— Гм, — Янові чомусь таке не спадало на думку, — гаразд, а щоденник?

— Зник, — коротко кинув Сегал, — коли наступного дня кімнату обшукали, його вже не було на звичному місці.

Ян нервово запустив пальці в чуприну.

— Кому він міг би знадобитись? Хіба… Ті діаграми, котрі слідчий знайшов тоді у Левіновій кишені — вони були звідти? Із того щоденника?

Сегал вражено витріщився на нього.

— Можливо.

— Отож, він видер сторінку, перед тим як… Слухай-но, учню чарівника… Що було на тій схемі? Чого це ти відскочив, мов попечений, коли угледів її?

Молодик зміряв Яна зверхнім поглядом.

— Ця частина вчення має значення лише для втаємничених.

— Давай все ж таки спробуємо, — змучено мовив Ян. Тепер він достоту розумів, яку пекельну роботу обрав собі його друг Мартин.

— Ну гаразд. Вам це однаково нічого не скаже. Сенс цієї схеми — розташування букв сімдесяти двох Імен задля отримання в парцуф світла хокма вищого світу; кількість букв у цих Іменах — двісті шістнадцять, що становить гематрію слова РІУ, яке означає бачення. Тільки у світлі хокма можна бачити крізь оламот — запони, що відділяють один світ від іншого.

— Ну е-е… то що ж тут поганого? — легковажно озвався Ян.

Сегал глянув на нього, мов лікар — на буйного навіженця.

— Що поганого?! Для невігласа це було б наче… наче зненацька почати бачити все довкола десятьма очима замість двох. Прямий шлях до божевілля.

— І все ж таки, — стенув плечима Ян, — комусь, очевидячки, це було досить цікаво — настільки, щоби поцупити оті нотатки, так?

Левінів помічних зневажливо гмукнув.

— Маю великий сумнів, що випадковий крадій міг би розібрати хоч слово. Для цього він мусив би вчитися не один рік.

— Він? Чи — вона? — примружився Ян. — Чи траплялися жінки серед Левінових учнів?

Сегал кліпнув.

— Ні. Тобто, е-ее… Ні.

— В такому разі, — зітхнув Ян, підводячись, — раджу тобі хутко знайти якесь задовільне пояснення тому факту, що тут, — він кивнув на стіл, де колись стояла попільничка, — було знайдено недопалок з відбитками помади. Якщо тобі вдалося вчасно позбутися цього виказчика, то, ймовірно, ти зможеш довести, що слідчому він просто примарився.

Дан Сегал завмер, роздумуючи, аби за мить спалахнути глузливим, переможним вищиром. Янові враз пригадався півморок «Кантіни» й Сегалове примітливе й нещадне «ще один…» Так, ще один. Вони обидва ладні були ризикувати заради жінки, яка цілком могла бути вбивцею, причім задурно ризикувати, не сподіваючись навіть на віддяку.

Старий каббаліст міг би сказати на те, що доброчинна дія сприяє розвитку мор — здатності віддавати, і цим наближує душу до Творця. Проте, навіть він здивувався би, дізнавшись, що спонукою для вияву таких чеснот може стати проста — й одвічна — жіноча нещирість.

ДРУГА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Слухайте, що радить нам Книга Сяйва: «Сядьмо, шановні, й поновімо виправлення нареченої тої ночі, котрої всякий, хто з’єднається з нею, охоронятиметься і матиме мир. Про таких сказано: „Беріть, і побачите доброту Творця.“»

Хто така наречена, з’єднатися з якою може кожен? Хто вона, союз із котрою заохочується? Вона — це запитання без відповіді, свічадо без світла, цариця без царства. Це — втрачена частина нашої душі, до з’єднання з якою закликає Творець.

Вона не світла і не свята, та, чия суть — присутність прихованого, відчуття таємниці, що вимагає розгадки. Вона — це темрява, що може прийняти світло, тому сказано «ніч», і дійсно, вона має властивості ночі, після якої надходить осяйний ранок.

Таємниця змушує нас іти далі й дивитися глибше; не відповідь, але пошук відповіді повертає серцю цілісність. Не нам призначено давати відповіді, ми лише тримаємо весільний полог, адже справжній наречений темряви — небокрай.

Я не беруся давати відповідь, ні, нехай ніч нареченої вирішує за мене.

«Віра, рівно ж як і любов, — говорив він, притискаючи рукою навушник, — це могутня сила, що викликає до життя душогубів і блазнів. Із часом трагедія обертається анекдотом. Пафос вироджується в кітч… У лютому п’ятдесят восьмого побачив світ альбом Сатчелмауса або ж „Торборота“, що звався „Лyi та добра книжка“… Варто, мабуть, нагадати, що „Торборотом“ кликали Армстронга за його розвинений амбюшор… Так от, альбом містив пісні релігійного змісту, проте такої блюзнірської форми, що Армстроногові ще довго згадували цю наругу… Кит випльовує Йону, бо той, бачте, не прийшовся йому до смаку; „нічогенький собі дощик“, — коментують ангели зливу Всесвітнього потопу; до бога ж апелюють як до „Великого Босса“. Сатчмо кликав себе баптистом, ручкався з католицьким Папою, а на шиї носив зірку Давида — навряд чи це можна назвати неповагою до релігії. Радше її спрощеною видозміною…»

Армстронг подобався Янові у всіх своїх виявах, особливо ж нині, коли його кумедні госпели складали противагу похмурій науці Сегала та його химерного вчителя. Ведучому праглося цього протиставлення, аби не зрушити глуздом у тому ж керунку, проте навіть Сатчмо не міг подужати його тривоги. Нічим добрим пригода на Веженській завершитись не могла.

Ян навмисне затримався на роботі, щоб граничною втомою запобігти нападові безсоння; додому він причвалав о сьомій ранку, уже майже на очі не бачачи, проте не минуло і двох годин, як сон його — глибокий і темний — урвала якась невідома зла сила. Хвилину чи дві він силкувався і ніяк не міг збагнути, що ж це діється. Нарешті його непритомна свідомість отямилась, аби сповістити: дзвінок у двері, не інакше.

Кілька секунд для того щоб надумати відчиняти, ще менше — для того, щоб надбати пристойного вигляду (однаково недостатньо), і ось заспаний ведучий смикає засувку, чекаючи на що завгодно, понад усе — на зворотну появу Міли… Але тільки не на цього гостя. За дверима — Янів свояк, Франц Канюк, відомий лікар і знаний маруда. Ян труснув головою, сподіваючись, що сонне видиво самочинно розвіється. Гість не зник, але — навпаки — рішуче ступив через поріг.

— Розбудив? Вибач, — суворо промовив він, — маю до тебе невідкладну справу.

Ян розпачливо позіхнув.

— Чи не можна з цим почекати до вечора бодай?

— Питання життя і смерті, — нудно сповістив лікар.

Ведучий мерзлякувато переступив босими ногами, зачинаючи двері (не до капців було, спросоння) і рушив за гостем, який впевнено попрямував до канапи, де і всівся, блимаючи суворо й незатишно.

— Щось сталося? — прозрів якусь прикрість Ян.

— Сталося, — похмуро проголосив Франц Канюк.

Таким — лихим і нещасним — Ян бачив свояка вперше. Його завше бездоганно припнута краватка скособочилась, волосся стриміло, мов бита зливою стерня, навіть лице, гладке й набрезкле, нині мало майже людський вираз.

— Марічка? — Янові перехопило подих — невже якась біда з його сестрою?

— Так… тобто, гадаю, з нею все г-гаразд, — Франц опустив погляд на свої великі м’які долоні, які ледь-помітно тремтіли. — Ми щойно сьогодні з’ясували, що вона вагітна.

Ян швидко видихнув.

— Ну та це ж… чудово?! Вона ж, наче, давно хотіла… Хіба ні?

Франц Канюк — майбутній татко? — не піднімав очей. Щось тут було не так. Він мовчав — дедалі довше, ніж годилося б. Нарешті він тяжко зітхнув і, відвернувшись до тьмяної плями вікна, промимрив:

— Мені потрібна твоя допомога. Тому я скажу тобі. Це… — він примружився, неуважно смикаючи ґудзика, — це не моя дитина.

Його обличчя лишалося незворушним, лише голос зрадив сірому, скакнувши вгору наче неврівноважений атлет. Ян потер очі, котрі попри все злипалися, мовби медом намазані.

— Франце, — позіхнув він, — чому ти такий впевнений? Ви ж подружжя, а не абищо.

Канюк зиркнув на нього із соромом та зневагою водночас.

— По всьому так виходить, свояк. Я ж лікар. Я знаю.