«Може, ця людина й досі жива! Треба спуститися й перевірити», — промайнуло в голові жінки.

— Стій тут і не ворушися! — прокричала вона Джо на вухо та похапцем кинулася униз рампою.

На середині рампи десь позаду почулися кроки — Джо побіг за нею. Вузький і слизький дерев'яний місток наразі був надто небезпечним, тому Люсі спинилась, схопила малого на руки і посварила:

— Та чого ж ти мене не слухаєшся! Я ж сказала, щоб ти чекав мене там!

Якусь мить вона вагалася: піднятися на безпечну скелю чи підійти до тіла, що внизу. Жовтий плащ і його власника щомиті могло знову затягти в море. Незабаром Люсі вже бігла вниз, тримаючи Джо на руках. Тіло накрило хвилею, але, на щастя, не відтягло. Жінка підійшла на таку відстань, із якої вже можна було розгледіти, що понівечене тіло цього чоловіка пробуло у воді дуже довго. Риси його обличчя вже зникли — звісно, він давно помер. Оскільки допомогти йому було вже нічим, вона не збиралася ризикувати життям сина й не підходила ближче. Раптом щось у цьому набряклому обличчя здалося їй знайомим.

Якусь хвилину Люсі просто стояла й роздивлялася його, намагаючись згадати, що саме воно їй нагадувало. І тут її охопив справжній жах.

— Господи, Девід! Ні! — прошепотіла вона.

Забувши про небезпеку та шторм, вона пішла до тіла.

Невелика хвиля розбилася об пірс, замочивши її ноги до колін. Чоботи вмить набрали води і піни, але Люсі навіть не помітила цього. Джо викручувався в її руках, намагаючись розвернутися.

— Ні, не дивися! — крикнула вона на вухо синові і притисла його голову до свого плеча. Малий розплакався.

Люсі присіла біля тіла й торкнулася того, що колись було обличчям. Девід. Ніяких сумнівів. Він мертвий, і мертвий уже досить давно. Якийсь інстинкт примусив її зайвий раз переконатися, і вона підняла низ плаща та глянула на його обрубані ноги.

Неможливо було повірити в те, що він помер. У якомусь сенсі вона й сама хотіла його смерті, але розібратися у власних почуттях до чоловіка було складно через суміш провини та страху, нав'язаного її зрадою. Люсі охопили одночасно горе, жах, полегшення та свобода, але жодне з цих почуттів не квапилося поступатися місцем іншому.

Жінку привела до тями потужна хвиля, що величезною масою води збила її з ніг. Люсі наковталася солоної води, але не відпустила Джо і якимось чином встояла на рампі. Як тільки хвиля відступила, жінка підвелася на ноги та побігла геть від жадібної стихії. Дорогою до верхівки скелі Люсі жодного разу не озирнулася.

Недалеко попереду виднівся будинок. Біля дверей стояв джип — Генрі вже повернувся. Люсі (досі з Джо на руках) бігом кинулася до дверей, щоб хоч з кимось розділити своє горе. Їй хотілося впасти йому в обійми й почути якісь заспокійливі слова. З очей потекли сльози, що змішалися з дощовою водою. Люсі рвонула на себе двері кухні та різко опустила Джо на підлогу.

— Девід сказав, що залишиться в Тома ще на одну ніч, — повідомив Фабер.

Жінка вп'ялася в нього шокованим поглядом. Раптом усе стало на свої місця. Генрі вбив Девіда.

Розуміння несамовито вдарило Люсі десь під ребра. Розбитий човен, дивний ніж, що він завжди носив із собою, понівечений джип, новини про лондонського вбивцю зі стилетом. Наче шматочки механізму зібралися в одну моторошну машину.

— Ну, я б так не дивувався, — усміхнувся Фабер. — У них там чимало роботи з тими вівцями, а я й не наполягав на його поверненні.

Том. Треба повідомити Томові. Він скаже, що робити. Він захистить Джо та її. У нього є собака й рушниця. Вони викличуть поліцію і якось протримаються.

Страх на мить витіснив жаль — жаль, що немає більше того Генрі, в якого вона повірила та майже закохалася. Виявилося, що його ніколи й не існувало — вона сама собі його вигадала. Замість ніжного, сильного та лагідного чоловіка був лише монстр, який з усмішкою передавав їй неіснуюче повідомлення від небіжчика.

Люсі ледь придушила бажання здригнутися всім тілом. Вона міцно схопила Джо і вийшла в коридор, а потім — на вулицю через головний вхід. Джип стояв там, де вона його й бачила. Жінка влаштувала Джо на передньому сидінні, сіла на місце водія і завела мотор.

Фабер без жодних емоцій на обличчі поставив ногу на приступку. У руках — рушниця Девіда.

— А ви куди збираєтеся?

Серце впало кудись у п'яти. Якщо вона рушить, він може її застрелити. (Як тільки він здогадався цього разу забрати рушницю з машини?) Може, сама б вона й ризикнула, але не з Джо.

— Треба сховати машину від дощу.

— І Джо має їхати в гараж із тобою?

— Він полюбляє кататися. А чому це ти розпитуєш?

Фабер знизив плечима та відійшов від машини.

Він так упевнено стояв там — у Девідовому жакеті і з його рушницею в руках. Було важко повірити, що він справді вбивця. «Якщо зараз просто поїхати звідси — він що, буде стріляти?» — раптом Люсі згадала те своє відчуття, той моторошний холод, який вона відчула в перший день їхнього знайомства. У нього є якесь призначення, через котре він готовий на що завгодно.

Виснаження навалилося на Люсі, і вона здалася. Жінка увімкнула задню передачу — і за хвилину машина вже була в гаражі. Їй не залишилося нічого, крім як вийти з джипа та разом із Джо повернутися в дім. Як тепер поводитися в присутності вбивці? Як приховати, що вона все знає? Якщо він ще не зрозумів, звичайно...

Ніяких ідей з цього приводу в Люсі не було.

Але двері гаража вона залишила відчиненими.

32

— Ми на місці. Точка номер один, — капітан опустив підзорну трубу.

Старший лейтенант намагався щось розгледіти крізь потоки дощу та бризки.

— Не дуже схоже на курорт, еге ж? Якась пустеля.

— Дійсно пустеля.

Капітан був старим морським вовком із сивою бородою. Він виходив у море ще в першу війну з німцями. Щоправда, він закривав очі на деякі вільності в мовленні лейтенанта, адже хлопчина несподівано виявився чудовим моряком.

«Хлопчині» вже пішов четвертий десяток — зараз і таких записують у «вовки», — він і гадки не мав, що капітан йому потурає. Корвет випнувся на стрімку хвилю та ринув униз, і лейтенант схопився за поручень.

— Сер, а що ми робитимемо тут?

— Обходитимемо острів.

— Так, сер.

— І стежитимемо, чи не з'явиться субмарина.

— Навряд чи в таку погоду вони наважаться спливати, сер. А навіть якщо й наважаться, ми їх побачимо лише в тому разі, якщо вони виринуть просто в нас під носом.

— Вночі шторм ущухне. Принаймні завтра точно, — капітан дістав люльку й почав набивати її тютюном.

— Ви так думаєте?

— Знаю.

— Це якісь морські інстинкти?

— Ага, — буркнув капітан. — А ще прогноз погоди.

Корвет зайшов за мис, і чоловіки побачити невеличку затоку з причалом. Нагорі було видно маленький будиночок, що низько прихилився до землі, захищаючись від вітру.

— Як тільки погода покращиться, відправимо туди людей.

Старший лейтенант кивнув.

— Але...

— Що але?

— На один обхід острова нам знадобиться щонайменше година.

— І що?

— Якщо нам неймовірно пощастить і ми будемо в потрібному місці й у потрібний час...

— То ми побачимо хіба що піну від субмарини, яка сплила, взяла пасажира та зникла, — закінчив його думку капітан.

— Саме так, сер.

Капітан запалив свою люльку професійним жестом моряка, який усе життя запалює люльки в суворих морях. Потім він кілька разів затягнувся і набрав повні легені диму.

— Ми не думаємо, ми виконуємо накази, — дим вийшов через ніс.

— Не надто вдала цитата, сер.

— Чому б це?

— Вона про атаку легкої бригади[53].

— Це ж треба! Я й не знав! — капітан знову із задоволенням видихнув хмарку диму. — Ось що значить освіта.

На східному кінці острова теж був будиночок. Капітан уважно оглянув його через трубу й помітив велику радіо-антену, на вигляд досить потужну.

— Спарксе! Спробуй викликати на зв'язок той будиночок. Думаю, вони приймають на частоті корпусу спостереження.