Террі став поруч і уважно подивився на мапу.
— Я б ближче як на три милі не підходив. А взагалі краще зупинитися десь миль за десять.
— Добре, — Ґодліман витяг олівця і провів дві лінії вздовж берега — на відстані трьох і десяти миль відповідно. — Так. А якби ти був мореплавцем-любителем та мав крихітне рибальське судно, як далеко ти б міг вийти, перш ніж стане страшно?
— Тобто на яку відстань безпечно виходити в море з такими навичками та на такому судні?
— Саме так.
— Треба спитати в моряків. Я б сказав миль п'ятнадцять-двадцять, — знизив плечима Террі.
— Згоден, — Ґодліман обвів дугу у двадцять миль навколо центра Абердина. — Ось я до чого: якщо Фабер живий, то він або повернувся на велику землю, або перебуває десь ось тут, — він показав на частину моря між лініями та дугою.
— Але тут лише відкрите море.
— А в нас є мапа більшого масштабу?
Террі відкрив шухляду і знайшов велику мапу Шотландії, яку охайно розвернув на комоді. Ґодліман переніс свої помітки на нову карту. Лише море.
— Поглянь-но, — раптом помітив щось професор.
Просто на східному кордоні означеної зони був вузький острів завдовжки десять миль.
Террі схилився над папером.
— Штормовий острів, — прочитав він. — Годяща назва.
— Б'юся об заклад, що він тут! — ляснув по столу Ґодліман.
— Ми можемо когось туди відправити?
— Не раніш як вщухне шторм. Блоггс у Абердині — я знайду для нього літак. Як тільки погода покращиться — зможе негайно вилетіти, — професор був уже в дверях.
— Хай щастить! — гукнув у спину Террі.
Ґодліман бігом дістався свого кабінету та схопив слухавку.
— З'єднайте з містером Блоггсом, Абердин, будь ласка.
Довелося зачекати, розважаючись малюванням Штормового острова у блокноті. За формою він нагадував верхню половину ціпка — з ручкою замість західного кінця. Загальна довжина, мабуть, не перевищує п'ятнадцяти миль, а ширина — півмилі. Цікаво, це просто шматок скелі? Чи якісь пасовища для вівчарів? Якщо Фабер тут, можливо, він примудрився вийти на зв'язок із субмариною, тож Блоггс будь-що має бути на острові раніше за підводний човен. Непросте завдання.
— З'єдную з містером Блоггсом, — сповістив жіночий голос у слухавці.
— Фреде?
— Вітаю, Персі.
— Я майже переконаний, що він на Штормовому острові.
— Ні. Ми щойно його заарештували, — повідомив Блоггс.
Стилет був дев'ять дюймів[49] завдовжки, мав рукоятку з ритуванням та невеличку поперечку. Кінчик, більше схожий на голку, був неймовірно гострим. Ідеальна зброя для вбивства. Ще й нещодавно відполірована.
Блоггс разом з головним інспектором Кінсайдом мовчки дивилися на стилет, не маючи жодного бажання його торкатися.
— Він намагався сісти на автобус до Единбурга, — повідомив Кінсайд. — Його помітили коло квиткової каси та спитали про документи, а він кинув свою валізу й побіг. Коли пробігав повз кондуктора, вона вдарила його по голові своєю машинкою. Він хвилин десять був непритомний.
— Давайте до нього зайдемо, — запропонував Блоггс. Його провели до камери.
— Сюди, — запросив Кінсайд, показуючи на одну з них. Блоггс глянув на чоловіка крізь грати. Той сидів на стільці коло дальньої стінки, спираючись на голу цеглу. Руки тримав у кишенях, очі заплющені.
— А він не новачок у камерах, — зауважив Блоггс. Високий, вродливий, з темним волоссям. Схожий на Фабера, судячи з фото, але треба переконатися.
— Хочете увійти? — спитав Кінсайд.
— Хвилиночку. Скажіть, а що було у його валізі окрім стилета?
— Грабіжницьке приладдя. Гроші дрібними банкнотами, багато. Пістолет та трохи патронів. Чорний одяг і взуття на каучуковій підошві. А ще дві сотні цигарок «Лакі Страйк».
— Фотографій не було?
Кінсайд похитав головою.
— Чорт, — зітхнув Блоггс.
— За документами він Пітер Фредерікс, з Вемблі, Мідлсекс. Каже, що майстер, виготовляє інструменти. Без роботи. Шукає місця.
— Майстер? — скептично перепитав Блоггс. — У Британії вже років чотири немає жодного безробітного майстра. Шпигун би про таке знав.
— Хочете самі його допитати? Чи краще мені?
— Давайте ви.
Кінсайд відчинив двері, і Блоггс зайшов за ним. Чоловік байдуже розплющив очі — він навіть не поворухнувся. Кінсайд сів за невеличкий простий стіл, а Блоггс сперся на стіну.
— Ваше справжнє ім'я? — почав Кінсайд.
— Пітер Фредерікс.
— Чому ви так далеко від дому?
— Шукаю роботу.
— Чому не в армії?
— Хворе серце.
— Де ви були останні кілька днів?
— Тут, в Абердині. А до того в Данді. А ще раніше — у Перті.
— Коли ви приїхали до Абердина?
— Позавчора.
Кінсайд глянув на Блоггса — той кивнув у відповідь.
— Легенда у вас недоладна. У Британії не вистачає майстрів — жодного безробітного майстра не лишилося. Кажіть правду.
— Я кажу як є.
Блоггс витяг з кишені жменю монет, зав'язав їх у хустинку й почав мовчки підкидати важкувату в'язанку на долоні. — Де фотографії? — спитав Кінсайд.
Вираз обличчя чоловіка не змінився анітрохи.
— Гадки не маю, про що ви.
Кінсайд знов зиркнув на Блоггса.
— Вставай, — тихо наказав Блоггс.
— Що? — не почув той.
— Вставай! — уже рявкнув детектив.
Чоловік без жодної емоції встав.
— Підійди.
Чоловік зробив два кроки й став коло столу.
— Ім'я.
— Пітер Фредерікс.
Блоггс повільно підійшов і важко вдарив чоловіка згортком з монетами, який тримав за кінці хустинки. Удар поцілив точно по переніссю, і чоловік голосно скрикнув.
— Не рухайся! Ім'я!
Чоловік вирівнявся, опустив руки й прошепотів:
— Пітер Фредерікс.
Блоггс ще раз вдарив точнісінько в те саме місце. З очей чоловіка бризнули сльози, і він впав на одне коліно.
— Де фотографії? — гаркнув Блоггс.
Чоловік тупо похитав головою. Блоггс підняв його на ноги, вдарив коліном у пах та ще й додав кулаком у живіт.
— Де ти сховав плівку?
Чоловік упав долу. Його знудило. Блоггс ногою вдарив його в обличчя — почувся хрускіт.
— Де відбудеться зустріч із субмариною? Як ти виходиш з ними на зв'язок?
Кінсайд відтяг Блоггса трохи назад:
— Ну все, досить вже. Це моя дільниця, і більше я не можу закривати на це очі.
Блоггс різко розвернувся до нього.
— Слухайте, ми не простого грабіжника тут допитуємо. Ця людина ставить під загрозу результат всієї війни, — він ткнув пальцем майже під ніс інспектору. — Ви що, забули? Я з МІ-5 і я можу робити на вашій клятій дільниці, що захочу. Навіть якщо він помре — за це я відповідатиму, — Блоггс знову повернувся до чоловіка, що так і лежав на підлозі. Він витріщався на обох поліцейських, і навіть під кривавими потьоками можна було побачити шокований вираз обличчя.
— Та про що взагалі мова? — прошепотів він. — Що тут коїться?
Блоггс знову підняв його на ноги.
— Ти Генріх Рудольф Ганс фон Мюллер-Гюдер. Народився в Ольні 26 травня 1900-го. Також відомий як Генрі Фабер. Підполковник німецької розвідки. За три місяці ти вже бовтатимешся на мотузці за шпіонаж. Звичайно, якщо ми не вирішимо, що від тебе живого більше користі. Тож для тебе за краще таки показати нам, що ти можеш принести якусь користь, полковнику Мюллер-Гюдере.
— Ні! — скрикнув чоловік. — Ні! Ні-ні! Я крадій, я не шпигун! Будь ласка, годі вже! — він закрився руками від чергового удару. — Будь ласка! Я можу довести!
Блоггс таки вдарив його ще раз, і Кінсайду знову довелося втрутитися.
— Зачекай-но. Так, Фредеріксе чи як там тебе насправді звати, доведи нам що ти крадій.
— Минулого тижня я обікрав три будинки на Джубілі-кріссент, — чоловік важко дихав. — В одному взяв десь близько п'ятиста фунтів, у другому — якісь коштовності — декілька каблучок з діамантами та намисто з перлів, — а з третього взагалі пішов порожній, бо там собака був... Ви ж можете це перевірити? Вам же повідомляють про крадіжки? Господи Боже...
49
9 дюймів — приблизно 23 см.