Коли так, не можна поєднувати світло нефеш зі світлом руах, світло руах зі світлом нешама, адже кожне попереднє менш досконале ніж наступне, і, поєднуючись, вище приймає в себе вади нижчого.

Слід шукати того, хто розділяє з тобою дух, і тінь, і подих. Можна іти за тим, хто ступив на сходинку вище. Але союз із нижчим за тебе принесе лише страждання. Ви живете в різних світах, і жодному не перетнути межі. Є такі, що силкуються зламати кордон, але даремні зусилля і лиха покута.

Я не відмовився від неї, хоча міг би. Вона не подужала піти, бо й не могла. Хто з нас двох вартує більшої кари?

Райдуга заслала небо, а значить, настав час гебура, час суворого суду, який відшкодує лихо, заподіяне любов'ю.

Коли вона запропонувала Янові зустрітися коло Білого костьолу, менш за все він сподівався, що Марічка з’явиться саме звідти, статечна, вбрана в м’які хутра, з виразом милостивої снаги на своєму гожому лиці. Молитися вона туди ходила, чи як? Такого з Марічкою не бувало ніколи доти, отож тепер вона дивилася якось інакше. Немов і не вона зовсім. На мить Янові стало ніяково, бо не знати як і говорити з нею, новою й незнайомою.

— Привіт, — мовила вона, — ти чого мовчиш? Заціпило?

Він розвів руками.

— Ну. Оце думаю: ти — не ти… Чи, може, Діва Марія Сніжна?

Вона розсміялася, в лукавій втісі знов обернувшись собою.

— Так ти знаєш уже? Звідки?

— Новини дивлюся, — усміхнувся Ян. — А яким це буревієм тебе до церкви занесло? Невже з переляку в бога повірила?

— Та не в тому річ…

Марічка обернулася до білих стін храму, задивившись на тьмяний образ Богородиці над брамою. Променисті сніжинки сипалися на її пухнастий комір, і Янові раптом здалося, що його порівняння зі Сніжною Дівою було не таким уже й недоречним.

— Мені слід було подумати, — мовила вона, — зрозуміти… Коли носиш дитину, то стаєш немовби… не зовсім ти. Їй мабуть теж було непросто. Живеш собі, живеш, і раптом — бабах, і отакий німб над головою…

Ян знизав плечима.

— Ну, німбу поки що не видно. Але ходи, поговоримо, доки який благовіст не нагодився. Зайдемо десь, де тепло?

Вона повела його до якоїсь дорогої ресторації неподалік, де все ясніло дзвінким кришталем та золотими вензелями. Ян звик уже до Маріччиних барокових уподобань і зараз уже й не помічав тих надмірних пишнот, що слугували сестричці мовби коштовним окладом. Невідь чому, але саме там вона почувалася найбільш певно і затишно.

Замовивши неймовірно дорогий салат, Марічка ще двічі відсилала його назад на кухню, мотивуючи це нестачею оливок та якоїсь загадкової «кіндзи». Ян замислено спостерігав за нею.

— Чого це ти витріщаєшся? — скуштувавши останню редакцію салату, спитала вона. — Щось негаразд?

Ян зітхнув.

— Все ти перебираєш… А вже як вибереш, то й за рік не збагнути, чому. Спершу ти одружуєш із собою того неймовірного, марудного Франца. Потім знаходиш собі іншу, не менш неймовірну, забавку. Чого ти прагнеш, зрештою, хотів би я знати.

— А, — вона повела срібною виделкою мовби диригент — паличкою, — це що, Франц заслав тебе нишпорити?

— Та що ти верзеш? — обурився Ян. — На дідька мені здався той твій Франц? Але ти вважай — він знає про твої пригоди і серйозно налаштований боронити свої права.

— Свої права, — зблазнювала Марічка. — Хай боронить. Він і знати не буде, хто батько. Повік не здогадається.

— Так уже й повік? Та досить побачити Мартинову бундючну виправу — не треба і ворожки з картами!

Марічка кинула виделку.

— І давно ти знаєш? — невдоволено спитала вона.

Ян гмукнув.

— Та давно. Не треба тримати мене за дурня, гаразд? — він зітхнув. — Але Франц бачиться з Мартином значно рідше ніж я, так що, думаю, він і не дізнається. Коли той сам йому не скаже.

— А він що, може сказати? — сполохано спитала Марічка.

— Та може і сказати. Біс його зна. Слухай, поясни мені нарешті, навіщо це тобі? Франц, в сенсі. І всі ці складні маневри?

Марічка опустила очі, неуважно дзьобаючи виделкою стражденний наїдок. Вона виглядала затято і скривджено, як давно колись, діставши в школі прочухана за куцу спідницю та бузкову помаду. Ніжність і сум підступили Янові попід горло, і йому стало прикро за своє поводження. Але слід же було сказати їй? Слід?

— Марічко, вибач, коли я…

— Та нічого, — вона звела погляд, далі дивлячись суворо й затято, — я розкажу тобі. Не знаю, правда, чи вийде в мене — я ж завжди була недорікою, як до серйозних справ… Франц, розумієш, Франц мене багато в чому… влаштовує. З ним я не відчуваю браку безлічі тих речей, що потрібні для певності. У собі. У всьому. От тільки дітей я від Франца не хочу. Ні за які бублики.

— Ну і чому ж саме?

Вона прикусила губу, зиркнувши розпачливо.

— Ми з ним наче… наче різної породи. Наче кінь і жаба. Тямиш? Несумісні.

— Та певно. Тільки жаба — це він.

— А, — зраділа Марічка, з оновленим заповзяттям беручись до салату, — я знала, що ти мене зрозумієш. Ти ж і сам, теє… Ви ж із твоєю Мілою такі ж… неоднакові.

— Е, зачекай, — здивовано хитнув головою Ян, — а хіба не ти намовляла мене до одруження? Сім’я, мовляв, це така чудесна штука, основа основ і підґрунтя підвалин?

— Я? А, тоді ще… Та хіба ж я казала: «одружуйся!»? Я казала — час визначатися. Так чи ні, тобто. А як побачила, що в тебе ніц не вийшло із тим сватанням, то й подумала, що слід тобі познайомитись з кимсь іще. Думала, що Лея тобі сподобається. Хіба ні?

Тут уже настала Янова черга жбурляти виделку. Гляньте лишень на цю Марічку — наївна, мов дитя, але іноді як втне що-небудь, так хоч стріляйся… Цікаво, чи розуміла вона, що наробила?

Заскочений знагла, Ян заледве опанував неукоськані ще болючі спогади.

— Слухай-но, Марічко, — кволо запитав він, — а давно ти бачилася з нею? З Леєю Браха?

— Давно? Ні. Позавчора. Вона сказала, що їде на кілька днів. До Ваславських Бродів. До якогось, вона сказала, ніби, шпиталю.

— А що з нею?

— З нею? Ні, це вона на гостину… То як вона тобі загалом? Гарненька?

Ян здивувався тому питанню. Гарна? Та до чого тут це? Адже спраглий, що знаходить оазу, цілком не зважає на принади краєвиду… Він і не знав уже, ким Лея була для нього — жінкою, чиєї любові йому праглося чи… чимось іще?

А Марічка — чим вона керувалася, коли відправляла брата знайомитись із кравчинею? Майбутня мама хитро позирала на Яна, видивляючись собі у справописі найдорожчий десерт. Німбу й далі не було видно. Радше вже навпаки.

Вже маючи намір іти з ресторації, Ян підвівся, аби подати сестричці манто. І погляд його впав на двійко дядьків у куточку: один старший, уже сивий, із волоссям, забраним у джигунський хвостик, а другий — худезний, у сорочці, що стовбурчилась на його вузьких плечах, та в незмінному зеленому піджаку. В ресторації такого штибу виглядав він цілком фантастично.

— Привіт, Левку! — кивнув до нього Ян.

Поет заусміхався, кинув погляд на Янову супутницю і підняв два великих пальця догори. Кльова дівуля, мовляв.

— Ти псуєш мені репутацію, Марічко.

Вона звела брови.

— Бо люди подумають: звідкіль в нього гроші на таких розкішних жінок? — пояснив Ян. — Вирішать, що краду.

Марічка розсміялася і манірно взялася за братів лікоть. Псувати — то псувати. Це їй вдавалося навдивовижу добре.

Обтяжений денними клопотами, Ян швидко забув про поета та його, вочевидь, чужоземного спонсора. Проте проноза Левко та його дивовижна обізнаність у Гадюччиних справах самочинно згадалася надвечір, коли до студії зазирнув Янів приятель (хоча, як його називати тепер, невідомо) — Казимир Діжка. З розгону гепнувшись на крісло коло робочої станції, він похмуро зиркнув на Яна.

— Пити будеш? — люто спитав він.

Ян звів брови в мовчазній зневірі. Мало того, що Казимир стелився під Гадюкою червоною доріжкою, нишпорячи й вивідуючи, так оце ще й пиятику надумав влаштувати просто на робочому місці. Із таких непробивних слід би мурувати бомбосховища, подумав ведучий.