Ще раз метнувшись кімнатою, він спинився коло ліжка, впав навколішки й заходився мацати стіну. За мить, з глухим переможним гуком, він відсмикнув руку і швидко звівся.

— Ну от і все. Дівчинку прикандичили.

— Звідки ти знаєш? — схвилювався Ян.

— Дивись, — скерував Мартин, показуючи на стіну, де, за дуже уважного розглядання можна було помітити кілька паралельних подряпин на шпалерах, — вона пручалася, бачиш? Потім, ймовірно, убивця розірвав мотузку, вдаючи, що вона впала з того гачка. Давай сюди пляшку.

Ян завмер на кілька секунд, перетравлюючи новини.

— Мартине, ти — монстр! — нарешті виголосив він. — Розтрощити на цурки таку романтичну легенду!

— Рома-антика! — реготнув слідчий, сьорбаючи з пляшки. — Бачив би ти, як ота романтика виглядає — на третій день за теплої погоди!

Ян сумовито присів на крісло. Мартин правий, звичайно ж, але таке ставлення нівелює всяке захоплення, всяке поетичне поривання. Воно видається не вартим і шеляга. За теплої погоди.

Міцний духмяний напій замість п’янити протвережував.

— Ну гаразд — а чого ж її вбили? Як гадаєш?

— Та звідки знати? — потис плечима слідчий. — Може, хотіла змусити коханця ревнувати… Чи погрожувала оприлюднити їхні стосунки — вимагаючи грошей чи, може, одруження. Шантажувала, одним словом. Ну і дар…

Мартин укляк, приклавши пляшку до вуст.

— Холєра… — прошепотів він. — Як я раніше не подумав! Так он чого Левін водив графа на цвинтар!

— Ну і?

— Та ж, либонь, аби подалі від людського ока… і вуха страхати банкіра викриттям його оборудок. Шварценберг казав, що Левін заробляв на «уроках», напевне, маючи на увазі непросту дисципліну шантажу та грізьби… Шляк, коли б я раніше допетрав притиснути графа — доки його не взяла на поруки наша звитяжна есбе!

Мартин Цуг поринув у власні бентежні думи, перебираючи пальцями по запорошеній стільниці. На його чолі виразно малювалася незламна завзятість.

— Лишив би ти ту справу, — порадив Ян, — вже ж наче дістав прочухана від начальства. Мало тобі?

— Лишив би, та… не можу, — криво всміхнувся той. — Вже не можу.

Янові почулося в тому щось знайоме, страшенно знайоме. Він стояв сьогодні під жалючим снігом, прагнучи втишити подібний свербіж.

— Це, напевне, якась хвороба, — промовив він, — як у тих картярів, що програють цілі статки, бо не можуть спинитись…

Слідчий приголомшено блимнув.

— Якийсь ти дивний став останнім часом. Біжиш додому — і тікаєш на горище, хочеш напитися — і не п’єш. Набираєш трагічного форсу і верзеш дурниці. Чого б це, га?

Ведучий опустив очі, розглядаючи рвучкий танок тіней та вітру на брудній долівці. Хіба йому було в чому зізнаватись? Хіба в його недуги було ім’я?

— Нічого такого, Мартине. Мені здається, я трохи знудився — і роботою, і товариством, і домашнім побутом. А міняти щось… боюсь, що не подужаю.

Мартин пошкріб підборіддя.

— Так. Старієш, друже. Років п’ять тому не скиглив би, а робив би, як знаєш. Як тоді, коли пропав на місяць в Татрах, нікому нічого не сказавши.

— Так то ж коли було! Але ти правий — щось я трохи обважнів і пригрівся. Шкодить людині комфорт.

— Усталеність людині шкодить, — виправив Мартин, відбираючи пляшку. — І все ж таки, це — злочин: абсент без вогню та шматочка цукру…

— І краплинки опіуму, — мрійливо додав Ян. — Але зваж — ми тут відзначаємо поминки нещасної, котру облудно вважали за самогубцю…

— Ну то… веселого Різдва її бентежному духу, — виголосив Мартин, підносячи бутель догори.

Тієї ночі Янові наснилось, що примара сміється. Гарна, впевнена в собі жінка. Схожа на Лею.

А наступного дня вона сама знайшла його і покликала до себе.

П’ЯТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Відкрив Раббі Ельазар і сказав: «З пустелі піднімається, з пустелі тихого голосу вуст піднімається вона», і сказано, що слово мідбар, пустеля, походить від слова дібур, мовлення, бо великі сили чекають у пустелі, сили, що їх викликає до життя слово Творця.

Хто вона, чия сила у слові? Вона — втрачена наречена, за якою плаче Всесильний, вона — цариця у вигнанні. Її приречення — чекати на самотині, чекати у відлюдді, поки прийде єдиний, хто поведе її під хупу. Самотність і туга — доля цариці, самотність і туга — доля роз'єднаного всесвіту.

І лише від вуст самітниці здіймається слово надії, слово браха — благословення для тих, хто здатен почути його. Так здіймається дим від жертви всеспалення, що очищує від себелюбства та марноти.

Чому ж той, хто несе слово благословення іншим, повинен залишатися самотнім, збавляючи життя в «пустелі тихого голосу»? Можливо, між людьми — така ж запона таїни, як між Всесильним та світом творіння? Подолати цю запону можна лише змінивши власну сутність, а хто ж із нас спроможний на таку звитягу?

Той, хто чекає в пустелі, повинен залишитись самотнім або ж зменшити себе, відмовившись від благословення. Хіба можна вимагати такої жертви? Хіба можна втриматись від такої спокуси?

Суб’єкт у новому костюмі дивився приголомшено. З тим же подивом та зневірою дивився би вершник на кумедне колесо першого велосипеда чи статечна леді — на куці спіднички феміністок. Справа була не в суб’єкті навіть, а власне в самому костюмі: замість вечірньої урочистості той аж яснів хвацькою, недбалою зухвалістю, що личила б якому угорському князю чи, швидше, циганському барону. Невідь-як таке можна втнути зі звичайною трійкою, котра з простої одежини обернулася раптом на театральне — опереткове — вбрання.

— Ти жартуєш! — з надією мовив Ян.

— Та які збіса жарти?! — розсміялася Лея. — Як я казала, добре підібраний одяг розкриває приховане єство… Що-що, а підбирати я вмію. Так що впокорся долі.

— Ага, то ти хочеш сказати, що я, десь глибоко всередині — джигун і гульвіса?

Лея серйозно кивнула.

— Дуже глибоко. Мозолі натреш, поки дориєш. Але тут нема чого соромитись. Як на мене, краще бути легковажним гультяєм, аніж ото марудним педантом.

Ян радісно пирхнув.

— Ну, отже, маю завдання на вечір — явити прекрасній леді свою принадну легковажність і незрівнянне лайдацтво! Скину лише оцей покажчик істинної натури та й почну являти, не відкладаючи…

— Ні, зачекай, я мала інше на думці.

Вона дивилася весело й виклично, з ледь чутним присмаком поглуму.

— Треба випробувати твоє сценічне вбрання. Не смій нічого знімати. Зараз, накину пальтечко, і йдемо.

— А куди йдемо, коли твоя ласка?

Лея лукаво заусміхалася.

— До «Кантіни». Більше нічого не скажу, сам усе побачиш.

Вона таки справді нічого не сказала, теревенячи натомість про політику, зорі та нову кінострічку Кустуріци. Лея Браха, вочевидь, мала гарний настрій, в якому якраз личить влаштовувати пиятики та всілякі підступи.

Побіжно нахвалюючи шедеври кіноестецтва, Ян намагався збагнути, що ж то за «Кантіна» така і де він уже чув про неї. З усього виходило, що згадувала про це місце Марічка, проте контекст тої оповіді був напрочуд кримінальний — чи то стрілянина там зчинилася, чи то ще яка митецька забава.

Лея тим часом скерувала його до затишного провулка, де не світилося жодного вікна, а десь мовби з-під землі двигтіло притлумленим стугоном.

— Нам сюди! — повідомила вона, показуючи на кривенькі східці, що вели, вочевидь, до підвалу.

Випірнувши з-під низького одвірка, Ян опинився в чудернацькому закладі, що дивовижним чином суміщав шинок бутлегерських часів та залаштунковий балаган. За столиками жваво гомоніло картате і барвисте товариство, сновигали кремезні офіціанти, а в куточку тулилися, награючи енергійний діксіленд, розхристані музики. Придивившись до завсідників шинквасу, Ян ледь не заточився, — з рудим та дебелим шинкарем гомонів якийсь гном у військовому тренчі та жіночка з розкішною білявою бородою. Озирнувшись, аби уточнити у Леї чи бачить вона те саме, Ян ледь не наштовхнувся на високого дядька з чорною латкою на оці, причім друге вибалушилось на зухвальця страхітною білою райдужкою.