо кивнули.

37

Почувся звук розбитого скла, а потім вибух — наче хтось кинув запальну бомбу: вууумп!

Люсі кинула мікрофон — там унизу щось відбувається. За мить вона вже бігла сходами з рушницею в руках. Вітальня палала. Посеред кімнати лежав розбитий горщик. Вочевидь, Фабер вилив пальне з джипа й зробив якусь бомбу. Килим на підлозі швидко загорівся. Потім зайнялася пір'яна подушка та диван із кріслами. Окремі язики діставали аж до стелі.

Найдужче горіла подушка — Люсі схопила її і викинула в розбите вікно. Потім, не зважаючи на обпечені пальці, жінка схопила з гачка пальто та кинула на килим, намагаючись загасити вогонь. Поступово за допомогою пальта вдалося збити більшу частину вогню...

Тут знову десь розлетілося скло — цього разу нагорі.

— Джо! — Люсі миттю кинулася в спальню.

Фабер сидів на ліжку, тримаючи на колінах Джо. Малий уже прокинувся і тепер смоктав палець. На обличчі — його типовий ранковий подив. Агент ніжно погладив волосся на дитячій голові.

— Кидай рушницю на ліжко, Люсі.

Плечі в неї впали, і вона вчинила, як сказали.

— Ти по стіні заліз у вікно, — без жодних емоцій зауважила вона.

Фабер зсадив малого зі своїх колін:

— Давай, біжи до мами.

Джо кинувся до неї, і Люсі підхопила його на руки. Фабер узяв обидві рушниці й підійшов до передавача. Праву руку він тримав під пахвою лівої. Увесь жакет залило кров'ю.

— Ти пошкодила мені руку, — спокійно повідомив він, а потім повернувся до передавача. Звідти раптом почулося:

— Штормовий острів, на зв'язок.

Генрі узяв мікрофон:

— На зв'язку.

— Почекайте хвилинку, будь ласка.

За якийсь час почувся голос того чоловіка, з яким Люсі говорила раніше. Він казав їй знищити передавач. Мабуть, він буде розчарований.

— Ґодліман говорить. Міс, ви мене чуєте? Прийом.

— Так, я вас чую, професоре. Який собор порадите відвідати? — відповів Генрі.

— Це ви?..

— Саме так, — Генрі всміхався. — Сподіваюся, у вас все добре, — і він крутнув якусь ручку на приладі.

Люсі розвернулася та вийшла з кімнати. Ось і все, вона програла. Тепер залишається тільки дочекатися, поки він її вб'є. Втекти вона не могла, сил уже не було. І він, вочевидь, це знав.

За вікном ущух шторм. Буревій перетворився на легенький вітерець, дощ закінчився, а на сході виглядало світле небо — можливо, сьогодні навіть буде сонячно. У морі...

Що це там таке? Вона придивилася уважніше.

Так і є. Субмарина.

«Ви маєте знищити радіопередавач», — казав той чоловік.

А вночі Генрі вилаявся якоюсь незнайомою мовою.

«Люсі, я вбив його за свою країну», — казав він крізь вікно.

А ще оте його марення: «У Кале чекають на примарну армію».

«Ви маєте знищити радіопередавач».

Навіщо комусь брати з собою на рибну ловлю плівку з фотографіями?

Вона зразу зрозуміла, що він не божевільний, ні.

Ця субмарина — німецька, а Генрі — шпигун! І зараз, просто зараз він виходить на зв'язок із цим підводним човном!

«Ви маєте знищити радіопередавач».

Не можна здаватися зараз, ні. У неї немає на це права — зараз під загрозою не тільки її життя. Треба зібрати себе докупи і зважитися на свій останній вчинок — заради Девіда та всіх хлопців, що померли на війні.

Вона знала, що робитиме. Так, буде боляче. Буде дуже боляче. Вона може померти. Але вона народжувала дитину — так чого тут вже тепер болю боятися! Гірше, ніж пологи точно не буде.

Люсі наважилася. Якби мала час — заховала б кудись Джо, щоб він не бачив, але часу не було, бо чоловік от-от знайде потрібну частоту, і тоді точно кінець.

Треба знищити передавач. А оскільки біля нього стоїть Генрі з обома рушницями — він її просто застрелить.

Значить, треба діяти інакше. Люсі взяла стілець, поставила його посеред кімнати і викрутила лампочку. Потім злізла, підійшла до дверей і клацнула вимикачем.

— Ти що, хочеш поміняти лампочку? — спитав Джо.

Люсі знову залізла на стілець, глибоко вдихнула та встромила два пальці в гніздо. Щось бахнуло, потім мить шаленого болю, а далі — темрява.

Фабер чув, що внизу щось відбувається, але часу було мало. Він виставив потрібну частоту, увімкнув передачу та узяв мікрофон. Агент уже відкрив було рота, щоб почати говорити, але тут знову почувся шум, і вогники на передавачі згасли.

Його обличчя перекосило гнівом. Ця жінка закоротила увесь будинок! Він таки недооцінив її! Треба було відразу її вбити. Що, в біса, з ним сталося? Він ніколи раніше не вагався. Ніколи, аж поки не зустрів цю жінку!

Шпигун схопив одну рушницю й побіг униз. Малий плакав, а Люсі лежала на порозі в кухні непритомна. Фабер побачив порожнє гніздо лампочки, стілець — і похолов. Господи, вона встромила туди пальця!

— Господи Боже! — вирвалося в нього. Люсі розплющила очі. Тіло пульсувало болем. Генрі стояв над нею з рушницею в руках. — Та навіщо ж ти туди голими руками полізла? Не могла викрутку засунути?

— Я не знала, що можна викруткою.

Він шоковано потрусив головою.

— Ну ти точно неймовірна жінка, — Фабер підняв рушницю й націлив на неї. А потім знову опустив. — Чорти б тебе побрали!

Він кинув погляд на вікно.

— Бачила, значить?

Вона кивнула.

Якусь мить він мовчки стояв, а потім пішов до дверей. Ті були забиті дошками. Прикладом рушниці він розтрощив вікно кухні й виліз.

Люсі повільно встала на ноги, і Джо в сльозах охопив її руками. Підняти малого сил не було. Вона повільно прошкандибала до вікна і визирнула. Фабер біг до скелі, а субмарина десь за милю від берега чекала на нього. Доволі швидко чоловік дістався краю та звісився з нього. Вочевидь, він збирається плисти до човна.

Господи, невже це ще не все?

Вона зітхнула, вилізла з вікна та, ігноруючи крики Джо, побігла за Генрі.

Добігши до краю скелі, Люсі лягла на живіт і обережно звісила голову. Він був уже десь на середині майже вертикального схилу. Помітивши її, Фабер на мить закляк, а потім почав злізати швидше. Небезпечно швидко.

Спочатку Люсі хотіла полізти за ним, але що б вона робила далі? Спинити його вона однаково не зможе.

Земля на краю поповзла під рукою, і жінка відсахнулася від урвища, щоб не впасти. Та раптом у неї з'явилася ідея.

Люсі відповзла трохи від краю й обома руками щосили вдарила об землю. На ґрунті пішла тріщина. Жінка засунула в неї долоню й почала штовхати землю. Нарешті шмат грунту розміром із добрячий гарбуз відділився. Люсі знову перехилилася, відшукала Генрі, прицілилася та відпустила шмат землі. Вийшло не дуже точно — брила пройшла біля його голови та впала на ліве плече. Тримався чоловік лівою рукою, тому на якусь мить він втратив рівновагу. Поранена права рука почала намацувати опору, силою тяжіння Фабера відштовхнуло від схилу — і раптом він уже опинився у повітрі. А за мить його тіло важко гепнулося на скелястий берег.

Голка навіть не скрикнув.

Тіло впало на плаский камінь, що трохи видавався з води. Від моторошного звуку удару Люсі почало нудити. Фабер лежав там унизу, наче зламана лялька — руки розкинуті в боки, голова вивернута під жахливим кутом. По каменю потекло щось огидне, і жінка відвернулася.