— Давайте я понесу ваші харчі у своїй торбі. Вам так менше нести, а вечеряти сьогодні ми однак будемо разом.

Він зібрав їхню їжу в свою торбу, затягнув шнурки й поспішив на схід.

Тор і Локі бігли за гігантом невтомною ходою богів. Тьяльві біг швидше за будь-яку людину, та навіть йому за кілька годин стало важко витримувати темп; іноді здавалось, ніби велетень був всього лиш іще однією горою десь вдалині, а його голова губилась серед хмар.

Вони наздогнали Скріміра, коли настав вечір. Він знайшов для них привал під високим старим дубом і прилаштувався неподалік, підперши голову величезною брилою.

— Я не голодний, — сказав він їм. — Не хвилюйтесь за мене. Хочу рано лягти спати. Ваш провіант у моїй торбі, біля дерева. Добраніч.

Він захропів. Коли дерева затряслися від знайомих рокоту, гудіння й свисту, Тьяльві заліз на торбу з харчами, й невдовзі гукнув до Тора й Локі:

— Я не можу розв’язати торбу. Шнурки затягнуті надто туго. Таке враження, ніби їх зробили із заліза.

— Я можу гнути залізо, — сказав Тор, вистрибнув на верх торби з харчами й почав тягнути за шнурки.

— Ну, що? — запитав Локі.

Тор сопів і тягнув, тягнув і сопів. Згодом він стенув плечима.

— Не думаю, що ми сьогодні повечеряємо, — сказав він. — Хіба що цей чортів гігант сам розв’яже шнурки на своїй торбі.

Тор поглянув на велетня. Поглянув на свій молот Мйольнір. А тоді зліз із торби і видерся на голову сплячого Скріміра. Підняв молот і лупонув ним у Скрімірове чоло.

Скрімір сонно розплющив одне око.

— Здається, мене розбудив листочок, який впав на голову, — сказав він. — Ви вже скінчили їсти? Хочеться спати? Не дивно, якщо так, — день був важкий. — І велетень перекинувся на другий бік, заплющив очі й знову захропів.

Локі та Тьяльві вдалося задрімати, незважаючи на шум, а от Тор заснути не міг. Він був злий і голодний, до того ж не довіряв цьому гігантові з диких східних країв. Опівночі він все ще хотів їсти, а хропіння його дістало до печінок. Тор знову вибрався на голову гіганта і вмостився поміж його брів.

Він поплював на руки, поправив пояс сили й підняв над головою Мйольнір. А тоді замахнувся й врізав, що мав сили. Тор був певен, що головка молота увійшла прямо у Скрімірове чоло.

У темряві колір гігантових очей не можна було роздивитись, але вони розплющились.

— Ой, — зронив здоровань. — Тор? Це ти там? Здається, щойно з дерева мені на голову впав жолудь. Котра зараз година?

— Вже північ, — відповів Тор.

— Що ж, тоді побачимося вранці. — Й від хропіння велетня здригнулася земля і затремтіли верхівки дерев.

Вже світало, але ще не зовсім розвиднілось, коли Тор, ще зліший, ніж досі, бо був голодний і не поспав, вирішив нанести останній удар, який мав заглушити хропіння назавжди. Цього разу він прицілився в гігантову скроню і бахнув Скріміра з усіх своїх сил. Світ ще не бачив такого удару. Тор почув, як луна від нього прокотилась по гірських вершинах.

— Уявляєш, — мовив Скрімір, прокинувшись, — здається, мені на голову щойно впав шматок пташиного гнізда. Якесь гілляччя чи що. — Він позіхнув і потягнувся, а тоді підвівся на ноги. — Що ж, я вже виспався. Пора вирушати в дорогу. Ви троє прямуєте в Утґард? Там вас гарно прийматимуть. Гарантую шалений бенкет, роги елю, а після цього боротьбу та змагання у швидкості й силі. В Утґарді вміють розважатись. Вам іти прямісінько на схід — це в той бік, де світлішає небо. А я піду на північ.

На обличчі велетня засяяла щербата посмішка, яка могла б здатися дурнуватою і безглуздою, якби не його блакитні, пронизливі очі.

Потім він нахилився і прикрив вуста рукою, так наче не хотів, щоб це хтось підслухав, але його шепіт все одно був настільки гучний, що міг оглушити.

— Я випадково почув, що ви, хлопці, говорили про те, який я велетенський. Певно, то, на вашу думку, був комплімент. Але якщо ви коли-небудь дістанетеся півночі, то зустрінете справжніх, дійсно здоровецьких гігантів. І от тоді побачите, яке я поряд з ними малятко.

Скрімір вдруге усміхнувся, а тоді почвалав на північ, і земля загула під його ногами.

III

Кілька днів вони йшли на схід через Йотунхейм, постійно орієнтуючись на сонце.

Спочатку їм здавалося, що попереду, недалеко від них, височіє звичайна фортеця; вони рухались вперед, набираючи темп, але фортеця не збільшувалась, не мінялась і не ближчала. За наступні дні вони збагнули, наскільки вона велика і як до неї далеко.

— Це і є Утґард? — запитав Тьяльві.

Локі був майже серйозним, коли сказав:

— Так. Звідси походить моя сім’я.

— Ти бував тут раніше?

— Ні.

Вони піднялись до фортечної брами, але там нікого не було. Зсередини долинали звуки, що нагадували вечірку. Брама була вищою за більшість соборів. Її вкривали металеві прути такого розміру, що жодні небажані гіганти не підступилися б і на крок.

Тор погукав, та йому ніхто не відповів.

— Зайдемо? — запитав він у Локі та Тьяльві.

Вони пригнулись і пролізли під прутами брами.

Пройшовши внутрішній двір, мандрівники зазирнули до великої зали. Там стояли лави заввишки як дерева, а на них сиділи велетні. Тор зайшов до зали. Тьяльві був наляканий, але не відставав від Тора, а Локі крокував останнім.

Вони побачили короля велетнів, що сидів на найвищому стільці в кінці зали. Трійця перетнула залу і низько вклонилась.

Король мав довгасте мудре обличчя і вогненно-руду бороду, а його очі були кольору криги. Він поглянув на мандрівників і звів брову.

— Боже милостивий, — мовив він. — До нас вторглися карапузики. А, ні, прошу вибачення. Ти, певно, знаменитий ас Тор, а от ти мав би бути Локі, сином Лаувейї. Я був знайомий із твоєю матір’ю. Вітання, малий родичу. Я Утґарда-Локі, тобто Локі з Утґарда. А ти хто такий? — звернувся він до хлопця.

— Тьяльві, — назвався той. — Я Торів раб.

— Вітаю вас усіх в Утґарді, — сказав Утґарда-Локі, — найкращому місці на світі для видатних людей. Кожен, кого не перевершити в майстерності чи хитрощах, тут бажаний гість. Хтось із вас має особливі вміння? Як щодо тебе, малий родичу? Що незвичайного вмієш робити ти?

— Я вмію їсти швидше, ніж будь-хто, — відповів Локі, не хизуючись.

— Дуже цікаво. Ось мій слуга. Як не дивно, його звати Логі. Хочеш позмагатися з ним в їді на швидкість?

Локі стенув плечима, так наче йому було байдуже.

Утґарда-Локі сплеснув у долоні, й до зали внесли довге дерев’яне корито з різноманітною печенею: гусьми, волами та баранами, цапами, кролями й оленями. Коли він сплеснув удруге, Локі почав їсти, рухаючись із дальнього кінця корита до середини. Він їв старанно, їв зосереджено, їв так, наче в його житті була лише одна ціль: з’їсти якомога більше та якомога швидше. Його руки і рот злилися в одну пляму.

Логі та Локі зустрілися на середині столу.

Утґарда-Локі подивився з висоти свого трону.

— Що ж, — мовив він, — непогано. Ви обидва їли з однаковою швидкістю. Однак Логі їв також кістки тварин, як і, схоже, корито, в якому їх подали. Локі, звичайно, з’їв усе м’ясо, але ледь торкнувся кісток і навіть не брався за корито. Отже, в цьому раунді перемагає Логі.

Потім Утґарда-Локі поглянув на Тьяльві.

— А ти, хлопчику? — запитав він. Що ти вмієш робити?

Тьяльві стенув плечима. Він був швидшим за всіх, кого знав: міг обганяти наляканих кролів або долати птаха в польоті.

— Я вмію бігати, — сказав він.

— Тоді, — вирішив Утґарда-Локі, — бігатимеш.

Вони вийшли надвір — там, на рівнині, була доріжка, яка чудово годилась для бігу. Чимало велетнів поставали обабіч доріжки, розтираючи руки і дмухаючи на них, щоб зігрітись.

— Ти лише дитина, Тьяльві, — мовив Утґарда-Локі, — тому не можеш змагатимешся в бігові з дорослим чоловіком. Де наш малий Хугі?

Вперед виступив хлопчик-гігант — такий худий, що його можна було й не помітити, ледь більший за Локі чи Тора. Малий поглянув на Утґарда-Локі й не зронив ані слова, але всміхнувся. Тьяльві не знав, де був хлопчик, коли його покликали. Але зараз він стояв перед ним.