— Нам повідомили, пане Рейвах, — Величка потягнувся і дістав з кишені невеличку срібну гільйотинку, — нам повідомили про те, що ви маєте… гм, певні контакти у правоохоронних органах. Чи не так? Авжеж. Так от. Пан Ігнац Шварценберг, наш друг і партнер, дуже стурбований тим забарвленням, якого набуває одне відоме вам розслідування. Пан Шварценберг — особа відома і впливова. Так. Йому зовсім не хочеться ризикувати своїм бізнесом та репутацією. Ви розумієте мене? Пане Рейвах?

— Певна річ, — кивнув Ян. — То чим же я можу зарадити за цих прикрих обставин?

Величка нахилився ближче до співрозмовника, так, що його жовтуваті щоки та набряки під очима набули ще більшої виразності.

— Скажімо так, пане Рейвах. У ваших інтересах було би посприяти якнайшвидшому завершенню розслідування. Нас не цікавить, яким чином. Ми, проте, не будемо заперечувати, якщо буде доведено версію самогубства.

Ян відкинувся у кріслі, тамуючи напад праведного гніву.

— Підкреслюю, пане Рейвах, — промовив Гадюка, заглядаючи Янові в очі, — підкреслюю — це у ваших же інтересах. У випадку позитивного вирішення проблеми ви матимете нагоду втілити свою давню мрію. У іншому ж випадку…

Гільйотинка охопила «горлечко» сигари. Коротка пауза — і лезо м’яко, акуратно відтинає кінчик.

— Словом, радимо вам серйозно подумати над нашою пропозицією. І ще одне.

Ян саркастично підняв брови. Невже — іще щось цікаве?

— Сьогодні ввечері, — мовив Гадюка, — ми чекаємо гостя. Невдовзі до нас завітає Ігнац Шварценберг. Він матиме до вас кілька запитань.

Ян коротко зітхнув.

— А… якщо я…

— Відмовитесь відповідати? — завершив за нього Гадюка. — Не будьте смішним, пане Рейвах. Невже вам не дорога ваша робота? Ну гаразд, ідіть розважайтеся. Ми покличемо вас, коли приїде пан Ігнац.

Ян рушив геть, належним чином приголомшений. Понад усе його дивувала й обурювала власна невидюща дурість. До цього ж давно йшлося! І як він лише міг подумати, що, зав’язнувши по вуха в тому злощасному розслідуванні, він не зверне на себе увагу зацікавлених осіб? Та ще й таких осіб, що мають владу як кинути йому кістку, так і — легко — зігнути в дугу?

Всі його нехитрі емоції, вочевидь, ясно відбивалися на обличчі. Міла блискавично урвала світський полілог та підскочила до Яна, заглядаючи йому в лице.

— Що сталося? Ти впевнений, що добре себе почуваєш?

— Добре як ніколи, — похмуро відповів Ян.

— Може, підемо додому?

До зали повагом ввійшов Петро Величка. За чиєюсь вчасною вказівкою музики почали фати вальс.

— Е ні, — реготнув Ян, — ще не зараз. Передай мені, будь-ласка, келих е-ее… словом, отої бурди. Нам з тобою треба випити.

— Янцю! — стурбовано мовила Міла, — та що з тобою таке?!

— Все чудово, — ковтнувши шампанського нахильцем, мовби гальбу пива, він запропонував їй руку, — потанцюємо?

Міла мимоволі підкорилася. Він здавався їй незвично зухвалим та злостиво-веселим. Він натомість відчував тільки розпач. Куди не кинь — глухий кут… Мовби власна воля та гідність привиділись йому з тяжкого похмілля.

— Янчику! — попросила Міла, — відпусти, мені боляче!

Опустивши погляд, він зрозумів, що надто сильно стиснув її руку, ведучи в незграбному танці. Бідолашній аж кісточки побілішали.

— Вибач.

Танечна музика змовкла. Ян відійшов до стіни, аби там впасти у фотель і тяжко замислитись. Слід було терміново знайти якесь рішення. Міла сіла поряд, ображено принишкнувши. Невідь як вона пояснювала собі його поведінку, та він і сам собі здавався нині трохи нестямним… Йому муляло дивне й владне відчуття — ще не зараз… ще трохи…

Гадюка походжав в іншому кутку зали, зиркаючи на годинник. Запізнюється Граф Ігнац, авжеж? — зловтішно подумав Ян. Похмуро глянувши в Янів бік, Величка насупився і вийшов геть.

Тепер.

— Знаєш що, сонце, — поволі промовив Ян, підводячись, — здається, нам і справді вже час додому.

Міла зітхнула з полегшенням.

Двері бальної зали відчинилися.

Янові здалося, що він осліп і оглух.

Музика змовкла, мовби на мить занурившись разом із залою в якусь німотну пустку, та зразу ж і виринувши — вибухом, спалахом, відновленим нерівним серцебиттям. На порозі стояли двоє. Янова сестра Марічка, вбрана у неймовірну мереживну сукню, котра тут-таки викликала Мілине заздрісне зітхання, і… і молоденький чорнявий юнак у чепурному смокінгу.

Ілюзія була бездоганною. От тільки того, хто здригається від самого лише натяку, маскарадом не надурити.

Лея, вбрана у чоловічий костюм, виглядала по-новому разюче. По-новому принадно.

Ян, заціпенівши, дивився на неї та свою сестру. Лея дивилася на нього та… Мілу. Лише мить тривало це мовчазне зважування; наступної хвилини прибулі рушили углиб зали, прямуючи до Яна та його супутниці.

— У Франца сьогодні термінова операція, — пояснила Марічка. — Отож, щоб не йти самій, я запросила свого приятеля. Знайомтеся — Лесь Барух, модельєр. Мій брат, Ян; його наречена, Міла.

— Дуже приємно, — вклонилася Лея.

Троє жінок дивилися на нього — мовчазно, запитально, вимогливо. Янові хотілося пропасти зі світу, але італійський паркет і не думав розступатися, аби милосердно поглинути бездольного страдника.

СЬОМА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Слова Всесильного записано у книзі Брейшит: «Створимо людину за образом нашим та подобою». І створив її — чоловіка та жінку. І сказано: за образом — означає чоловіка, за подобою — означає жінку.

Відколи Адам та Хава були вигнані з-перед очей Всесильного, чоловік та жінка шукають Його відображення одне в одному. Коли бачить жінка образ Творця в чоловікові, прикипає до нього всім серцем, коли бачить чоловік подобу Всесильного в жінці, не може жити без неї.

А ще — кожен прагне побачити власну подібність Єдиному в очах іншого, і, коли бачить, втішається і залишається поруч.

Сказано в Пісні Пісень, «Поклади мене, як печать, на серце твоє». Любов — це печать, що лишає відбиток, а отже, подобу. Тому і створено чоловіка і жінку за образом та подобою — такими, що несуть відбиток любові Всесильного.

Отож, прагнучи любові, ми шукаємо Творця, проте нікому не судилося з’єднатись із ним, доки не буде завершено виправлення світу. І доти не буде любов чоловіка й жінки досконалою, доти скорбота протистоятиме радості.

Тільки милосердя може втамувати біль, але слабкий не дістає його вдосталь, а сильний його не потребує. Доведеться мені вивчити науку слабкості, доки сила не спалила серце і не спустошила душу.

Колись давно, іще дитиною, Янові довелося почути дивну казку, одну з тих, які складали в Старому місті, аби відохотити малечу заважати старшим, коли ті схилялися над казанцем з філософським зіллям чи каббалістичними сувоями. Йшлося в ній про дочку мірошника, який мав свій млин на річці Чортівці, що за Кам’яним мостом. Кажуть, була вона вродлива й вередлива (бо ж лихо саме не ходить), і заманулося їй не за млинарського підмайстра заміж, а не інакше як за князя. Отож, керуючись давньою методою, мірошникова донька стала собі мріяти про те, як би це потрапити на різдвяний бал до князівського палацу. І сталося так, що князь дізнався про мірошникове щастя і надумав влаштувати красуні різдвяний сюрприз — екіпаж з четвіркою баских коней та розкішне бальне вбрання. Дівуля, не слухаючи татових відмовлянь, радо скочила в карету, від’їхала на бал, де зустріла свого князя і весело провела з ним вечір… А відтанцювавши своє, князь закликав її до покоїв, де і з’ясувалося, що то не князь був, але перебраний Диявол, котрому вродливі та вередливі — самий смак.

Отак і знай, кого зустрінеш на балу — принца чи чорта.

— Марічка мені розказувала про вас, пане Рейвах, — низьким, ледь захриплим голосом мовила Лея, чи то пак, модельєр Лесь Барух. — Крім того, я іноді слухаю вашу передачу, коли мені сон не йде.