А Бьольверк повз крізь отвір в горі у зміїній подобі, аж доки не опинився у велетенській печері.

Печеру освітлювало холодне сяйво кристалів. Одін знову перетворився зі змії на чоловіка, але не на простого хлопця, а на дужого, ставного велетня, і рушив вперед, на звук пісні.

Гуннльод, донька Суттунга, стояла посеред печери перед замкненими дверима, за якими були сховані чани Сон і Бодн та чайник Одрерір. Вона тримала в руках гострий меч і наспівувала пісню.

— Вітаю, відважна діво! — промовив Одін.

Гуннльод здивовано поглянула на нього.

— Я тебе не знаю, — сказала вона. — Назвись, чужинцю, і скажи мені, чому я повинна залишити тебе в живих. Я Гуннльод, тутешній охоронець.

— Я Бьольверк, — відповів Одін. — Знаю, я заслуговую на смерть за те, що насмілився сюди прийти. Але не поспішай мене вбивати — дай хоч поглянути на тебе.

На це Гуннльод відповіла: — Мій батько, Суттунг, поставив мене на сторожі, щоб охороняти мед поезії.

Бьольверк стенув плечима.

— Яке мені діло до того меду? Я прийшов сюди тільки тому, що почув про вроду, відвагу та доброчесність Гуннльод, доньки Суттунга. Я сказав собі: «Коли вона хоча б дозволить мені глянути на неї, це буде того варте. Якщо вона, звісно, така прекрасна, як розповідають». Отак я думав.

Гуннльод дивилася на вродливого велетня, що стояв перед нею.

— І як, це було того варте, Бьольверк-якому-скоро-кінець?

— Більш ніж варте, — відповів він. — Адже ти красивіша за будь-яку історію чи будь-яку з пісень, складених бардами. Красивіша за гірську вершину, красивіша за льодовик, красивіша за поле свіжого снігу на світанні.

Гуннльод опустила очі, а на її щоках заграв рум’янець.

— Можна, я сяду поряд? — запитав Бьольверк.

Гуннльод кивнула, не зронивши й слова.

Там, у горі, в неї були їжа та питво, тож вони почали їсти й пити, а потім ніжно цілувались у темряві.

Коли вони покохались, Бьольверк мовив сумно:

— От би скуштувати хоча б ковток меду з чана Сон. Тоді я міг би скласти справжню поезію про твої очі, яку співали б усі чоловіки як пісню про красу.

— Лише один ковток?

— Малесенький, такий, що ніхто й не помітить, — сказав він. — Але мені не горить. Ти важливіша за мед. Дай-но я покажу, яка ти для мене важлива.

І він притягнув її до себе.

Вони знову почали кохатися в темряві. Потім, коли вони лежали, пригорнулись, торкаючись одне одного голою шкірою й нашіптуючи ласкаві слова, Бьольверк сумно зітхнув.

— Що не так? — запитала Гуннльод.

— Шкода, що я не можу заспівати про те, які ніжні твої губи, які вони прекрасні, не такі, як у інших дівчат. Це була б чудова пісня.

— Це дійсно прикро, — погодилась Гуннльод, — бо мої губи дуже привабливі. Я часто думаю, що це найліпша з моїх рис.

— Можливо; а втім, у тебе стільки досконалих рис, що вибрати якусь одну вкрай важко. Та якби я відсьорбнув хоч краплю з чана Бодн, в моїй душі оселилася б поезія, і я зміг би написати вірш про твої губи, який жив би, доки сонце не з’їсть вовк.

— Хіба тільки крихітний ковток, — сказала вона. — Тому що батько дуже розлютився б, якби подумав, що я роздаю мед кожному гарненькому чужинцю, який зміг пробратися в цю гірську твердиню.

Вони йшли печерами, тримаючись за руки, і раз у раз обмінювались поцілунками. Гуннльод показала Бьольверку двері й вікна, які відчиняла зсередини гори, коли Суттунг постачав їй їжу та питво, але чужинець, здавалося, не звертав на це жодної уваги; він повторював, що його не цікавить нічого, крім Гуннльод, її очей, її губ, її пальців чи волосся. Гуннльод розсміялася і сказала Бьольверку, що він це говорить нещиро і навряд чи хотів би кохатись із нею ще раз.

Бьольверк обірвав її поцілунком і вони знову почали кохатись.

Коли вони достоту вдовольнили одне одного, пітьму прорізали ридання Бьольверка.

— Що не так, мій любий? — запитала Гуннльод.

— Вбий мене, — хлипав Бьольверк. — Вбий просто зараз! Бо я ніколи не зможу скласти вірш про те, які чудесні у тебе волосся і шкіра, які ніжні звук твого голосу і дотик твоїх пальців. Красу Гуннльод не можна описати.

— Ну, — мовила вона, — гадаю, скласти вірш непросто. Але я не думаю, що це неможливо.

— Може…

— Що?

— Може, маленький ковток із чайника Одреріра дав би мені поетичний хист, щоб описати твою красу для майбутніх поколінь, — припустив він, припинивши ридати.

— Може, й дав би. Але це має бути найменший із ковтків…

— Покажи мені чайник, і я покажу тобі, яким маленьким буде цей ковток.

Гуннльод відімкнула двері, й уже за мить вони разом із Бьольверком стояли перед чайником і двома чанами. Повітря сповнював п’янкий аромат меду поезії.

— Лише малесенький ковток, — нагадала вона йому. — На три вірші про мене, що пронесуться крізь віки.

— Звичайно, кохана. — Бьольверк вишкірився в темряві. Якби дівчина дивилася на нього тієї миті, то зрозуміла б, що тут якийсь підступ.

Першим ковтком він осушив чайник Одрерір.

Другим випив весь до краплі мед із чана Бодн.

А третім спорожнив чан Сон.

Гуннльод була не дурною. Збагнувши, що її зрадили, вона кинулась на чоловіка. Велетка була сильною і швидкою, але Одін не збирався з нею битись. Він вибіг із приміщення, притиснув двері й замкнув її всередині.

Вмить юнак перекинувся на величезного орла. Махаючи крилами, Одін пронизливо скрикнув — гірські двері відчинилися, і він злетів у небеса.

Крики Гуннльод прорізали світанкову тишу.

У своєму помешканні прокинувся й вибіг надвір Суттунг. Побачивши в небі орла, він зрозумів, що сталося. Суттунг теж прийняв орлину подобу.

Двоє орлів летіли так високо, що з землі здавалися лише дрібними цяточками в небі. Вони неслися, наче ураган, і їхній клекіт було чути по всіх усюдах.

В Асґарді Тор сказав: «Час настав».

Він витягнув три величезних дерев’яних чани надвір.

Боги Асґарда спостерігали за орлами в небі, що з криком неслися до них. Ще мить — і все могло обернутись провалом. Суттунг був швидким і летів впритул до Одіна, майже торкаючись дзьобом пір’я на його хвості, коли вони дісталися Асґарда.

Наблизившись до чанів, Одін почав у них плювати: фонтани меду один за одним виривалися з його дзьоба, так наче він був татком, який приносить їжу своїм пташенятам.

З тих часів кажуть, що люди, які здатні творити чудеса своїми словами, здатні складати вірші та саги і плести історії, скуштували мед поезії. Коли нам доводиться почути гарного поета, ми говоримо, що він отримав дарунок Одіна.

От і все. Ось така історія меду поезії та його появи у світі. Ця історія сповнена безчестя і обману, вбивств і хитрощів. Проте на цьому вона не закінчується. Треба розповісти вам іще одну річ. Вразливим людям краще затулити вуха або не читати далі.

Ось остання деталь, і вона доволі ганебна. Коли Бог-отець у подобі орла майже добрався до чанів із Суттунгом на хвості, Одін випорснув трохи меду, рідкого і смердючого, зі свого заду просто в обличчя Суттунга, осліпивши велетня і збивши його зі сліду.

Ніхто — ні тоді, ні зараз — не хотів би пити мед, що вилився з дупи Одіна. Втім, щоразу, коли вам доведеться чути, як нікчемні поети читають свою нікчемну поезію, повну дурних порівнянь і недолугих рим, ви знатимете, якого меду вони скуштували.

Подорож Тора до Країни велетнів

I

Тьяльві та його сестра Рьосква жили зі своїм батьком Егілем і матір’ю на фермі, розташованій на межі з диким краєм. За їхньою фермою жили чудовиська, велетні та вовки, і Тьяльві не раз потрапляв у халепу й мусив давати драла. Він бігав швидше за будь-кого чи будь-що. Живучи на межі з дикою країною, Тьяльві та Рьосква звикли бачити чудеса та усілякі дива, що траплялися в їхньому світі.