Малхут — цариця — одягає вбрання біна, розуміння, і відтак зветься Володарем. Чому розуміння входить на місце жіночого начала? Звідси можливі два пояснення: перше — жіноче й розуміння несумісні, отож, аби дістати розуміння, слід відмовитись від ознак жіночності; а друге — розуміння приходить тільки туди, де доти мешкало жіноче, і перетворює його на досконале світло мудрості.

Коли так, навіщо ж малхут перебирається в чоловіче вбрання? Шукаючи відповіді, вона лише замінила одне питання іншим. «Що наробила ти?» — говорить Всесильний Хаві. «Хто зробив це?» — говорить пророк Ішаяху. В питанні цьому «що» змінюється на «хто», і провина обертається любов'ю, отож, любов — єдині ліки від гіркоти провини.

Я завинив, бо не мав достатньо любові у серці своєму. Страшно мені, бо «хто», Творець, кличе мене, як кликав Каїна, питаючи: «Що зробив ти?» Наче Каїн, відповідаю: «Велика провина моя, і немає їй пробачення».

— Свято — це марнота, — невтомно твердив Ян, — а гуртове святкування — марнота марнот. Те, що було святим, стало публічним, а отже втратило будь-яку цінність. Просто ще одна нагода для заробітку чи пиятики.

І все ж таки свято мало якусь магічну владу над серцями та головами. Міла походжала по хаті в рушнику, мугикаючи різдвяний гімн; обличчя її було замурзане мастилом з товченої жаби, нігті були довгі, сріблясті й страшно тхнули розчинником; на канапі, мов п’яний окупант, розляглася блискуча чорна сукня. Міла любила Різдво, пластикові ялинки, барвистий папір для пакування, як і, власне, сам нестямний ритуал пожадливого роздирання подарункових згортків. Усе це давало їй якусь дивовижну наснагу, котру Янові все ніяк не вдавалося збагнути.

Він сидів у куточку, сторожко спостерігаючи за Мілиними еволюціями. Нараз йому здалося, що він зрозумів — не існує універсальних святинь. Добре, коли можна розділити з кимсь будення, але незмірно важливіше знайти того, з ким можна розділити власний священний гай.

— А чого ти не вдягаєшся? — зупинилася коло нього Міла. — Так і підеш на прийняття в халаті?

Як вона смачно промовляла оце «прийняття» — так і чулося сичання шампанського та гомін натовпу. Янові заздалегідь уже ломило скроні.

Міла присіла поряд.

— Ти схожий на кота, який впав до ванни. Мокрий і злий. В тебе щось болить?

Болить? Ниє, задавнене, незагойне… Як давно він не бачив її? Тиждень? Два?

— Все гаразд, — промимрив він, — зараз, піду вдягнуся. І змий, будь ласка, оце страхіття. В мене аж серце заходиться, коли ти отак зненацька…

Міла скорчила хижу пичку.

- Бу!

Ян слухняно схопився за серце.

Що ж поробиш… Слід було жити далі, наче нічого не сталося. Радіти святу, нехай навіть писок лусне від щиросердого усміху. Нехай.

Прийняття (і шампанське, і натовп, як годиться) мало місце в столичній опері, де, за вельможним велінням Гадюки, було винайнято хол та суміжні території. Рекламний відділ мережі радіостанцій доклав увесь свій гігантський творчий потенціал, аби прикрасити і «забрендувати» приміщення, як то кажуть на їхній дикунській говірці. Величезна ялинка із кульками корпоративних кольорів, струнний квартет, як годиться, та неминучі таці з крихітними канапками…

Традиція, як не крути, незгірш за вертеп та різдвяні гімни.

Міла спершу принишкла під тиском буржуазної пишноти, тримаючись за Янів лікоть та боязко позираючи довкіл. Втім, дуже скоро вона зобачила якихось знайомих, обережно відчепилася від буксиру та поринула у світські теревені, миттю розшарівшись від компліментів та легкого вина. Міла вочевидь почувалася тут, як у рідній стихії; та і не виключено, що подібні заходи якраз і влаштовують для таких, як вона, невимогливих до розваг, але спраглих нагоди показатись у вечірніх уборах.

Ян же, навчений гірким досвідом, зумисне не повечеряв і мав нині чим себе зайняти — вдумливою дегустацією всіляких канапе, кошичків і тарталеток. З ними, принаймні, він не мусив вести приязні та дотепні розмови про різний непотріб.

Щойно Янові усміхнулась якась особливо дурнувата канапка зі зворушливою брусницею нагорі, як тут-таки її спробував перехопити підступний конкурент. Тобто, конкурентка.

— Ідо, віддай канапку, — суворо звелів Ян.

Іда Кролева, співачка й ворожка в одній особі, розсміялась.

— Тебе що, вдома не годують?

— У кожного свої світські розваги, — мудро зауважив Ян, — ти виглядаєш дуже е-ее… екзотично. Втім, як завжди.

Справді, Іда навіть на прийнятті виглядала напівциганкою — чорне вечірнє вбрання та гроно золотих дукатів. Облишивши спроби відвоювати частунок, вона уважно глянула на Яна, примружилась та поволі обійшла його навкруг.

— Гм… ти теж виглядаєш екзотично, хоча це для тебе й не властиво. Маєш такий костюм, мовби зібрався не на гадюччин бал, а на ромське весілля. Богемія, авжеж? Хто це тебе надоумив?

Янові лишалося тільки сподіватись, що Іда не помітить його потуг опанувати повіддя судомних, плутаних емоцій. Він постійно думав про це, і сьогодні, вдягаючи костюм, ледь не здригався, відчуваючи примару дотику… Йому і далі марилося химерне тепло, мовби одяг був просякнутий пекучим трунком.

Він силувано усміхнувся.

— Та це… так, ніхто.

Іда глянула з глузливою невірою. Очевидячки, вона мала, що сказати на це, проте — на Янову полегкість — пронизливий вереск мікрофонів урвав її примітливі віщування.

Гадюка мав сказати слово. Межи тими «вітаємо з», «вдячні за» та «сподіваємося на» Ян думав про те, як гарно було би втекти, приміром, в «Гладоморню» і просидіти там до ночі. А ще краще було би піти до тої химерної «Кантіни» і знайти собі належне місце серед веселих виродків та питущих потвор.

— То що, Попелюшко, готова пр-ринца бавити? — громовим шепотом пролунало поряд.

— Казимир, — зітхнув Ян, — якого тобі лиха?

— О, він ще й пр-рручається?! — здивувався драйвівський штатний горлопан; на його дипломатичні зауваги розвернулося ледь не півзали. — Ходім, сирітко, тебе Гадюка кличе!

Ян роззирнувся. Гадюка, щойно скінчивши свою промову, дивився в їхньому напрямку. Недобре так дивився.

Казимир недбало поляскав його по плечі.

— Ходім-ходім, не бійся. Боляче не буде. А не будеш пручатися, то буде ще й пр-риємно!

Ян здивовано обернувся до свого настирного приятеля.

— Про що це ти, Казю?

— Мені звідки знати? — примружився той, кинувши на Яна глузливий погляд.

Ведучий «Нічниці» знизав плечима й вирушив до керівництва, маючи якісь тривожні передчуття.

Петро Величка зустрів його нещирою, проте широкою усмішкою, запропонував пригощатися питвом, похвалив вибір супутниці, а по тім покликав скласти йому компанію для розкурювання сигари. В окремій кімнатці тут неподалік.

Тримався він досить дружньо, проте, коли Ян відмовився від запропонованої «кохіби», той не став вдавати, що куриво стало справжньою причиною усамітнення та, відклавши сигару, спрямував на ведучого пронизливий, неприязний погляд.

— То як вам працюється, пане Рейвах? Незле?

Ян ствердно мугикнув, не знаючи достоту, чого йому чекати.

— То ви, можливо, ще й досі не облишили оцих ваших ідей щодо окремої… е-ее, богемської радіостанції? Ні? Авжеж, ні. Ну що ж, упертість, тобто… наполегливість, це те, чого ми чекаємо від наших співробітників. Так. Хочемо повідомити вам ось що, пане Рейвах.

Гадюка взяв до рук зневажену сигару. Подумавши, розірвав обгортку.

— Існує ймовірність, що наш інвестор, відомий вам співвласник банку «Транс-Інвест», може розглянути цей проект і — не виключено — надати свою підтримку.

Ян виструнчився на стільчику. Гадюка дивився гостро, владно, цілком усвідомлюючи, які потужні важелі він зараз бере до рук.

— За одної умови, — мовив він.

Ян ледь не пирхнув, стримуючи нервовий сміх. Ну звичайно ж, слід було чекати.