Це довга історія, яка не робить честі нікому: в ній є вбивство, хитрість, обман і дурість, спокуса та переслідування. Отож, слухайте.

Історія ця почалася ледь не на зорі часу, коли точилася війна поміж богів: аси тоді воювали з ванами. Аси були войовничими богами битв і завоювань; вани — спокійнішими, близькими між собою богами й богинями, які дбали про родючу землю і врожай, та це не робило їх менш могутніми.

Вани і аси виявились рівними за силою. Ніхто з них не міг виграти війну. Ба більше: під час війни сторони усвідомили, що потрібні одна одній: бойова звитяга не приносить радості, якщо немає чепурних полів і ферм, які нагодують тебе на бенкеті.

Боги зібралися, щоб домовитися про мир, і коли переговори скінчились, засвідчили свою угоду тим, що кожен із асів і ванів один за одним плюнули у чан. Коли їхня слина змішалась, угоду можна було вважати укладеною.

Потім вони влаштували бенкет. Їли смачні наїдки, пили мед, раділи і жартували, балакали, вихвалялися та реготали, аж доки від багаття не зосталися самі жаринки, а на небокрай видерлося сонце. І коли аси і вани вже були готові розійтися — підвелися, щоб загорнутися в хутра, надягти вовняне вбрання і ступити на хрусткий сніг у вранішню імлу, Одін сказав:

— Шкода просто так залишати нашу змішану слину.

Фрейр і Фрейя, брат і сестра, головні вани, які відтепер, за умовами перемир’я, мали жити з асами в Асґарді, кивнули.

— Ми могли б із неї щось зробити, — сказав Фрейр.

— Зробимо чоловіка, — вирішила Фрейя і сягнула рукою до чану.

Від рухів її пальців слина почала змінюватись і набирати форми, а вже за мить набула подоби чоловіка, який постав перед ними голий.

— Твоє ім’я — Квасір, — мовив Одін. — Тобі відомо, хто я такий?

— Ти Всевишній Одін, — відповів Квасір. — Тебе звуть Ґрімнір і Третій. Ти також маєш інші імена, яких надто багато, аби зараз перелічити, але я знаю їх усі, і до кожного у мене є вірші, поспів’я й кеннінґи.

Квасір, створений від злиття асів і ванів, був наймудрішим із богів: у ньому поєднались сили розуму та серця. Боги часом навіть сперечались між собою, хто перший поставить йому питання, бо відповіді на них неодмінно виявлялись мудрими. Він був уважним спостерігачем і вірно трактував побачене.

Якось Квасір звернувся до богів:

— Тепер я вирушу у мандри. Я хочу побачити дев’ять світів, побачити Мідґард. Я повинен знати відповіді на питання, яких мені ще не ставили.

— Але ж ти повернешся до нас? — запитали боги.

— Так, повернусь, — відповів Квасір. — Зрештою, існує загадка сітки, яку одного дня доведеться розплутати.

— Загадка чого? — перепитав Тор. Але Квасір лише всміхнувся, залишивши богів ламати голову над сказаним, накинув дорожній плащ і попрямував із Асґарда на міст-веселку.

Квасір ходив від міста до міста, від села до села. Він зустрічав людей усілякого крою, був приязним і відповідав на їхні запитання, й не було такого місця, де Квасірові не варто було зупинитись.

В ті дні в замку біля моря жили два темних альви. Там вони займались магією і вправлялись в алхімії. Як і решта гномів, вони робили різні речі — чудові, дивовижні — у своїй майстерні та кузні. Проте дещо досі було їм не до снаги, й це не давало їм спокою. Гноми були братами і звалися Ф’ялар і Галар.

Почувши, що Квасір приїде в сусіднє місто, вони вирушили на зустріч із ним. Ф’ялар і Галар знайшли Квасіра у великій залі, де він із притаманною йому мудрістю відповідав на запитання жителів міста. Він розповів людям, як очищати воду і як робити тканину з кропиви. Розказав одній жінці, хто саме вкрав її ніж і чому. Коли Квасір закінчив говорити і жителі міста його нагодували, підійшли гноми.

— Ми хочемо поставити тобі запитання, яке раніше ніхто не ставив, — сказали вони. — Але це треба зробити у нас вдома. Підеш із нами?

— Піду, — погодився Квасір.

Вони рушили до лісу. У небі кричали чайки, а важкі сірі хмари були того ж відтінку, що і хвилі. Гноми привели Квасіра до своєї майстерні, влаштованої в лісі за стінами замку.

— Що це? — запитав Квасір.

— Це чани. Вони називаються Сон і Бодн.

— Зрозуміло. А он там що?

— Як ти можеш бути мудрецем, коли не знаєш таких речей? Це чайник. Ми називаємо його Одрерір — «Той, що бадьорить дух».

— А тут у вас, я бачу, відра зібраного меду. Він розпечатаний і рідкий.

— Саме так, — сказав Ф’ялар.

Обличчя Галара скривилося у презирливій гримасі:

— Якби ти був таким мудрим, як про тебе кажуть, то відразу здогадався б, яке у нас до тебе запитання. І знав би, нащо всі ці речі.

Квасір кивнув, ніби вже змирився зі своєю долею.

— Мені здається, — мовив він, — що якби ви були розумними й водночас лихими, то вирішили б убити свого гостя і злити його кров у чани Сон і Бодн. Потім ви б трішечки підігріли його кров у своєму чайнику Одрерірі, а тоді змішали б її з розпечатаним медовим збором і залишили бродити, щоб вийшов питний мед — найліпший мед, напій, що одурманить будь-кого, хто його вип’є, але також подарує кожному, хто його скуштує, дар поезії й ерудиції.

— Ми розумні, — погодився Галар. — І, мабуть, є такі, хто вважає нас лихими.

На цих словах він розсік Квасірові горло, і вони підвісили його за ноги над чанами, доки кров не стекла до останньої краплини. Гноми підігріли кров із медом в чайнику Одрерір і так-сяк приготували напій за власним рецептом. Вони кинули у суміш ягоди і помішали палицею. Суміш почала булькотіти, а тоді перестала, і обидва гноми відсьорбнули її й засміялись, бо кожен із них знайшов у собі слова та вірші, яких досі не вимовляв.

Вранці до них прийшли боги.

— Квасір, — сказали вони. — Востаннє його бачили з вами.

— Так, — підтвердили гноми. — Він прийшов разом із нами, але коли збагнув, що ми всього лиш гноми, дурні й нетямущі, подавився власними знаннями. Ми навіть не встигли поставити йому запитання.

— Ви хочете сказати, що він помер?

— Так, — відповіли Ф’ялар та Галар і віддали богам безкровне тіло Квасіра, яке треба було повернути в Асґард для похорону і для того, щоб бог (адже боги не такі, як всі, і смерть для них не завжди є остаточною) колись мав змогу повернутися.

Ось так мед мудрості та поезії став власністю гномів, і якщо хтось бажав його скуштувати, то мусів просити їх про це. Але Галар і Ф’ялар давали мед лише тим, хто їм подобався, а подобалися братам лише вони самі.

Проте декому гноми заборгували. Наприклад, велетню Гіллінгу та його дружині. Гноми запросили їх до своєї фортеці, й одного зимового дня подружжя завітало в гості.

— Гайда поплаваємо на човні, — запропонували гноми Гіллінгу.

Від ваги велетня човен просів, і гноми скерували його на каміння, яке ховалось під водою. Раніше їхній човен завжди спокійно пропливав над камінням. Але не цього разу. Суденце врізалося в каміння і накренилось, викинувши велетня в море.

— Пливи до човна, — гукнули брати Гіллінгу.

— Я не вмію плавати, — відповів він, і це були останні слова велетня, бо хвиля наповнила його відкритий рот солоною водою, голова вдарилась об каміння, і вже за мить він щез з очей.

Ф’ялар і Галар вирівняли човен і повеслували додому. Там на них чекала дружина Гіллінга.

— Де мій чоловік? — запитала вона.

— Чоловік? — перепитав Галар. — А, так, він помер.

— Потонув, — додав Ф’ялар послужливо.

Почувши це, дружина велетня заголосила й зайшлася плачем, і кожен зойк наче виривався у неї з самісінької душі. Вона кликала свого мертвого чоловіка і присягалася, що любитиме його до скону, вона ридала, стогнала і хлипала.

— Годі! — крикнув Галар. — Твої ридання й стогін болісні для моїх вух. Вони занадто голосні. Певно, тому, що ти велетка.

Але дружина велетня тільки заридала ще сильніше.

— Послухай, — сказав Ф’ялар. — Тобі стане легше, якщо ми покажемо, де помер твій чоловік?

Вона шморгнула носом і кивнула, але продовжувала плакати, стогнати і тужити за своїм чоловіком, який вже ніколи до неї не повернеться.