Але найбільш дивним для них став день, коли двоє мандрівників з Асґарда, Тор і Локі, прибули на їхню ферму в колісниці, запряженій двома велетенськими цапами, яких Тор називав Рикуном та Скреготієм. Боги розраховували на нічліг і хліб-сіль. Вони були величезні й могутні.

— У нас немає їжі для таких, як ви, — сказала Рьосква вибачливо. — Ми маємо овочі, але зима видалась важкою, і в нас не залишилось навіть жодної курки.

Тор щось буркнув у відповідь. Він узяв ножа і зарізав обох своїх цапів, а тоді зняв із них шкуру. Він поклав цапів у величезну каструлю, що висіла над вогнем, поки Рьосква та її мати нарізали свої зимові запаси овочів і кидали їх туди ж.

Локі відвів Тьяльві вбік. Хлопчик боявся Локі: його зелених очей, його пошрамованих губ, його посмішки. Локі мовив:

— Послухай, мозок із кісток тих цапів — найкраща їжа для молодого парубка. Прикро, що Тор завжди залишає його весь собі. Якщо ти хочеш вирости таким сильним, як Тор, тобі треба скуштувати кістковий мозок його цапів.

Коли їжа була готова, Тор узяв собі цілого цапа за порцію, а м’ясо другого цапа розділив між п’ятьма людьми.

Він поклав цапині шкури на землю і, коли їв, кидав кістки на шкуру свого цапа.

— Складайте кістки на іншу шкуру — наказав Тор іншим. — Не ламайте і не жуйте жодну з кісток. Їжте тільки саме тільки м’ясо.

Думаєте, ви їсте швидко? Ви б побачили, як жере Локі. Однієї миті страва стоїть перед ним, а іншої — тарілка вже порожня і він витирає масні губи рукою.

Решта їли повільніше. Але Тьяльві не міг забути, що йому сказав Локі, й коли Тор вийшов з-за столу за природною потребою, Тьяльві взяв ножа, розрізав одну кістку з ноги цапа і висмоктав із неї трохи мозку. Потім повернув пошкоджену кістку на цапину шкуру, заховавши її поміж цілих кісток, щоб ніхто ні про що не дізнався.

Тієї ночі всі спали разом у великій залі.

Вранці Тор укрив кістки цапиними шкурами. Він взяв свій молот Мйольнір, підніс його високо вгору і промовив: «Рикуне, зберися купи». Спалахнула блискавка: Рикун потягнувся, забекав і пішов пастись. Тор сказав: «Скреготію, зберися купи», — і Скреготій зробив те саме. Але раптом він похитнувся і незграбно пошкутильгав до Рикуна, а тоді тонко забекав, немовби від болю.

— У Скреготія зламана задня нога, — сказав Тор. — Принесіть мені палицю і шматок тканини.

Він зробив шину і наклав її на ногу цапові, а тоді поглянув на сімейство, і Тьяльві зрозумів, що в житті не бачив нічого страшнішого за червоні палаючі очі Тора. Його кулак стискав руків’я молота.

— Один із вас зламав цапину кістку, — прогримів Тор страшним голосом. — Я дав вам, люди, їжу і попросив лиш про одне, а ви мене підвели.

— Це зробив я, — зізнався Тьяльві. — Я зламав кістку.

Локі намагався зберігати серйозний вигляд, та однаково всміхався кутиками вуст. І це була аж ніяк не підбадьорлива усмішка.

Тор здійняв свій молот.

— Я мав би знищити всю вашу ферму, — промимрив він. Егіл мав переляканий вигляд, а його дружина почала ридати. Тоді Тор мовив: — Скажіть мені, чому я не повинен рознести тут все на друзки.

Егіл не вимовив ані слова. Тьяльві підвівся і сказав:

— Мій батько не винен. Він не знав, що я вчинив. Покарай мене, а не його. Поглянь на мене: я швидко бігаю і можу вчитись. Облиш моїх батьків, і я стану твоїм рабом.

Тут піднялась його сестра Рьосква.

— Він нікуди не піде без мене, — сказала вона. — Якщо забираєш його, забирай нас обох.

Тор на якийсь час замислився, а потім відповів:

— Гаразд. Рьоскво, ти поки що залишишся тут і будеш наглядати за Рикуном і Скреготієм, поки у Скреготія не заживе нога. Коли я повернусь, то заберу вас усіх трьох. — Далі він обернувся до Тьяльві: — А ти підеш зі мною й Локі. Ми вирушаємо в Утґард.

II

За фермою починалися дикі землі. Тор, Локі та Тьяльві рушили на схід: до Йотунхейма, дому велетнів, у напрямку моря.

В дорозі ставало дедалі холодніше. Завивали крижані вітри, що забирали у тіла останнє тепло. Незадовго до заходу сонця, коли ще можна було щось побачити, подорожні почали шукати місце для ночівлі. Тор і Тьяльві нічого не знайшли. Локі довго не було. Коли він повернувся, його обличчя мало спантеличений вираз.

— У тій стороні є якийсь дивний будинок, — сказав він.

— Тобто — дивний? — запитав Тор.

— Весь будинок — це одна величезна кімната. Вікон у нього немає, а дверний отвір гігантський, але без дверей. Нагадує велетенську печеру.

Від холодного вітру в усіх німіли пальці й горіли щоки. Тор мовив:

— Треба глянути.

Головна зала будинку простягалася далеко вглиб.

— Там далі можуть бути звірі або чудовиська, — сказав Тор. — Пропоную розташуватися біля входу.

Так і зробили. Будинок мав саме такий вигляд, як його описав Локі, — величезна будівля з одним приміщенням, а до нього була прилаштована довга кімната. Вони розклали багаття біля входу і поспали десь із годину, перш ніж їх розбудив якийсь шум.

— Що це? — запитав Тьяльві.

— Може землетрус? — припустив Тор. Землю під ними трясло. Щось заревло. Це могли бути вулкан чи обвал великих каменюк, або ж ревіння сотні розлючених ведмедів.

— Не думаю, — відповів Локі. — Давайте перейдемо в бічну кімнату. Так, про всяк випадок.

Локі та Тьяльві лягли спати у бічній кімнаті, а гуркіт і ревіння не припинялись до світанку. Тор цілу ніч чатував біля дверей будинку, не випускаючи з рук молот. Він був роздратований і бажав тільки одного — знайти і знешкодити те, що гуркотіло й трясло землю. Як тільки почало розвиднюватись, Тор, не будячи своїх супутників, рушив до лісу в пошуках джерела звуку.

Наблизившись до нього, він зрозумів, що звуків було кілька і вони мали певну послідовність. Спочатку лунав розкотистий рокіт, потім гудіння, а за ним ніби приглушений свист — такий нестерпний, що кожного разу, як Тор його чув, у нього боліла голова і зводило зуби.

Діставшись вершини пагорба, Тор поглянув униз.

Розпроставшись, у долині внизу лежав найбільший чоловік, якого Тор бачив у житті. Його волосся й борода були чорніші за вугілля, а шкіра світилась, мов засніжене поле. Велетень лежав, заплющивши очі, й рівномірно хропів: це й були рокіт, гудіння і свист, які чув Тор. Щоразу, коли велетень хропів, здригалася земля — саме це тремтіння вони відчували вночі. Він був таким великим, що громовержець поряд із ним скидався на жука чи мураху.

Тор сягнув по свій пояс сили Мегінгйорд і затягнув пасок тугіше, подвоївши собі силу, щоб неодмінно подужати навіть найбільших гігантів.

Раптом велетень розплющив перед Тором очі — вони були пронизливі й блакитно-крижані. Утім, на перший погляд, гігант не становив загрози.

— Вітаю! — гукнув Тор.

— Доброго ранку! — гукнув у відповідь чорноволосий гігант голосом, подібним до звуку лавини. — Мене звуть Скрімір, що означає «здоровань». Це, звісно, кумедно, що мене, такого дрібного хлопця, назвали Здорованем, але що є, те є. Так, а де моя рукавиця? Минулої ночі їх у мене було дві, але одну я кудись поклав. — Він підняв руки: на його правиці висіла величезна шкіряна рукавиця. Друга рука була без рукавиці. — А! Ось де вона.

Він нахилився до дальньої сторони пагорба, на який видерся Тор, і підняв те, що, схоже, мало бути другою рукавицею.

— Дивно. Всередині щось є, — сказав гігант і струснув її. Тор впізнав у рукавиці місце їхнього вчорашнього нічлігу якраз тоді, коли Тьяльві й Локі вивалились з отвору під руку і гепнулись у сніг.

Скрімір натягнув ліву рукавицю і радісно поглянув на свої руки.

— Можемо мандрувати разом, — запропонував він. — Якщо ви не проти.

Тор поглянув на Локі, Локі — на Тора, а тоді вони обидва подивилися на молодого Тьяльві, який стенув плечима. «Я не відставатиму», — сказав він, переконаний у своїй швидкості.

— Гаразд, — прокричав Тор.

Вони поснідали разом із гігантом: він витяг зі своєї торби з провіантом цілих корів і овець і, хрумкаючи, їх згриз; трійко супутників їли з меншим апетитом. Коли всі попоїли, Скрімір мовив: