Люсі знову заходилася розглядати кнопки й ручки на передавачі. Ось зараз розбереться з цим — і відпочине. Треба тільки примусити себе ще трошки помислити логічно. Не так тут уже й багато кнопок. Жінка знайшла один перемикач із двома позиціями та клацнула. Спробувала телеграфний ключ — тиша. Значить, зараз має працювати мікрофон. Вона взяла його й мовила:

— Гей? Хтось мене чує? Хто-небудь?

Тут її погляд впав на ще один перемикач — з положеннями «Передача» і «Прийом». Зараз стояло на «Передача». Логічно, що якщо вона хоче когось почути, то треба перемкнути на «Прийом».

— Якщо хтось мене чує, будь ласка, відповідайте, — Люсі клацнула перемикачем.

Нічого.

А за мить чоловічий голос:

— Штормовий острів, ми вас чуємо, кажіть.

Голос був молодий і сильний. Здавалося, його впевненість здатна повернути спокій в це життя.

— Штормовий острів, ми всю ніч намагаємося вийти з вами на зв'язок. Чому, в біса, ви не відповідали?

Люсі знову клацнула перемикачем, але замість слів вийшли тільки ридання.

36

У Персіваля Ґодлімана від надлишку цигарок і браку сну без упину боліла голова. Він спробував упоратися з довгою неспокійною ніччю за допомогою віскі, й це було помилкою. Тепер усе навколо тільки посилювало втому: погода, стіни кабінету, робота, війна. Уперше з тих пір, як він почав ловити шпигунів, він засумував за своїми бібліотеками, рукописами та середньовічною латиною.

У кабінет зайшов полковник Террі з двома чашками чаю на таці.

— Ніхто навіть не лягав, — повідомив він радісно. — Візьми ось бублика, — полковник простяг тарілку.

Ґодліман відмовився і взяв лише чашку з чаєм. Гарячий напій трохи його збадьорив.

— Мені щойно дзвонив чоловік із товстою сигарою, — повідомив Террі. — Він теж не спить, чекає разом із нами.

— Він-то якраз міг би й спати, — гірко мовив Ґодліман.

— Він теж хвилюється.

Задзвонив телефон.

— Ґодліман слухає.

— Із Королівського корпусу спостереження просять із вами з'єднати, сер.

— З'єднуйте.

Почувся інший молодий голос.

— Сер, я з Королівського корпусу спостереження.

— Слухаю вас.

— Ви містер Ґодліман?

— Так, — Боже, ну чому військові постійно тягнуть час?

— Ми нарешті зв'язалися зі Штормовим островом, сер.

— Господи, ну нарешті!

— Але на зв'язок вийшов не наш спостерігач, сер. Вийшла жінка.

— І що ж вона каже?

— Нічого, сер.

— У якому сенсі нічого? — Ґодліман ледь поборов у собі хвилю гнівної нетерплячості.

— Ну, вона плаче, сер.

— О... А ви б могли якось мене з нею з'єднати?

— Думаю, так. Почекайте, — почулося тихе гудіння та якесь клацання. А далі — жіночий плач.

— Міс, ви мене чуєте?

Плач не вщухав. Знову почувся голос хлопця:

— Сер, вона не зможе вас почути, аж поки не перейде в режим прийому. О, перейшла. Тепер можете говорити.

— Міс, доброго ранку. Послухайте мене, будь ласка. А коли я закінчу говорити, я скажу «прийом» — тоді ви можете перейти в режим передачі та відповісти мені. Ви мене розумієте? Прийом.

— О, дякувати Богу, хоч одна нормальна людина! — почувся її голос. — Так, я вас розумію. Прийом.

— Тепер розкажіть мені, будь ласка, що у вас там відбувається, — м'яко мовив Ґодліман. — Прийом.

— Два — ні, три — дні тому на острові з'явився чоловік. Його човен затонув. Я думаю, це той вбивця з Лондона, зі стилетом. Він убив мого чоловіка й нашого вівчаря. Тепер він десь надворі, а я з сином у будинку... Я забила цвяхами вікна. Хотіла застрелити його з рушниці, але не влучила. Двері я теж заколотила. На нього накинувся наш собака, але він його вбив. Він хотів пролізти у вікно, а я відрубала йому пальці сокирою. Господи, я більше не можу, будь ласка, нехай хтось приїде сюди... Прийом.

Ґодліман накрив долонею слухавку. Обличчя його побіліло, як сніг.

— Господи, нещасна жінка, — прошепотів він. Але швидко опанував себе і впевнено почав. — Міс, я прошу вас протриматися ще трохи. Моряки, берегова охорона, поліція — усі наші сили вже прямують до вас. Але наразі шторм ще надто сильний, вони не можуть дістатися острова. Я зараз вас попрошу дещо зробити. Я не можу сказати вам навіщо — бо нас можуть прослуховувати, — але я вас запевняю, це конче необхідно. Ви мене добре чуєте? Прийом.

— Так, чую вас добре, продовжуйте. Прийом.

— Ви маєте знищити радіопередавач. Прийом.

— О, ні! Тільки не це! Це дійсно необхідно?

— Так, — мовив Ґодліман, а потім зрозумів, що вона не встигла перемкнути режим.

— Я не можу... Не можу... — і тут почувся крик.

— Абердин, що у вас відбувається?

— Сер, вона й досі передає, — почувся голос хлопця. — Але нічого не розібрати. Ми нічого не чуємо.

— Вона закричала.

— Так, це ми теж почули.

— Чорт забирай, — професор із хвилину роздумував, що робити. — Що там у вас за погода?

— Дощить, сер, — здивовано мовив голос.

— Та я не з ввічливості питаю! — гаркнув Ґодліман. — Шторм вщухає чи ні?

— Знаєте, щойно стало трохи краще, сер.

— Чудово. Як тільки жінка знову вийде на зв'язок, відразу повідомте мені.

— Так, сер.

— Бог знає, через що доводиться пройти цій жінці, — мовив він до Террі, набираючи новий номер.

Полковник закинув ногу на ногу.

— Тільки б вона розбила той передавач...

— І хай помирає? Нам все одно?

— Ти сам це сказав.

— З'єднайте мене з Блоггсом, Росайт, — мовив він у слухавку.

Блоггс раптово прокинувся і прислухався. Сонце вже почало сходити. Усі присутні теж мовчки прислухалися. Не було чути ані звуку. Власне, ось це вони всі й слухали — тишу. Дощ більше не дріботів дахом, сіре небо ледь біліло на горизонті зі сходу, вітер стих. У повітрі залишилася лише мряка.

Пілоти почали одягати куртки та шоломи, зав'язувати чоботи, підпалювати останні цигарки. Загудів сигнал, а за ним чийсь голос гаркнув:

— Готовність до зльоту!

Задзвонив телефон. Пілоти ніяк на це не відреагували, тому слухавку взяв Блоггс.

— Слухаю.

— Фреде, це Персі. Зв'язалися з островом. Він убив двох чоловіків. Там жінка — вона відбивається, але довго не протримається.

— Ми злітаємо — дощ закінчився.

— Поквапся. Бувай.

Блоггс повісив слухавку і поглядом відшукав свого пілота. Той спав на своїй книжці.

— Вставай же, спаньку, бодай тебе дідько вхопив!

Той розплющив очі.

— Вставайте, ми вилітаємо, шторм закінчився!

— Пречудово! — той миттю скочив на ноги і вибіг з кімнати. Блоггс кинувся за ним.

Шлюпка з гучним сплеском та бризками впала на воду. Море важко було назвати спокійним, але в затоці було більш-менш прийнятно, та й під керівництвом досвідчених моряків потонути Блоггс не міг.

— Старший помічнику, ви за головного.

Той стояв біля перил поруч із трьома матросами. У нього був пістолет у водозахисному тримачі.

— Рушаємо, хлопці! — скомандував він матросам, і всі четверо спустилися в шлюпку. Старший лейтенант сів на кормі, а матроси взялися за весла. Близько хвилини капітан спостерігав, як їхній човен швидко наближається до причалу, а потім повернувся на місток і віддав наказ продовжувати обходити острів.

Раптовий дзвін перервав гру в карти в трюмі катера в порту.

— А я відчув, що щось змінилося. Перестало хитати. Мене навіть нудить від такого спокою, — мовив Худячок, але його ніхто не слухав. Усі розбігалися по своїх постах, на ходу надягаючи рятівні жилети.

Двигуни забурчали, й катер почало відчутно трусити. На носі палуби стояв Сміт і насолоджувався свіжим повітрям, легкою мрячкою після доби перебування в трюмі. Катер уже виходив із порту. Худячок приєднався до Сміта.

— Ну ось, знову виходимо в море, — зауважив він.

— А я відчув, що ось-ось дадуть дзвінок, — сказав йому Сміт. — І знаєш чому?