Але сказано: «Кожен день свідчить про твої колишні дні». Чи не в колишньому зцілення? Хто (МІ) поверне те, що відійшло, і з’єднає те, що було роз’єднане. Отже олам га ба, світ грядущий, — це повернення втраченого і, вкінці, повернення вигнанців додому.

Я закрию очі й проситиму — бери й веди мене, мов сліпця, бо заблукав я з відкритими очима й дарма що зрячий, не бачу перед собою дороги.

* * *

Минув вечір, спливла ніч, і Ян отримав таки свого телефонного дзвінка. Проте щастя з того йому було — ніц, а тільки клопіт, дурний і докучливий. Жалоба чи ні — а слід було дбати про пожиток, виконувати обіцянки та чинити інші марудні речі, яких чекає громада від живої людини. Він заборгував музичному журналові кілька рецензій, які наразі подарували йому добру нагоду виплеснути притаєну лють, зловтішно тавруючи кислоту та технічний спирт, що ними сочилися деякі сучасні джазові потуги.

Завершивши коротку, але криваву розправу, Ян винагородив себе горнятком міцної кави та, накинувши нехлюйського смугастого халата, повернувся до комп’ютера, аби відправити рецензії до редакції. У занехаяній поштовій скриньці громадились кучугури мотлоху, непристойні, або ж інакше, нецікаві пропозиції, серед яких — жодного листа; уже налаштувавшись вичистити авгієві стайні одним духом, Ян кинув останній погляд на той непотріб і, здивований, притримав руку. Серед стосу різдвяних подій вирізнявся таємничий «хатній» розпродаж у Єврейському кварталі. Адреса була знайомою.

Ян відсмикнув пальці від клавіатури, мовби та пеклася. Невже вони ніколи не дадуть йому спокою — старий мудрий мрець та молода знадлива відьма? Невже сумніви та підозри довіку населятимуть його світ, наче мстиві примари — старий маєток?

Не інакше як написання рецензій налаштувало його войовниче — грюкнувши кулаком об стіл, Ян постановив негайно вибратись зі сховку та з’ясувати, як поталанить, що ж насправді сталося зі старим ошуканцем з Йозефова. Бентежна безвість, страх за Лею та через неї уже йому остобісіли, і потреба зробити бодай щось практично викинула його з крісла. Насправді, він вискочив з хати навіть не поголившись.

Був невиразний грудневий ранок, що добігав млистого полудня; сонячне світло було бліде, мов розріджене вино, сніг зійшов майже весь, мороз, проте, дедалі дужчав. Покупці, що купчились коло Левінового будинку, мерзлякувато тупцяли й хукали на долоні. Це був справдешній хатній розпродаж — за відсутності спадкоємців, Левінове майно повинно було продатися, а зібрані кошти — піти на виплату боргів та інші зазначені в заповіті потреби. Згадане майно лежало просто на винесених надвір столах; зацікавлені порпалися в книжках, перебирали столове приладдя, прискіпливо оглядали гравюри та хатні оздоби.

Ян сповільнив крок; йому раптом стало трохи зле, мовби споглядаючи цю жваву торгівлю, він бачив, як розпорошується жива пам’ять, що її складала ця сукупність речей. Це трохи відгонило блюзнірством, і Янові довелося обсмикнути себе, аби не супитися осудливо на людей, які нічим, власне, не завинили.

Леї не було ніде поблизу; тут, проте, бовваніло інше знайоме обличчя, таке ж як і його власне — насуплене й войовниче. То був Левінів помічник, Дан Сегал, остання Янова зустріч з яким була не надто приязною; нині той стояв похмуро над височеньким стосом книжок та сувоїв, котрі він, очевидячки, намагався врятувати від розори.

Ян повагався хвилину чи дві — розмова з навісним красунчиком аж ніяк його не вабила. Але доля, що надіслала йому сповіщення, мабуть-таки мала собі щось на гадці, отож розкидатися передвістями не випадало.

— Добри-идень, свідку! — обізвався Ян, напнувши найкращу відому йому Мартинову глумливість. — Визбируєте рештки?

Сегал обернувся і глянув вороже, а власне, з якоюсь мовби бридливою люттю.

— Якого біса? — скинувся він. — Маю виклик на завтра, завтра і поговоримо!

«Ти ба, який нахаба», — здивувався Ян. Щось тут не те, при чім, не тим було щось дуже важливе… Достатньо важливим, щоби брехати на допиті, мов пес на п’яничку. Янові пригадався Сегалів вибрик у «Кантіні», його розпач і злостивість.

— Виклик ти маєш до поліцейського відділку, — несподівано для себе лиховісно просичав Ян, — а говорити ти будеш зі мною. Зараз. Коли не хочеш, щоби твою витівку в «Кантіні» підшили до справи.

Сегал, вочевидь, згадав, як саме представив Яна інспектор Цуг у Левіновім передпокої. Згадав і своє нерозважливе поводження у тому чудернацькому шинку. Свавільний молодик був далекий від покори, проте в його оці сяйнув-таки притаєний сполох.

— Ну і чого вам треба? — неввічливо поцікавився він.

Ян вирішив наразі лишити осторонь Сегалові манери. Він мав багато запитань, але тут-таки його погляд спинився на книжці, що її Сегал палко притискав до грудей. Гачкувату писанину на її чорношкірій обкладинці годі було прочитати, проте одна з літер вдалася знайомою.

— Що оце таке? — спитав Ян, тицяючи пальцем у гігантську кому на палітурці.

— Це? — здивовано блимнув молодик. — Юд. А що?

— Мем, — промимрив Ян, пригадуючи відбиток на Левіновому столі, — мем, а потім юд…

На Янів неймовірний подив Сегал ледь не випустив книжку з рук.

МІ. Мі бара еле… — приголомшено промимрив молодик.

— І що це було? — з підозрою запитав Ян.

— Нічого, — схаменувся той.

— Так, — вирішив ведучий, — я маю до тебе справу. Бери свої книжки і ходім кудись, де не так холодно.

Сегал підкорився без особливої охоти, однак кивнув, і, підхопивши стос книжок, рушив до будинку, де вчителював колись його працедавець.

— Там зараз відчинено, — похмуро пояснив він, — власник квартири позбувається його речей. Витрушує усе до тріски, мовби ми тримали там не інакше як лупанарій…

І правда, Левінова приймальня виглядала, ніби жертва вдертя неохайних грабіжників. Навіть зараз, проте, тут чувся дух таємної школи, хай навіть занедбаної та спустошеної. Сегал тяжко зітхнув.

— В нас є кілька хвилин, — повідомив він, сідаючи на стіл в передпокої, — доки повернеться господар із вантажниками. Ну? Чого вам треба?

Ян відшукав собі стільця і всівся верхи, поклавши лікті на цупку дерев’яну спинку.

— Та, мабуть, що не того, що ти ладен сповістити, — мовив він, уважно стежачи за промовистим лицем свого візаві. — Мій сердешний колега вже мав нагоду послухати твої детальні роздуми про суть предмету, але, попри силу отриманих відомостей, дізнався він, очевидячки, небагато… В чому ж тут справа? Як гадаєш?

Той мовчав, проте Янові здалося, що в кутиках свідкових вуст промайнув гордівливий усміх.

— Припустімо тепер, що ти маєш серйозну спонуку викривлювати — скажімо так — відомі тобі факти загибелі Левіна. Я не запитую, в чому вона полягає, хоча, чесно кажучи, своєю поведінкою ти наштовхнув мене на деякі гм… припущення.

В Сегала судомно смикнувся борлак, мовби йому враз забракло повітря. Зустрівши його погляд, Ян збагнув, що далі можна не продовжувати — цієї миті вони обоє чудово розуміли, про що мова. Він невесело усміхнувся.

— А чи не знаєш ти, друже, що, перешкоджаючи розкриттю вбивства, фактично стаєш його співучасником?

— Ні… — стиха одповів Сегал, — не думаю, що мова йде про вбивство.

— Ти можеш це довести? — зацікавився Ян.

Левінів помічник розпачливо зиркнув на нього.

— Я — ні. Але таке свідчення існує. Існувало, — швидко виправився він.

— Ну і… — нетерпляче підштовхнув його Ян, — що це за свідчення? Де воно?

Сегал замовк, опустивши очі на зціплені долоні.

— Я не знаю — де! — нарешті люто мовив він. — Коли знав би, то не мусив би все це… весь цей час… — він замружився, мовби зважуючись стрибнути в холодну воду. — Це був щоденник Якова Левіна. Його нотатки. Доказ його власного бажання піти з життя.

— Але чому? — мимохіть прохопилося в Яна. — Хіба він мав на те підстави?

Дан Сегал кинув на нього довгий неприязний погляд.

— Можливо… я кажу — можливо, через… його дружину, Міріам.