— Були такі крадіжки, — підтвердив Кінсайд тихо.

— Він міг і з газет про них дізнатися.

— Про третій випадок не друкували в газетах.

— Навіть якщо він дійсно крадій — він усе одно може бути шпигуном. Шпигунам красти не забороняють.

— Але ж минулого тижня ваш Фабер був ще в Лондоні.

Блоггс на мить замислився.

— А, до дідька все це! — він вийшов з камери.

Пітер Фредерікс підвів погляд на Кінсайда та з-під кривавих крапель спитав:

— Та хто він, у біса, такий? Він що, з гестапо?

Кінсайд кинув на нього важкий погляд.

— Дякуйте Богові, що ви дійсно не той, кого він шукає.

— Ну що там у вас? — знову телефонував Ґодліман.

— Фальшива тривога, — голос Блоггса звучав незвично через таку відстань. — Звичайний крадій, випадково схожий на Фабера, носив із собою стилет.

— Чорт забирай. Знову починати спочатку.

— Минулого разу ти щось казав про острів.

— Так, Штормовий острів. Десять миль на схід від Абердина. Він є на мапах великого масштабу.

— А чому ти впевнений, що він там?

— Та не сказати щоб я впевнений. Роботу за іншими версіями теж не треба припиняти — решта міст на узбережжі і так далі. Але він же вкрав човен, правильно?

— Так, «Марія II».

— Ось. А значить, зустріч із субмариною в нього призначена десь у зоні цього острова. І якщо тут я маю рацію, то він або потонув, або розбився коло цього острова і зараз там.

— Це логічно.

— Як там у вас із погодою?

— Досі так само.

— Як гадаєш, зможете дістатися острова на великому судні?

— Та на достатньо великому судні можна вийти в будь-яку погоду. А ось чи є там, де причалити на тому острові?

— Ось це треба з'ясувати. Але, скоріш за все, ти маєш рацію і нормального причалу там немає. Тому давай так: коло Единбурга є база повітряних сил. Поки ти туди дістанешся, я організую для тебе літак-амфібію. Щойно шторм трохи вщухне — ви злітаєте. Крім того, домовся з береговою охороною: нехай вони теж вирушають на острів, як тільки умови покращаться. Хтозна, хто з вас буде там швидше.

— Ммм, — Блоггс наче вагався. — Якщо субмарина там і вона теж чекає на погоду, то ми точно не зможемо там бути раніше за неї.

— Це правда, — Ґодліман запалив цигарку, шукаючи в ній підтримки. — На цей випадок ми можемо організувати військовий корвет, який буде чергувати недалеко від острова та перехоплювати всі радіосигнали. А коли погода покращиться, з нього можна буде спустити катер. Так навіть краще.

— А як щодо винищувачів?

— Їх також дістанемо. Але їм теж треба погода.

— Скоро вже розтягне, я думаю. Не може ж шторм вирувати так довго.

— А що кажуть шотландські метеорологи?

— Кажуть, може, ще один день — і все.

— От дідько.

— Та це вже не має особливого значення. Якщо він там — то він теж не має можливості забратися звідси.

— Якщо він там, так, — погодився Ґодліман. — Ну гаразд. Тоді організовуємо корвет, винищувачі й амфібію.

— Про мене не забудь.

— А ти поквапся. Подзвони мені з Росайта. І бережи себе.

— Бувай.

Ґодліман поклав слухавку. Забута цигарка вже згоріла. Він підпалив ще одну, узяв слухавку й заходився організовувати операцію.

29

Перекинутий набік джип був схожий на пораненого слона — великий, сильний, але повністю безпорадний. Двигун, звичайно ж, заглох. Фабер що було сили штовхнув машину, і вона доволі граційно встала на чотири колеса. Цей учасник бійки майже не зазнав ушкоджень: брезентовий дах, звичайно, було понівечено ножем від краю до краю; одне крило добряче зім'ялося об грунт; одна фара розбилася; ну і ще бракувало вікна, яке розтрощило кулею. Лобове скло дивовижним чином лишилося цілим.

Оглянувши авто, Фабер заліз на місце водія, увімкнув нейтральну передачу й спробував завести двигун. Той трохи побурчав та заглух. Із другої спроби машина завелася, і Фабер полегшено зітхнув: іти пішки не було жодних сил. Якийсь час Галка просто сидів у джипі, оглядаючи своє тіло. Права гомілка неабияк набрякла — можливо, є перелом. Наразі добре, що машину обладнано якраз для безногого водія. На потилиці надулася велика ґуля, на якій відчувалася липка кров. У дзеркалі заднього огляду замість обличчя відображалося щось густо вкрите подряпинами та синцями, наче в боксера, який програв важкий бій. Його плащ так і лишився вдома у вівчаря, тому весь одяг був наскрізь просякнутий дощовою водою та грязюкою. Треба якомога швидше зігрітися й перевдягнутися в сухе.

Щойно Фабер узявся за кермо, руку пронизало пекучим болем — а він уже встиг забути про зірваний ніготь. З усіх його поранень наразі це було найболючішим — доведеться кермувати однією рукою. Він повільно рушив, намагаючись знайти хоч щось, подібне до дороги, хоча загалом загубитися тут важко: якщо їхати вздовж прірви, то другий котедж проминути неможливо.

Тепер дорогою треба вигадати, що він брехатиме Люсі. Можна розповісти правду: вона однаково нічого не зможе вдіяти. Проте, якщо правда їй не сподобається, доведеться її вбити, а останнім часом робити цього чомусь не хочеться. І зараз, повільно продираючись грязюкою крізь дощ та вітер, Голка дивувався цьому новому почуттю. Це вперше за своє життя він не хоче когось вбивати. І справа не в тому, що Фабер став абсолютно аморальним типом — ні, він був переконаний, що його вбивства — те ж саме, що вбивства на полі бою. Однак, фізичні реакції на вбивство — як, наприклад, нудота, — з роками нікуди не поділися, і він відмовлявся замислюватися над природою цього явища.

Звідки ж це небажання вбивати Люсі?

Мабуть, це відчуття мало щось спільне з тим, коли він відправив у Люфтваффе неправильні координати для бомбування собору Святого Павла: бажання врятувати красу. Люсі дійсно була вражаючим створінням, сповненим красою, наче витвір мистецтва. І якщо зі званням вбивці Фабер міг жити спокійно, то іконоборцем ставати він не збирався. Йому й самому така поведінка здавалася дивною, але шпигуни — взагалі диваки.

Згадалися декілька інших агентів, які прийшли в Абвер одночасно з Фабером: Отто, велетень з півночі, полюбляв виробляти з паперу тендітних створінь за японськими техніками та ненавидів жінок; Фрідріх, хитрий геній математики, боявся кожної тіні й міг по п'ять днів поспіль депресувати після програшу в шахи; Гельмут полюбляв читати книжки про історію рабовласництва в Америці, а потім пішов у СС... Усі такі різні, усі зі своїми особливостями. Якщо в них і було щось спільне, то Фабер цього не знайшов.

Дощ наче посилився, і стало гірше видно. Фабер скинув швидкість: прірва ліворуч за таких обставин починала його нервувати. Йому було спекотно, але спиною час від часу пробігали мурашки. Виявилося, що про Отто, Фрідріха та Гельмута він згадував вголос — очевидна ознака марення. Фабер спробував сконцентруватися лише на дорозі. Вітер шумів у якомусь тільки йому відомому ритмі, і це діяло дещо гіпнотично. За якийсь час агент усвідомив, що просто сидить у машині й дивиться на море — і не відомо, як давно він спинився.

Котедж Люсі з'явився, здавалося, через кілька годин. Фабер докладав максимум зусиль до того, щоб не забути натиснути на гальма, перш ніж машина вріжеться в стіну. У дверях стояла якась постать — вона дивилася на нього крізь завісу дощу. Треба триматися — хоча б поки він не набреше їй. Триматися. Не забувати набрехати. Триматися...

Джип повернувся майже надвечір. Люсі хвилювалася за чоловіків, але водночас сердилася, що вони не приїхали на обід. Коли годинна стрілка минула дванадцяту, вона все частіше почала підходити до вікна, виглядаючи машину. Як тільки джип з'явився на пагорбі поблизу будинку, стало зрозуміло, що щось сталося. Він їхав украй повільно, смикався з боку в бік — а ще всередині була тільки одна людина. За мить стало видно, що передня частина машини понівечена, а фара розбита.

— Господи, — прошепотіла вона.

Машина спинилася перед дверима, і Люсі побачила на місці водія Генрі. Він не квапився виходити, і вона кинулася під дощ відчиняти дверцята. Чоловік сидів з напівзаплющеними очима й тримав руку на гальмах. Усе його обличчя було подряпане та побите.