Скоро дощ і сіль перетворять метал на іржу, а шкіряне сидіння прогниє.

Джип проїхав повз візок і не спинився.

Ще за три милі — коли позаду залишилося півдороги — закінчилося пальне. Люсі вдалося примусити себе не панікувати. Звичайна швидкість людської ходи — чотири милі на годину. Вона десь таке читала. Фабер мав спортивну статуру, але в нього була пошкоджена нога. Принаймні коли він побіг за джипом, то точно погіршив своє становище. Виходить, наразі в Люсі є перевага — десь на годину. Сумнівів у тому, що він переслідуватиме її, не було: радіопередавач у Тома, і він це знає.

Раптом жінка згадала, що під заднім сидінням (якраз для таких випадків) вони тримали півгалона[58] пального. Люсі неквапливо — поспішати були нікуди — дістала бляшанку та відкрила кришку бака.

У голові з'явилася ідея, жорстокість якої вразила її саму. Люсі закрутила кришку й пішла до передньої частини джипа. Пересвідчившись, що мотор заглушено, жінка відкрила капот. Механік із неї був ніякий, але знайти дроти та кришку розподільника запалення було неважко. Відкриту бляшанку з пальним Люсі сховала всередині біля арки колеса. У ящику з інструментами знайшовся ключ для свічок запалювання. Жінка відкрутила одну свічку й опустила її просто в бляшанку з пальним. Залишилося закріпити клейкою стрічкою — і можна закривати капот.

Коли Фабер дійде до машини, він спробує її завести. Свічка дасть іскру — й пальне вибухне. Люсі не могла напевне сказати, наскільки сильним буде вибух, але після цього джип точно не зможе їхати.

За годину жінка вже жалкувала про ті хитрощі.

Дощ промочив її до кісток. М'яка земля під ногами заважала йти. Дитина тягарем висіла на плечі. Понад усе їй хотілося лягти та вмерти. Її пастка вже не здавалася такою надійною: може, пальне просто згорить, а не вибухне; а може, в бляшанці не буде достатньо повітря й воно навіть не загориться; а може, чоловік запідозрить пастку, відкриє капот, знайде бляшанку, виллє пальне в бак і наздожене її.

Страшенно хотілося хоч трохи перепочити, але десь глибоко в душі Люсі знала, що якщо сяде, то вже не зможе підвестися. Зважаючи на те, як довго вона йде, вже б мало бути видно Томів будинок. Заблукати Люсі не могла — навіть якби жінка не ходила цією стежкою вже десятки років, на острові все одно ніде загубитися. Неподалік ріс кущ — вона пізнала його. Якось Джо бачив там лисицю. Значить, до будинку ще миля, просто через дощ його не видно.

Люсі вмостила Джо на іншому плечі, переклала рушницю в другу руку й примусила себе йти далі. Крок за кроком. Нарешті крізь завісу дощу проступив будинок, і жінку охопило полегшення. Виявилося, щодо тих кущів менше милі — й чверті не буде. Вага Джо вже не здавалася таким важким тягарем, хоча Люсі й довелося підніматися вгору на єдиний на острові пагорб. Вона й сама не помітила, як дісталася до дверей.

— Томе! — гукнула вона. — Томе!

У відповідь почувся гавкіт Боба.

— Томе, сюди! — Боб радісно кинувся до її ніг, не перестаючи гавкати. Том має бути десь тут — може, у вівчарні.

Люсі пішла нагору й поклала Джо на ліжко Тома. Радіостанція теж була в спальні — складний прилад із безліччю кнопок і ручок. Поруч стояло щось, схоже на телеграфний ключ — воно пискнуло, коли вона торкнулася. У пам'яті сплило щось із дівчачих книжечок жахів: сигнал SOS. Люсі відправила три короткі сигнали, три довгі, потім знову три короткі.

Де ж Том?

Знадвору почувся шум. Люсі кинулася до вікна: на пагорб дряпався джип. Фабер знешкодив її бомбу і використав пальне.

Де ж, у біса, Том?

Люсі вискочила зі спальні — треба збігати у вівчарню. Собака стояв у дверях іншої кімнати, де ніхто не жив.

— Бобе, хлопчику, давай до мене.

Пес не ворухнувся й гавкнув ще раз. Жінка підійшла до нього — і тут побачила Тома.

Він лежав на спині просто на підлозі. Його очі сліпо дивилися в стелю. Поруч догори дриґом лежав його картуз. Куртка була розстебнута, а на сорочці яскраво виділялася маленька пляма крові. Неподалік стояв ящик віскі. «А я й не думала, що він так багато пив», — чомусь промайнуло в її голові.

Серцебиття на зап'ястку відсутнє. Мертвий.

Думай. Думай, Люсі, думай!

Учора Генрі повертається увесь побитий. Мабуть, тоді він вбив Девіда. А сьогодні він їде сюди — «за Девідом». Але насправді він знає, що Девіда тут немає. Навіщо ж він їхав?

Щоб убити Тома.

Навіщо?

Що ж у нього за ціль, якщо треба їхати десять миль на інший кінець острова, щоб устромити ножа в старого, а потім повернутися спокійнісінько назад, наче він просто вийшов на прогулянку? Люсі здригнулася усім тілом.

Вона залишилася сама.

Відтягнувши собаку від старого, вона несвідомо застебнула куртку Тома, щоб прикрити рану від стилета.

— Твій господар помер, але ти мені потрібен, — сказала вона собаці й зачинила за собою двері.

З вікна Люсі побачила, що джип спинився перед дверима, і з нього вийшов Фабер.

34

На корветі прийняли сигнал SOS від Люсі.

— Капітане, — звернувся Спаркс, — з острова надійшов сигнал SOS.

Брови капітана зійшлись докупи.

— Ми нічим не можемо допомогти, доки немає можливості відправити шлюпку. Ще щось було?

— Нічого, сер. Не було навіть повтору.

Капітан ще на мить задумався.

— Нічого не вдієш. Повідомте про це на землю і продовжуйте слухати.

— Добре, сер.

Сигнал також прийняла станція радіоперехоплення МІ-8 у Шотландії. Молодий хлопець, що працював тут оператором (після поранення в живіт його комісували, але жити йому лишилося місяців шість), уважно слухав ефір і намагався перехопити повідомлення німецького флоту, що базується в Норвегії. Сигнал він проігнорував, але за п'ять хвилин, коли здавав вахту, повідомив про нього командиру.

— Повторення не було. Мабуть, якийсь рибалка на старому човні втрапив у халепу. Не дивно — в таку погоду.

— Я передам місцевим суднам. І про всяк випадок повідомлю у Вайтхолл[59].

— Дякую, сер.

У штабі корпусу спостереження здійнялася паніка. Звісно ж, сигнал SOS був зовсім не тим сигналом, який має подавати спостерігач, коли бачить ворожий літак, але там знали, що Том уже старий — хтозна, може, перехвилювався й переплутав? Тому в штабі увімкнули сирену повітряної тривоги, повідомили на всі пости та привели в готовність усі зенітки на східному узбережжі Шотландії. Оператор без упину викликав Тома на зв'язок. Безуспішно.

Звісно, ніякі німецькі бомбардувальники так і не з'явилися, тому військовий штаб запитав звіт: чому оголосили тривогу, а в небі, крім зграї гусей, так нікого й не побачили? Було надано відповідний звіт.

Берегова охорона теж отримала сигнал тривоги. Вони б навіть змогли відповісти, якби сигнал надійшов на потрібній частоті та на невеликій відстані від берега — але їх відповідь однаково ніхто не приймав. Наразі ж, оскільки сигнал надійшов на частоті корпусу спостереження, вони здогадалися, що його відправив старий Том. Але ж вони й так роблять усе, що можуть вдіяти в цій ситуації! Що б там у біса не трапилося.

Новини швидко досягли трюму. Худунчик, здаючи нову партію, почав просторікувати:

— А я вам скажу, що сталося. Старий Том упіймав полоненого й тепер чекає, поки військові його заберуть.

— Маячня, — відрубав Сміт, і його одностайно підтримали.

А ще сигнал SOS отримала субмарина U-505. Вона й досі була в більш ніж тридцяти морських милях[60] від Штормового острова, але Вайсман про всяк випадок слухав ефір — сподівався упіймати, як передаватимусь Глена Міллера[61]для американських солдатів у Британії. Неймовірно, але в момент передачі сигналу Вайсман крутнув ручку саме на цю частоту. Він негайно повідомив про почуте капітану-лейтенанту Хеєру й додав: