Вовк протяжно загарчав.

— Ти брешеш, Боже-отче. Брешеш, як дихаєш. Якби тобі вдалося закувати мене в окови, які я не зміг би скинути, то не думаю, що ти б мене звільнив. Гадаю, ти б залишив мене тут. Схоже, ти збираєшся покинути і зрадити мене. Я не погоджуюсь, щоб мене зв’язали цією стрічкою.

— Гарні слова, і хоробрі, — сказав Одін. — Слова, які приховують страх і доводять, що ти боягуз, вовче Фенріре. Ти боїшся бути зв’язаним шовковою стрічкою. Все зрозуміло.

Вовк висолопив язика, а тоді засміявся, показавши гострі зуби, кожен розміром з людську руку.

— Замість того, щоб сумніватися в моїй відвазі, краще доведіть, що ви не спланували зраду. Можете зв’язати мене, якщо один із вас покладе свою руку мені до пащі. Я легенько зімкну зуби, але не кусатиму. Якщо не буде ніяких підступів, я відкрию пащу, коли скину стрічку або коли ви мене звільните, і тоді з рукою нічого не станеться. Будь ласка. Клянусь: якщо у мене в пащі буде людська рука, я дозволю зв’язати себе цими путами. Отже, хто кластиме руку?

Боги перезирнулися між собою. Бальдр поглянув на Тора, Хеймдалль — на Одіна, Хьонір — на Фрейра, але жоден із них не ворухнувся. Тоді Тюр, син Одіна, зітхнув, ступив крок вперед і підняв правицю.

— Я покладу свою руку до твоєї пащі, Фенріре, — сказав він.

Фенрір ліг на бік, і Тюр вклав свою праву руку до його пащі, як у давні часи, коли Фенрір був цуценям і вони разом бавились. Фенрір легенько зімкнув зуби, поки вони не охопили руку Тюра до зап’ястя, не ріжучи шкіру, а тоді заплющив очі.

Боги зв’язали його Глейпніром. Мерехтливий слід равлика огортав гігантського вовка, сковував йому лапи, так що він зовсім не міг рухатись.

— Готово, — сказав Одін. — Нумо, вовче Фенріре, розірви свої пута. Покажи всім нам, який ти дужий.

Вовк звивався і тужився; він напинав і напружував кожен нерв і м’яз, щоб порвати стрічку, яка його тримала. Але з кожним новим зусиллям це зробити ставало ніби ще важче, і що більше вовк старався, то міцнішою робилася блискуча стрічка.

Спочатку боги посміхались. Потім почали підсміюватись. І, зрештою, переконавшись, що звір повністю скутий і їм нічого боятись, розреготались.

Тільки Тюр мовчав і не сміявся. Він відчував гострі зуби вовка Фенріра на своєму зап’ясті, його вогкий і теплий язик — на долоні й пальцях.

Фенрір перестав боротись. Він лежав і не рухався. Якби боги збиралися його звільнити, вони мали б зробити це зараз.

Але боги тільки ще дужче зареготали. Торів грубий розкотистий регіт, гучніший за грім, змішався з сухим кахканням Одіна, з дзвінким сміхом Бальдра…

Фенрір поглянув на Тюра. Той відповів йому хоробрим поглядом, а тоді заплющив очі й кивнув.

— Давай, — прошепотів він.

Фенрір вгризся в Тюрове зап’ястя.

Тюр навіть не писнув. Він просто обхопив лівицею обрубок правої руки і щосили стиснув його, щоб кров не юшила; тепер вона тільки крапала.

Фенрір спостерігав, як боги взяли один кінець Глейпніра, пропустили його через камінь розміром з гору і закріпили під землею. Тоді ще одним каменем забили в землю перший — глибше за найглибший океан.

— Зрадливий Одіне! — вигукнув вовк. — Якби ти не збрехав мені, я був би другом богів. Але тебе підвів власний страх. Я вб’ю тебе, Батьку богів. Я чекатиму до кінця всього сущого, а тоді з’їм сонце, а разом з ним і місяць. Проте найбільшу насолоду я отримаю, коли уб’ю тебе.

Боги намагалися триматися подалі від лап Фенріра, але коли вони забивали камінь вглиб, вовк викрутився і кинувся на них. Бог, який стояв найближче, швидко зметикував і встромив свого меча Фенріру в піднебіння. Ефес притиснувся до нижньої щелепи, від чого паща вовка назавжди залишилась роззявленою.

Вовк дико гарчав, із його пащі полилась слина, утворивши річку. Якщо не знати, що перед вами вовк, то можна було подумати, що це невелика гора з печерою, з якої витікає ріка.

Боги залишили те місце, де ріка слини впадала в темне озеро, і йшли мовчки, але відійшовши подалі, знову почали сміятись, плескали одне одного по спині й тішитись, так ніби вважали, що зробили щось вкрай розумне.

Тюр не радів і не сміявся. Туго обмотавши обрубок руки сукном, він повертався разом із богами в Асґард, тримаючи свої думки при собі.

Ось якими були діти Локі.

Незвичне весілля Фрейї

Тор, бог грому, наймогутніший з асів, найсильніший, найвідважніший і найхоробріший воїн, ще до кінця не прокинувся, але вже відчував: щось було не так. Він потягнувся до молота, який завжди тримав під рукою, коли спав.

Помацав рукою, не розплющуючи очей. Пошарудів, шукаючи навпомацки зручне, знайоме руків’я свого молота.

Немає молота.

Тор розплющив очі. Підвівся і сів. Тоді встав. Обійшов кімнату.

Молота ніде не було — він зник.

Торів молот мав ім’я Мйольнір. Його для Тора зробили гноми Брокк і Ейтрі. Молот був одним із скарбів богів. Коли Тор завдавав ним удару, він завжди був нищівним. Коли він кидав молот, то завжди влучав у ціль, а потім молот повертався назад, просто в руку. Тор міг зменшувати молот і ховати його під сорочкою, а потім знову збільшувати. Ідеальний в усьому, цей молот мав лише один недолік: його руків’я було закоротке, а тому Тору доводилось розмахувати ним однією рукою.

Молот захищав богів Асґарда від будь-яких загроз, що поставали перед ними та світом. Крижані гіганти і огри, тролі та монстри будь-яких мастей боялися молота Тора.

Тор любив свій молот. Але зараз молот взяв і кудись зник.

Існував певний порядок дій, якого Тор дотримувався, коли щось ішло не так. Насамперед він запитував себе, чи не винен у тому, що сталося, Локі. Тор замислився. Потому вирішив, що навіть Локі не посмів би украсти молот. Отже, Тор перейшов до наступного кроку, який робив, коли щось ішло не так, — пішов просити поради в Локі.

Локі — кмітливий хлопець. Він придумає, що робити.

— Ніхто не повинен про це знати, — сказав Тор Локі, — але молот богів викрали.

— Це не надто приємні новини, — скорчив гримасу Локі. — Подивимось, що мені вдасться вивідати.

Локі пішов до зали Фрейї. Це була найвродливіша з богинь. Її золоте волосся спадало на плечі, виблискуючи в ранковому сяйві. Кімнатою Фрейї походжали дві кішки, що полюбляли возити колісницю. На шиї Фрейї, таке ж золоте і блискуче, як її волосся, сяяло намисто Брісінґамен, яке для неї глибоко під землею створили гноми.

— Я хотів би позичити твій плащ із пір’я, — сказав Локі. — Той, у якому можна літати.

— Навіть не сподівайся, — відрізала Фрейя. — Цей плащ — найцінніша з усіх речей, які в мене є. Він цінніший від золота. Я не дозволю, щоб ти в ньому всюди тинявся, роблячи свої капості.

— У Тора вкрали молот, — пояснив Локі. — Мені треба його знайти.

Це прозвучало переконливо, і Фрея принесла одежину.

Локі одягнув плащ із пір’я і зринув у небо в подобі сокола. Він пролетів над Асґардом, і, видивляючись щось незвичне, дістався далекої Країни велетнів. Внизу Локі помітив величезний курган, на якому сидів і плів собачі ошийники огр — найбільший і найбридкіший з усіх, яких він тільки бачив. Помітивши Локі в подобі сокола, огрисько вишкірився гострозубою посмішкою і помахав йому.

— Як там аси, Локі? Що нового в альвів? І чому ти прибув один до Країни велетнів?

Локі приземлився поряд з огром.

— В Асґарді самі лиш кепські новини, та й в альвів вони не кращі.

— Справді? — запитав огр і загиготів, так ніби був надзвичайно вдоволений якимось своїм вчинком і від того вважав себе напрочуд розумним. Локі впізнав цей смішок. Іноді він і сам так сміявся.

— Зник молот Тора, — вів далі Локі. — Ти щось про це знаєш?